Якщо проект інструментальних збірних “Джаз кола”, і за задумом, і за форматом є парадом індивідуальностей (джаз — мистецтво переважно індивідуальне; особливо, що стосується малих складів, де все обертається навколо сольної імпровізації, і музиканти, як правило, солірують по черзі), то на концерті “Братів” можна було почути джаз іншого характеру, з центром тяжіння на єдиному, потужному ансамблевому звучанні.
І це не просто фраза, адже група була заснована ще в 1992 році (!) братами Мирославом і Олегом Левицькими (калушанами. — Ред.). Гідно, як мінімум, здивування і те, що вдалося зберегти (з невеликими замінами) початковий склад: Мирослав Левицький (клавішні, композитор), Олег Левицький (альт-саксофон і вокал), Сергій Тафтай (бас-гітара), Андрій Вінцерський (барабани), до яких пізніше приєдналися Віктор Савенко (бас-гітара) та Захар Валага (скрипка).
Після першого визнання (гран-прі на фестивалі “Червона рута” у 1994 році) було безліч концертів не тільки в Україні, але і за кордоном: у США, Франції, Канаді, Австрії.
На рахунку у ансамблю чотири альбому. Примітно, що нинішній концерт був також частиною проекту — кількох концертів, кожен із яких мав свою назву, свою концепцію, драматургію. При цьому щоразу до старих композицій додавали нові, які раніше не виконувалися: “Club”, “Phylarmony”, “Lounge” , “Rock-jazz”.
Музика “Братів блюзу” — це ф’южн, хоча останній альбом доцільніше віднести до world music. Домінуюче звучання групи — електричне; їхній стиль змушує згадати таких виконавців, як “Weather Report”, “Yellow Jackets”, іноді Пета Метіні.
Проте, про ф’южн “Братів блюзу” не доводиться говорити як про свідоме успадкування готової традиції, не можна просто за потребою підвести це під якийсь жанр. Це оригінальний “сплав” у повному сенсі слова, у який, окрім звичної для ф’южн джазрокової або “рокджазової” (ця інверсія стала назвою однієї з композицій — “Rock-Jazz”) складової, влилися притаманні тільки для цього ансамблю компоненти.
З одного боку, позначаються західноукраїнські коріння музикантів. Епізодично у композиції вривається — і досить органічно — колорит гуцульських мелодій і тембрів, перш за все, завдяки скрипці Захара Валаги і вокалу Олега Левицького. Та і саксофон останнього іноді нагадує звучання трембіт.
З іншого боку, це класичні музичні пристрасті Мирослава Левицького. Іноді злагоджений мотор групи раптом на повному ходу затихає, і музиканти залишають Мирослава один-на-один із публікою. Тоді він пускається у фортепіанні соло у суто класичній манері, коли тільки несподівані перебої ритму, обриви мелодії і нові повернення до неї змушують згадати про те, що ми все-таки перебуваємо на джазовому концерті, а не на вечорі з циклу “музичний абонемент” у філармонії .
Втім, тут, скоріше, варто говорити про пристрасть до чистого фортепіанного звуку, оскільки у клавішних соло присутні й інші стильові ремінісценції, наприклад, регтайм.
Уже з перерахування цих музичних компонентів очевидно, що їхнє гармонійне поєднання було б неможливе без тонкого мистецтва композиції і аранжування. І тут не можна не віддати належне Мирославові Левицькому, який є автором й аранжувальником усіх тем.
“Брати блюзу” — єдина команда. Якщо стандартний джазовий формат визначається індивідуалістичним принципом і будується з цеглинок: представлення теми, а потім імпровізації солістів за їхньою кількістю, потім ще раз підсумкове виконання теми, то у звучанні “Братів блюзу” домінує ансамблеве звучання.
Кожна річ будується як індивідуальний розвиток теми від першої до останньої ноти — через зміну тембрів, поєднання інструментів-солістів та інше, — але так чи інакше кожен перехід, зміна інструменту-соліста тут знайдена як єдине рішення і відшліфована.
Імпровізація тут не є самоціллю як представлення, перш за все, індивідуальності соліста, його віртуозності, музичної фантазії і т. п. (імпровізації Сергія Тафтая, Олега Левицького, Віталія Савенко не раз “ставили публіку на вуха”), але виступає всього лише моментом розгортання теми.
Цікаво, що спочатку публіка не наважувалася заохочувати оплесками окремі імпровізації (що для джазових концертів — норма), мабуть, саме через відчуття єдності кожної композиції. Втім, ще і тому, що першу частину концерту склали композиції переважно лірично-медитативні.
Про цільне композиційне мислення як специфічну рису музики гурту говорять ще два фірмових моменти. Нерідко композиції закінчуються не кульмінацією, а тихим завершенням музики, інколи через поступове “вимкнення” інструментів одного за іншим, так що слухачі часом не відразу здогадуються, що “вже все” і можна аплодувати.
Нарешті, весь концерт будується як розвиток над-теми. Зокрема, Мирослав Левицький любить вдаватися до прийому інтерлюдії, у якості якої використовується та чи інша тема (одна з них саме так і називається), яка лейтмотивом “повертається” у зміненому вигляді протягом концерту. (Той же принцип використовується і в останніх двох альбомах Мирослава)
Сказаного достатньо, щоб оцінити, скільки таланту, майстерності та винахідливості, словом, оригінального мистецтва вкладено у те, що можна було почути у скромному залі Будинку архітекторів. Залишається лише поскаржитися, що цим концертом під назвою “Un-plugged” музиканти завершили свій проект, і сподіватися, що “Брати” ненадовго прощаються з київською публікою.
Зайшовши після концерту до музикантів, щоб подякувати за виступ, я знову став свідком небажаного перемикання зі створеного чималими зусиллями відчуття польоту до післяконцертних турбот. (І непогано було б продовжити, так треба щось вирішувати з апаратурою і з від’їздом, влаштовуватися на ніч, адже майже всі спеціально для концерту з’їхалися з різних міст (!). А завтра — робочий день ...)
І як природна думка про неспіввимірність короткого свята музики та обсягу витрачених зусиль виключно, так би мовити, з любові до мистецтва.
Залишається знаходити розраду у тому, що джаз — це, мабуть, справжній приклад чистого мистецтва, яким займаються суто за внутрішніми мотивами. Не для заробітку (у всякому разі, у нас).
Джаз поза комерцією, поза ідеологією, поза політикою (хоча, на жаль, не поза економікою). Для влади він непотрібний. Це мистецтво щасливим чином безгосподарне, а тому — вільне. Воно просто покликане дарувати радість “нашому брату”.
Ватикан: коли час зупинився