Помаранч — не наш овоч. Не помаранчева Україна, а вишнева

Десь Ви перебуваєте у Вічному Бутті, продовжуючи тримати долю нашої Вітчизни на своїм утомленім плечі. Й у потойбіччі Вам спокою нема, і ще більше втомлене Ваше плече, ніж тоді, коли Ви, хворий і змучений, покидали цю планету. Та сила Вашого духу така могутня, що вже мало не два століття живить нас. Бо Шевченко — це Україна. А ми — українці. Простіть нам, славний Кобзарю, що так ревно леліємо звичку вславляти героїчну минувшину, перетворюючи на ідолів своїх героїв, а самі і на часину не прагнемо тої героїки, маліємо, розчиняємось у сірих невеселих буднях.
Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!
Та які ж царі? Уже нема ніби над нами ні москаля, ні ляха, а спливаємо отарою у безвість. А тим часом:
Гірше ляха свої діти
Тебе розпинають.
То їх Ви шмагали бичем гніву:
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали,
де і поросли.
От і лишались би собі по тих Америках, Ізраїлях, Канарах, так ні: вертаються, бо ще не все виссали із всохлих грудей Мами. І чи верне нашим дітям і внукам Закон награбоване ними, бо “аж страх погано” на нашій вольній Україні, “на нашій, не своїй землі”:
Нема сім’ї, нема хати,
Немає брата і сестри,
Щоб незаплакані
ходили…
А скільки слів, палких обіцянок, скільки патріотичної наснаги було! Та все ж свої, доморощені обранці-висуванці, а не чужинці-вороги:
Не так тії вороги,
Як добрії люди —
І окрадуть, жалкуючи,
Плачучи, осудять.
Кажемо, що у Бога віруємо, до церкви ходимо, поклони кладемо. Молимося. Відпочиваємо душею у дружній розмові. Та не істина це, бо:
Тільки ми, Адаме,
Твої чада преступниє
Не одпочиваєм
До самої домовини
У проспанім раї.
Гриземося, мов собаки,
За маслак смердячий.
І знаєте, Батьку Тарасе, завирував наш Майдан. “Разом нас багато, нас не подолати!” Авжеж… Де ваша наснага, панове поводирі? Де ті тюрми, що для бандитів? Хіба перевелись злодіяки?
Відступили лідери, зрадили; прикрившись помаранчевою шкіркою, створили для себе рай на беззаконні, сльозах і навіть крові. Один ганьбить, деморалізує колиску України — Київ, купивши собі зізнання у любові від зомбованої маси, що, замість Бога, знайшла собі кумира, цинічного і безсоромного. Він, бачте, посланець Космосу, і сам бог йому радить, як із “братів незрячих, гречкосіїв” три шкури дерти. Інша, опутавшись косою, все косить, косить і вивершує ті покоси у стоги облуди і фальші.
І здолали таки, Тарасе Григоровичу, тих, кого “не подолати”. Подолали мовним покручем, стяганням хабарів за все на світі, бюрократичними барикадами, по один бік яких — ми, яким щось дуже потрібно, чого вимагає життя. По другий же бік — сонми чинуш-клерків, каламарів і каламариків, вічно голодних на дармову гривеньку або у. о.:
”…Только знаешь,
Мы, брат, просвищенны, — Не поскупись
полтинкою…”
Цур тобі, мерзенний
Каламарю…
Та Один із заспівувачів Майдану ще стоїть. Його вбивали, але Бог не допустив. Його ненавидять. Стоїть він під таки жовто-блакитним прапором, ганьблений, нищений, осміюваний пігмеями. Якийсь із них навіть носить прізвище нашого вічно молодого Поета, який так любив, як і Ви, Тарасе Григоровичу, “свою Україну убогу”, свій народ, у жилах якого “козацька кров нуртує і тече”. Він і по смерті заповів собі простувати з ним його дорогою: “Упаду я зорею, мій вічний народе, на трагічний і довгий Чумацький твій шлях”.
І хто зна… Революція помаранчева, помаранчевий майдан, помаранчевого кольору прапори, що заступили природність відзнаки нашого національного знамена: блакить Неба і золото хлібного поля. Не сприйняла, мабуть, душа України змішення цих кольорів. Помаранч — не наш овоч. Не помаранчева Україна, а вишнева. “Любіть Україну, як сонце любіть, вишневу свою Україну…”, — так закликав ще один Поет України — ніжний і тривожний. Вишні у нас спіють у зеніті літа. Ну, що ж, поживемо — побачимо…
Ще висяться по наших окраїнних степах прадавні могили — загадкові свідки наших коренів-первнів. Ви, дорогий наш Поете, любили сходити на них і відпочивати, прихилившись чолом до вічності. Десь з тих могил у нашу Галичину лине голос надії:
…Будеш жить,
То, може, й знатимеш,
небоже,
Бо слава здорово кричить
За наші голови…
Вам дано було жити у холодній чужинській столиці, там і померти. Якось на засланні Ви таки усвідомили пророчу силу своєї Музи:
Щось пророче
Мені вже зазирає в очі.
Коли Ангел Смерті торкнувся Вашого чола, то перед Вашим згасаючим зором попливли видива рідних сіл. Уже не бачились “веселії села”, а “у селах у веселих і люди веселі”. Бачились апокаліптичні картини мору:
Бо дзвона вже давно
не чуть,
Сумують комини
без диму…

Гробокопателі в селі
Волочать трупи
ланцюгами
За царину —
і засипають
Без домовини…
Це часом не пророцтво на голодний 1933-ій?
І знову пропливали перед втомленими очима, над зболеним чолом рідні села, та заступила їх іржава мла, що відсвічувала мертвотним блиском полинного мору. І не села веселі, а покинуті навік людські гнізда з тої мли прозирали. Пустка. Зона:
Минають місяці — село
Навік замовкло, оніміло
І кропивою поросло…
А це часом не передвіщення полинового 1986-го?
Та все минає, і рани гояться. Настане день, коли перестанемо ходити отарою під жезлом пастирів в овечій шкурі. І возсіяє Віра, Надія і Любов, а березневі дати (Вашого Березня, Кобзарю) відстукають на клавішах наших сердець телеграму-запрошення від Вас. Зберемось духовно у Вашій Високій Хаті, звідки “…і Дніпро, і кручі буде видно…”, і сядемо обіч Вас, а Ви нам ще раз прокажете свій заповіт, може, востаннє:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую
минуту
За неї Господа моліть.