Та не всі знають, що на співацьку долю знаменитого артиста вплинуло і його перебування у складі мандрівного українського музично-драматичного театру, у якому він шліфував голос, набирався досвіду акторської гри, виробляв самоконтроль своїх виступів, що є необхідним критерієм становлення професійності артиста.
А починав співацький шлях хористом у церковному хорі, відтак — хористом у літньому театрику та у любительському театрі в Уфі. Коли закінчився театральний сезон і Шаляпін залишився без грошей на прожиття, до Уфи приїхала українська трупа мандрівного театру з Кубані. Відвідавши один із спектаклів, що дуже сподобався співаку-початківцю і вразив його, Шаляпін вирішив вступити до цього своєрідного колективу.
Спершу знайомиться з хористами. Ось як сам потім описує цю зустріч: „Це були дуже веселі люди в розстібнутих свитках, у вишитих сорочках з яскравими стрічками замість краваток. Говорили вони мовою не зовсім зрозумілою для мене. Раніше я чув малоросійську мову, але чомусь не вірилося, що це самостійна мова.
Я думав, що м’яко розмовляють навмисно, з кокетства. А тут раптом цілі спектаклі грають цією мовою.
Приємно мені було бачити цих нових людей, які зовсім не пасували до тихої, сірої Уфи, приємно слухати нові славні пісні” (Ю. Шаляпін. Літературна спадщина. Листи, т. 1. стор. 89).
Шаляпін вивчає українську класичну драматургію, вникає у суть її сюжетів. Тут він уперше знайомиться з ім’ям Тараса Шевченка, грає у виставі „Невольник”, де заспівує знамените ”Закувала та сива зозуля” в хорі з „Вечорниць” Ніщинського, що є музичною вставкою до цієї п’єси. Актор також співає і грає провідні ролі у багатьох виставах цього театру, вивчає і з любов’ю виконує українські пісні.
З цією трупою гастролює по Середній Азії, Поволжі, Кавказі. Це були його перші гастролі як артиста у регіонах, де, здавалося б, української мови не розуміли. Але виступи театру завжди мали великий успіх.
У складі цього театру він провів один сезон. „Я вже зовсім вільно розмовляв і співав по-українськи”, — згадуватиме пізніше Шаляпін.
З великим захопленням і цікавістю вбирає національні традиції, які побутували у середовищі талановитих акторів-українців, насолоджуєтсья піснями їхнього народу, поезією.
Ось як Шаляпін згадує одного з акторів — Ігнатенка: „Грав він надзвичайно, так правдиво, так щиро, що я ледь не завжди плакав від якоїсь невимовної радості. Особливо зворушувало мене, коли він в „Невольнику” співав „Ой зійшла зоря та вечоровая”.
Відомо, що це була одна із улюблених пісень Тараса Шевченка. І цього, звичайно, не міг не знати Шаляпін.
Через одержимих і гордих своєю козацькою славою акторів-кубанців співак пізнав творчість Шевченка, його життєвий тернистий шлях. У його душі назавжди залишався біль, який великий артист відчув, відкриваючи для себе Шевченка — геніального поета і художника, мученика і пророка, національного світоча свого народу.
Можливо, у долі великого поета Шаляпін вбачав багато співзвучного із собою, особливо тоді, коли до влади прийшли більшовики і співак був вимушений емігрувати за кордон, розчарувавшись „формою і змістом” пролєткульту.
У хвилини душевної втоми, оцінюючи прожите і роздумуючи про майбутнє, він завжди згадував Шевченка. Варто навести такий епізод.
1933 рік. Шаляпін в еміграції. Проживає у Парижі. У цей час у Лондоні оголошується міжнародний конкурс оперного мистецтва. У ньому беруть участь знаменита опера Ля Скала з Мілану, берлінська опера і російська опера з Парижа. На конкурсі першість здобула Російська опера завдяки участі у ній Федора Шаляпіна, його неперевершеному голосу і артистичній грі. Після вистави Шаляпін запросив усіх учасників опери відсвяткувати цю перемогу у „Лайонс-кафе”, що у центрі Лондона.
Було урочисто і весело. Шаляпін був у доброму молодечому настрої. Дзвеніли бокали, всі жартували, розповідали анекдоти, виголошували тости. Раптом на середину зали вийшов Шаляпін і заспівав. Ось як про це згадує у своїх спогадах хорист російської опери І. Горбов:
„Звуки невимовної краси лились, заливали, підіймали бурхливо груди, кидали серце кудись у кришталеву височінь… Батьківщина!.. Наш хор став підспівувати Шаляпіну. Заспівали „Єсть на Волгє утьос”, „Закувала та сива зозуля”, „Вніз по Волгє”. І раптом несподівано Шаляпін заспівав: „Як умру, то поховайте…” Урочиста мелодія, великі слова Шевченка якось по-особливому, з великою значущістю співалися Шаляпіним… Глибока тиша запанувала в залі. І раптом Шаляпін сказав:
— Це вам моя заповідь. Умру — поховаєте мене на Батьківщині, на березі рідної Волги.
Сакральний момент випікання пасок
