Українці надто багато втратили, коли 10 березня 1861 року перестало битися його серце. Сучасник Шекспіра англійський поет Джон Донн так сказав про людство як єдине ціле: “Нема людини, яка була б як Острів, сама по собі: кожна людина є частиною Материка…, і якщо Хвилею знесе в море берегову Скелю, меншою стане Європа… Смерть кожної Людини зменшує і мене, бо я єдиний зі всім Людством, а тому не питай ніколи за ким дзвонить Дзвін: він дзвонить за тобою”.
Останні роки життя Тараса Шевченка у Петербурзі були не менш важкими, ніж на засланні. Неначе і приятелі були, а був самотній. Тягнувся на Україну, а обставини скували лещатами болю, розчарувань, хворобою. До останнього дня життя вірив, що вирветься:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій
благодаті.
Біограф Тараса Шевченка Олександр Кониський у своїй книзі “Тарас Шевченко-Грушівський” вмістив навіть план тієї хати, накресленої самим поетом: два ганки, двоє сіней, робоча кімната, кухня, світлиця і кімната. Та не справдилось.
Востаннє зібралися друзі біля хворого поета — іменини ж… Скорботна урочистість. Хворий сидів у глибокому кріслі перед каміном. Було важко дихати. Водянка піднімалась до легень. Напівзабуття. Його велика страждальницька голова безпомічно хилилась на груди, важкі повіки закривали все ще палаючі очі. Уже було зрозуміло, що:
… неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
Кажуть, що перед смертю перед мисленим зором людини, як у швидких кадрах, миготять усі віхи її життя. Підходили друзі, вітали, мовчки ставали обіч. Він ледве спромагався на “спасибі”. І бачив… Бачив хлоп’я “…одне-однісіньке під тином сидить собі в старій ряднині”, бачив себе гарним, молодим у колі приятелів і сановитих чиновників, серед яких був як рівний із рівними. Підходила з далини років його безталанна Оксана, сиво крізь сльози дивилася. Мовчала. А погляд казав: “Уже скоро, Тарасе, скоро поєднаємось…”.
Потім Шевченко встав і сам поволі зійшов сходами до своєї майстерні. Тут писав, малював, творив гравюри. Заточився, упав на підлогу. І, можливо, уже зовсім нечутно проказав щось. Може, це?
Я — Шевченко. Я вмер.
Я лежу на порозі
майстерні.
Моє серце слабе
Не змогло
подолати усе…
А 28 лютого за старим стилем відбувся похорон. Поховали Великого Кобзаря на Смоленськім кладовищі, де плакучі верби і журливі берези. Сам недавно надибав цю місцину, гуляючи місцем вічного спокою, і попросив товаришів, щоб поховали тут, бо України вже живим не побачить. На похороні у відправі перший говорив Пантелеймон Куліш: “Радуйся, Тарасе, що спочив не на чужині, бо нема для тебе чужини на всій Слов’янщині. Бажав єси, Тарасе, щоб тебе поховали над Дніпром Славутим… Будеш лежати, Тарасе, на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його ім’я з своїм навіки поєднав”.
І таки 22 травня 1861 року рано-вранці завершувався довгий шлях повернення Тараса Шевченка на рідну землю. Вийняли труну з дорогим прахом, поставили на землю, низько вклонилися і мовили: “Земле рідна, прийми прах свого найкращого сина”.
У ніч перед другим і останнім похованням Великого Поета на березі сивого Дніпра горіли вогні. Варився козацький куліш. Згорьовані Шевченкові земляки справляли тризну. А сонячного ранку Чернеча гора увінчається квітами на свіжоскладеній могилі. І народиться легенда, що він не помер, а живий і, як совість, заглядає суворо нам у вічі і закликає:
Любітеся, брати мої, Украйну любіте
І за неї, безталанну, Господа моліте.
Почнеться нова епоха у житті українського народу, епоха безсмертя Кобзаря, до якої прилучалася і дорога серцю кожного могила, ота омріяна хата над Дніпром, якою марив і в яку ввійшов наш Шевченко для вічності.
Дорогий наш Кобзарю, якби тоді, на тому каторжному засланні, Ви відчули тепло нашої любові до Вас, як возрадувалась би душа Ваша, коли б Ви знали при житті, що Ваш “Кобзар” стане нашим поетичним Євангелієм, книгою нашого життя і наших нащадків. Тоді б не народились з-під Вашого пера такі гіркущі рядки:
Мій Боже милий!
Як хотілось,
Щоб хто-небудь
мені сказав
Хоч слово мудре;
щоб я знав,
Для кого я пишу,
для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня
святого?..
Він учив нас і вчить досі бути вільними і не ояничарити себе. Бо яничар — це раб, який вважає себе вільним. А “вільний” раб гірший від раба, який страждає через неволю. Яничар — не грек, не турок, не українець. Яничар — Ніхто! Пам’ятаймо це. І за ударами духовних дзвонів, які кличуть пам’ятати і дякувати Господові за таких посланців Неба на нашу грішну землю, яким був і є наш Шевченко, почуймо Поетове:
Воскресну нині. Ради їх,
Людей закованих моїх
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих рабів отих німих.
Я на сторожі коло їх
Поставлю Слово.
І хай дозволять мені добрі люди вплести у вінок слави Кобзареві своє слово про Тараса.
Голос предків
(На хвилі Тараса)
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі…
Т. Шевченко
Молітесь Господу за нас,
святі не ганьте Заповіти —
складайте в серце повсякчас
і ними дійте.
Будьте діти
пречисті серцем і душею.
Не бійтесь Богові служить,
не потакайте фарисею,
на звіт ідіте кожну мить
собі самому. Отверзіте
свої неложнії уста,
коли ваш праведний кипить
гнів на вельмож. Коли свята
вас кличе правда не мовчати,
коли заплаче сирота
в нетопленій убогій хаті.
Молітесь Господу за нас,
але й за себе помолітесь,
щоб дав не добра Всеблагий,
не ситий стіл й заморські вина,
а дав би бачить світ нагий
і чуть, що мовить Україна
з могил розритих і ще ні.
Щоб додзвенілись вам до серця
бандури стлілі хоч у сні.
Щоб прорубали вікна-скельця
в розверзті видива ясні.
Щоб вам ніхто у отчій хаті
не проказав, що ви царя
у крові скупані байстрята.
Та щоб розгнівана зоря
на небі вишнім не списала
вердикт ізгоям. Із могил
щоб більш не брали на кресала
старого каменя. Й на пил
не розсипайте давні руни:
нехай і тирса, і ковил
бандур і кобз торкають струни.
Одному Богу на землі,
одній лиш правді поклонітесь.
Ми світим пам’яттю в імлі —
Тією пам’яттю живітесь.
* * *
О если б стон моей печали
И звук заржавленных цепей,
Святые ветры, вы домчали
На лоно родины моей…
Т. Шевченко
Прийди й одринь суєтні всі бажання,
Й на поклик мій притягнеться душа,
І стануть дні не тоскним проминанням;
Відчуєш, як марнота полиша.
Прийди і стань у вечоровій тиші,
Почуєш схлип, зачаєний в імлі:
Не вітер то осінню нить колише —
То голос мій від неба і землі.
Я так стомивсь, чекаючи у ночах,
Що ти почуєш, як кричить мій біль
На цих вселенських невидимих прощах
Край рідних крес і охололих піль.
Відчуй мене в осяянні болючім,
Коли, мов птах, летить розкутий дух,
Коли у слові, як в вині палючім,
Ти чуєш мислі невгамовний рух.
Скажи таке, що я не встиг сказати,
Коли схололо змучене чоло,
Про тихий сад і вишню коло хати,
І про дитя, що любо зацвіло
Під персами вродливої вкраїнки,
Що при трудах на вольному лану
Під синім небом, наче цвіт барвінку,
Діждалася від Бога талану.
Що вільний лан, і плід її любові —
Її дитя — не в путах москаля.
І що калину підняли в обнові,
І “Ще не вмерла…” чути звіддаля.
У рамках хата
над Дніпром
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатинки посаджу…
Т. Шевченко
В чужинськім місті так заклято
Хотілось хату і кімнату,
Почать родинний свій посів…
І щоб спориш злегка осів
Під кроком змученим Тараса.
І барвінкова чиста ряса,
Щоб на святий причал упала,
І щоб на Йвана на Купала
Дружина стала з ладом милим
На березі його ріки.
Квіток купальських ніжний килим
Плела б надія у вінки
Вже не для неї — для дівчат:
До них лелеки ген летять…
Вогні горіли б там і тут,
Пісні б русальні долинали,
А хата б мальвами вітала…
Так би було. Та марний труд.
У рамках, у небесній сині
Біліє хата на горі.
Славута котить хвилі сині,
Тополя мертва у дворі…
В чужому краю так заклято
Чекав на друга і кімнату…
* * *
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Т. Шевченко
Альфреско днів, закинутих в одчай…
Не чужина — свої тут видноколи,
Своє, споганене нітратом поле,
Своя опльована й осміяна Чурай.
Свої тут дні, безликі наче март,
Своя вода у плескоті багнюки,
Свої пощерблені душею внуки,
Свій плоскоротий і отруйний жарт.
Усе своє, пропите за барліг
І продане за кістку й стухлий смалець,
Свій дикий, безконечний танець
Наруг на перепроданій землі.
Свої невігласи при владі правлять бал,
У мікрофони вергають промови,
І побіління тут своєї крові,
І шабаші, і радіацій шал.
Усе своє, лиш правда не для нас,
Що в парі з волею в своєму домі.
І наш Пророк не задля нас в судомі
Писав скорботний свій Іконостас.
Вже сталять лезо гострої коси —
Навіщо вам чужі царі й царята?
Навіщо звироднілі в отчій хаті
Псарі? Ви ж люди, а не рабські пси!
Сакральний момент випікання пасок
