Спогади про Калуш

Протягом останнього року кілька розділів з книги з’явились в Інтернеті в англійському перекладі. На сайті http://www.jewishgen.org/Yizkor/kalusz/kalusz.html також подано більш ніж тисячу прізвищ калушан-євреїв та їхніх родин, які були розстріляні під час фашистської окупації у нашому місті. Калушанин Василь Гудзоватий здійснив переклад кількох розділів згаданої книги. Подаємо їх увазі читачів як цікаві свідчення життя довоєнного Калуша.

Дрібнички з життя старого Калуша
(Спогади Блуми)
Оркестр Лейби (Леона) Гутенплана був добре знаний в Калуші і околицях. Серед музикантів були такі, що не знали нот, але це не робило гіршою їхня музику, котра торкала серце. Коли в залі товариства “Сокіл” демонструвалися німі фільми, Леон Гутенплан, який був чудовим скрипалем, супроводжував їх грою на своєму інструменті. Поява звукового кіно жодним чином не вплинула на популярність цього музиканта. Його “каплах”, тобто капела, грала на всіх помітних подіях – весіллях в багатих родинах, фестивалях і театральних виставах. Коли вивішували афішу про якийсь захід, то обов’язково повідомляли, що музичний супровід бере на себе капела Гутенплана.
Особливо відомими музиками в оркестрі були батько і син Єгері, котрим прозивались “Мучки”. Ізраїль, батько, грав на кларнеті і ще був вчителем музики, попри те, що не знав музичної грамоти. Він давав уроки гри на скрипці, і першою мелодією яку заучували учні, була “Га-Тіква” (в перекладі з івриту “Надія” — нинішній гімн Держави Ізраїль. — Прим. перекладача).
Не було у всьому Калуші людини, котрій не відома була пані Розенберг, по-вуличному “Макульнічка”. Вона була чи не останньою з покоління фельдшерок – щось середнє між медсестрою і лікарем. Це була висока худа жінка, від природи наділена невичерпною енергією. До роботи вона ставилась дуже відповідально – без вагань рвала зуби, ставила п’явки. Дівчата приходили до неї робити зачіски – вона і це вміла. На тому вікні, котре дивилось на вулицю, в неї стояв слоїк з п’явками і мідний тазик – як реклама фельдшера і перукаря.
Серед найповажніших членів наглядової ради єврейської школи “Тошія” був рабі Єгуда Вайнраб, котрий повнив обов’язки скарбника. То був сивобородий чоловік, вдягнений в традиційну єврейську одежу, з палицею в руці. Ще він давав позики і міняв іноземну валюту. Євреї називали це заняття “хаштер”. (Запам’ятаймо — по-нинішньому “валютник”. — Прим. перекладача). Він був дуже вченим і деколи приходив до школи як інспектор. Пам’ятаю, як вперше зайшовши до нашого класу, він привітав нас спочатку словом “Шолом”, як звичайно віталися ми — євреї-ашкенази, а потім “Шалом”, як говорять євреї-сефарди. Відтоді я казав йому “Шалом” кожного разу, як ми зустрічались.

Веселі спогади
(Спогади Нетки Блауштейн-Гутфройнд)
З ранньої юності я мріяла про “алію” (повернення до Ізраїлю — батьківщини предків. — Прим. перекладача). Своє прагнення я здійснила в 1930 році, проте контакти моєї родини з Обіцяною Землею почались багато раніше. Мій благословенної пам’яті дідусь ще юнаком вирішив, що переїде до Ізраїлю. Він день і ніч вивчав Тору, але це, очевидно, не задовольняло його – він хотів бути похованим у Святій Землі. Перед тим, як це бажання здійснилось, він від руки каліграфічно переписав Тору і подарував цей звиток до синагоги. В моїй родині згадують, що міський равин тоді сказав моїм батькам: “Дай Боже, щоб в день вінчання своїх дітей ви вказали на цей сувій Тори, котрий є свідком того, якою людиною був ваш батько”. Дідусь помер молодим і був похованим на Маслиновій Горі – на жаль, тепер я не можу знайти його могилу.
Я одержала, як вже згадувала, сіоністське виховання. Я навчалась в школі “Тошія”, де моїми вчителями були Гулд, Мельдунг і Парлах Якуб, хай буде благословенна їх пам’ять. Коли підросла, то вступила в “Гордонію” — гордоністський сіоністський рух, який тоді об’єднався в “Гітахдут” — асоціацію. Клуб “Гітахдут” був важливим центром єврейського міського життя. Головою “Гітахдуту” був тоді Їцхак Глатштейн. З тих часів я найвиразніше пам’ятаю духовні співи під час свят Пурім та Ханука. Репетиції починались за два місяці. Я співала в хорі, котрим керував капельмейстер Лейбл Гутенплан, а моя сестричка Бренця і братик Мені грали у виставі.
Мій брат і його друг Моше Вентшер були зовсім молодими. Коли прийшов час ставати перед призовною комісією до польського війська, починалось те, що з часів австрійського панування жартома називали “гіштагфус” — умертвінням плоті. Молоді люди цілу ніч утримувались від сну, для того, щоб на ранок стати перед комісією з червоними від недосипу очима. Це давало так звану “сегулу” — достатній привід для звільнення від військової служби. “Шетлери” — тобто рекрути, всю ніч мали бути в синагозі. Зранку вони ходили від будинку до будинку, ведені музикантом Берлом “Мучкою”, і виконували під вікнами серенаду “Шакгаріш” — тобто ранкову серенаду. Той, кому її співали, мав платити гроші — і горе тому, хто відмовлявся! “Шетлери” могли відірвати дерев’яні сходи, що вели від помешкання до крамниці, і бідолаха спросоння гепав з порога власної хати на бруківку. Здається, багатьом з тих збиточників залежало не так на звільненні від служби, як спокушала нагода втнути якийсь злий жарт.
Хочу згадати про дитячі розваги, свідком і учасником яких я була. Біля нашого будинку був сад. В суботу братовим друзям дозволялось туди приходити, щоб погойдатись на гойдалці чи полежати в сітковому гамаку і почитати. В саду була криниця з смачною водою, яку брало багато людей. Звісно, коли набирають воду до відра, то завжди трохи проливають. Взимку вода замерзає і біля цямрини робиться похила ковзанка. Ми, діти, сидячи біля вікна, весело сміялись, коли хтось падав, часто виливаючи воду на себе або сідаючи з відром між колінами. Батьки завжди дорікали нам, що негарно сміятись з чужих невдач, але все одно втриматись від сміху було важко.

На броварні
(Спогади Зусі Шпільман (Розенмен)
В Калуші я прожила недовго, але місто навіки закарбувалося в моїй пам’яті. Мої батьки, брати і сестри жили там постійно, а я лише приїжджала на канікули з Німеччини, де проминули мої дівочі роки. Батьки, Хаїм та Фріда Розенмен мали в Калуші дітей та численних внуків. В тата було ще дві сестри, котрі теж мали дітей. Всі вони стали жертвами Голокосту.
Крім родини, я мала в Калуші трьох подруг — Перлу Розенмен, Фейглу Маєр і Ніяну Бабед. Вони теж загинули разом з родинами в різних місцях і за різних обставин.
Перед тим, як я залишила Калуш, моя сім’я жила на “Бровару”, в районі пивного заводу, в конторі якого працював батько. Помешкання там ми одержали після того, як наш будинок згорів під час першої світової війни. Власників пивзаводу, Абу Мільштейна і Лейбчу (так подане це ім’я в англійському перекладі з івриту. Можливо, правильніше було б “Лейбцю”. — Прим. перекладача) Шпінделя, я досі ніби бачу живими перед собою. Старший з них, за віком і становищем, був геть сивий. Обидва вдягалися в чорні сюртуки, а в руках тримали тірольські палиці для прогулянок. Коли вони постаріли, власниками пивзаводу стали син Аби Зеліг Мільштейн з своїм сином, та внук Лейбця Шломо Шпіндель.
Добре пам’ятаю гул “Бровару”. То було чимале підприємство з багатьма робітниками, переважно українцями. За заводом протікала річка, в якій купалося все місто. Купальники мусили проходити повз нашу оселю і частенько завертали до нас, щоб вгамувати спрагу у спекотний день. Вони не дуже й дивувались, коли замість води їм подавали чудове пиво.
“Бровар” в роки мого дитинства був єдиним підприємством в місті, котре мало власну турбіну, тому в нас було електричне світло і гаряча вода. Всі мої друзі приходили до мене митися. Згодом, коли я вже приїздила в гості до батьків з Німеччини, на “Саліні” (соляній копальні) знайшли родовище газу і всі господарства в місті користувались ним для обігріву та приготування їжі. Навіть синагога опаювалась газом. Проте через кілька років газ на “Саліні” закінчився, ніби й не було. На той час в місті з’явилася електростанція і в усіх будинках було електричне освітлення.
Я сорок шість років живу в Ізраїлі (книга з цими спогадами вийшла в 1980 році. — Прим. перекладача). Я бачила світ в усій його повноті, але ніколи не зможу викреслити з своєї пам’яті Калуш – місто, в котрому я народилася, місто, в якому загинули дорогі мені люди. Серце моє стискається, коли я думаю про трагедію, що там сталася.