На вернісажах серпня Любові Маланій

І тому приємно, що нарешті, здолавши бар’єри чиновницької байдужості тих, котрі призупинили її появу, при підтримці справжніх меценатів, книжка таки побачила світ.
Вірші та поеми у ній сповнені любові до Матері-України, яка ось уже майже тисячоліття несе важкий тягар недолі і, як та Мати-Чайка “ячить на велелюдних майданах”, а її народ несе важкого хреста “крізь імлу століть”.
Скорботний образ Матері-України переплітається з філософськими роздумами про смисл людського існування, з образом гордого Тура, який вже з іншого виміру застерігає нас, українців, про небезпеку, яка Дамокловим мечем впаде на нас, якщо не припинимо руйнувати свою самобутність.
Поезії на інтимну тему — це глибоке проникнення у незбагненну суть таємничої і загадкової жіночої душі, яка прагне високих почуттів, але вони пропливають, як марево, у нездійсненних мріях, у вальсі-міражі і відбиваються у душі “осколками болю”, коли самотність “на терен колючий кинута грудьми”.
Мандруючи вернісажами свого серпня, поетеса перекидає місток у дитинство, пливучи рікою пам’яті, з теплотою відгукується про свого батька Дмитра Тисяка — самотнього мислителя, “що заблукав в підніжжі верховіття свого духу”, річку Сівку у рідному селищі Перегінське, що “котить холодну вічність”.
Вдало створений образ старого млина-вітряка (вірш “Ода млину”), який на жорнах часу перемелює минувшину і символізує вічність та незнищенність українського духу, живу пам’ять народу. Рядки з цієї поезії співзвучні Симоненковим:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!

Вражають і вірші-посвяти двом Василям — Симоненку і Стусу та роздуми над поезією Великого Кобзаря і безсмертної Ліни Костенко, а також співбрата по поетичному цеху, калушанина Богдана Корвача.
Гірким полиновим болем закарбувалася у її серці Чорнобильська трагедія:

Білий лебідь смертельно на льодах розпростерсь,
В саркофазі пекельно генний код наш стерсь.
(“Чорнобильська Ахіллова п’ята”).

Хвилює зверхнє ставлення багатьох наших співвітчизників до святині святинь — рідної мови:
Від тебе відвернулись рідні діти —
Народу цвіт, що ходить коліньми.
(“До мови”).

Як чарівні намистинки діамантами виблискують, у словесні образи одягнуті, катрени-розсипи, які змушують замислитися над змістом людського буття.
Побувайте і Ви “На вернісажах серпня” Любові Маланій, доторкніться струнами своєї душі до справжнього Поетичного Слова!



Чорнобильська Ахіллова п’ята

Мудрі коні відпаслись вже давно на лугах.
Вишні тихо погасли у недужих садах.
Білий лебідь смертельно на льодах розпростерсь.
В саркофазі пекельно генний код наш стерсь.
В серці мами — слідочок — полинова п’ята,
Береже без сорочок нас Оранта свята.
Лиш п’ята в тім слідочку у безмовність кричить:
— Боже! Білу сорочку дай нам душі прикрить!
Хай земля аж сягає, хай сповиє п’яту,
Хай дитятко сховає ту вразливість святу.
Все у світі на жертві. Нам жертовність — з правіч
У фіналі не вмерти між задимлених свіч.
Все на жертві з правіку. Кожна місія рас
Або падать без ліку, або згинути раз.
Як зерно помирає, теж у Бога в блакить
Зелен-льолю благає, щоб воскреснути й жить.

*  *  *
Моя любове, згіркла назавжди,
Ти в іншій сфері дні свої справляєш.
Ріка життя… ні миру, ні вражди.
Скажи, чому ти втих і не палаєш?
Хай не для мене: я сама — вогонь.
Хай би для когось, все-таки причина…
Комусь би дав напитись із долонь,
А так всього — облізла сірячина.
Пробач мені, колючій, і прости:
Це ти мене заставив буть такою.
Коли ти йшов, сказав мені: “Рости”.
Ось я й росла… колючою травою.

*  *  *
Спасибі, вороги, ви є, то й я жива,
У слові й дії набираю сили.
Вам в чорних душах вовкулаки вили,
Мені в душі бриніла сон-трава.
Тримайтесь, недруги! Фанфари вістять прю.
Ви пустите стрілу спідтиха в спину,
А я ж рапіру вам під ноги кину,
Бо й так ваш спокій на ніщо зітру.

*  *  *
Десь йдуть сніги і плаче гайвороння,
У білім полі зникли всі стежки.
Сніги лежать вже вище підвіконня,
До хати зазирають крізь шибки.
Суцільне свято — цей розкішний сніг.
Завмер весь світ у цім пребілім диві.
Хтось вийшов з хати, ставши на поріг:
“А гей-те, коники, а ну-те, сиві!”
А сани мчать іще з дитячих літ,
Дзвіночки дзвонять, кличуть, закликають,
Та хтось прикутий в не казковий світ,
Куди так рідко зими залітають.
В серпневий вечір я прийшла у світ,
Ярилась буря, падали дерева.
І я несу в собі за цілий рід
Любов до гроз і зимового мрева.
Гроза і грім — то суть мого життя.
Я їх люблю. І тільки запечалить
Мені цим світом, спаде сум’яття,
Я йду, де грози й зимові причали.

Ханжам і фарисеям

“Винищить Господь всі уста улесливі,
язик велеречивий”.
Псалом 11, Давидів.

Кого ви дурите, лукавите із ким,
Так полюбляючи зітхнути про високе,
Що нібито занурились в глибоке
Спивання істини, дароване Святим?
Така вже ерудиція у вас,
Привітність ваша скапує єлесом.
І, буцімто, усе під вищий клас,
Ви міряєте псалмами й Мойсеєм.
Пристосуванці, що прогнали честь,
Лакизи, словоблуди безсоромні!
О, ви різке не звикли слухать — несть!
В скорботний піст у вас діла скоромні.
Хизуєтесь високістю прозрінь.
Високість ваша — не дупло струхліле,
Для вас чужа приреченість  болінь,
Єхидни рід, у злобі почорнілій.
Ох, суєслови, лицеміри тьми,
Ви сноби із нечуваним апломбом,
Поріддя фальшу, брехнь і суєти,
Вас би навік загнати в катакомби.
І щоб і дух ваш ніздрів не торкавсь,
І щоб і сліду вашого не стало,
Щоб вами вже ніхто не спокушавсь,
Щоб через душі не вгризались ралом.