Закон України “Про планування і забудову територій” чітко регламентує, що замовник, який має намір здійснити будівництво об’єкта містобудування у населеному пункті, зобов’язаний узяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту. При цьому його пайова участь полягає у відрахуванні до відповідного місцевого бюджету коштів для забезпечення створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.
До пайової участі не залучаються замовники тільки у разі здійснення будівництва об’єктів будь-якого призначення на замовлення органів державної влади або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів; будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла; об’єктів комплексної забудови територій, що здійснюються на конкурсній основі; об’єктів, що споруджуються замість пошкоджених або зруйнованих внаслідок стихійного лиха чи техногенних аварій.
Величина внеску визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування, відповідно до встановленого цим органом розміру пайової участі замовника від загальної вартості будівництва (реконструкції) об’єкта. Щоправда, Закон передбачає, що для нежитлових будівель граничний розмір внеску не може перевищувати 10% від загальної вартості будівництва чи реконструкції об’єкта. Натомість для житлових будинків, будівель закладів культури та освіти, медичного та оздоровчого призначення межа — 5%.
У кризу —
мільйон
Згідно з роз’ясненнями Міністерства регіонального розвитку та будівництва, величина пайової участі розраховується від загальної кошторисної вартості будівництва (реконструкції) об’єкта містобудування, визначеної згідно з державними будівельними нормами, без урахування витрат із придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішньо- та позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій.
Однак, у різних містах інвестиційний відсоток — різний. Зокрема, як повідомив “Вікнам” заступник міського голови з питань будівництва Василь Петрів, у Калуші діє прозорий механізм, за яким розраховують інвестиційні відсотки. Тому і проблем із їх сплатою практично немає.
— Якщо в інших містах цей розрахунок проводять, виходячи з експертної оцінки об’єкта або його кошторисної вартості, то ми підійшли до цього питання по-іншому, — стверджує Василь Петрів. — Перед тим, як приймати положення, ми переглянули багато аналогічних документів, за якими працюють в інших містах: Луцьку, Хмельницькому, Чернівцях. Відтак, дійшли висновку, що чим простішим і прозорішим є положення, тим ефективніше воно у застосуванні. Отож, у Калуші інвестиційний відсоток на розвиток інфраструктури вираховують за чіткою формулою: площу збудованого об’єкта множимо на опосередковану вартість одного квадратного метра та на визначений відсоток. Площу беремо з технічного паспорта, який видає ОБТІ. Опосередкована вартість спорудження одного квадратного метра житла для нашої області на сьогодні — 4 тис. 230 гривень. Щодо коефіцієнту, то тут важливе цільове призначення будівлі: 5% від опосередкованої вартості — для комерційних об’єктів і 2% — для житла.
Деякі підприємці, звичайно, нарікають, що інвестиційні відрахування для них обходяться надто дорого. У таких випадках є два виходи: або платити, або будувати менші за площею об’єкти. За словами Василя Петріва, труднощі на сьогодні викликані не так небажанням забудовників платити, як їхніми економічними можливостями. Зрозуміло, що багато підприємців підписали відповідні угоди, але “натягнувши” гроші на завершення будівництва, не можуть сплатити відрахування на розвиток інфраструктури. Є випадки, коли підприємці просто “заморожують” будівництво. Не плануючи здавати найближчим часом об’єкти в експлуатацію, вони не платять інвестиційний відсоток. Тому терміни відтягуються. Але заплатити все одно доведеться. Інакше — гроші міста можна “вибивати” через суд.
— На сьогодні ми маємо деякі труднощі хіба що із ЗАТ “ЛУКОР”, — каже Василь Петрів. — Але мова тут йде, насамперед, про дуже великі інвестиції. Адже 600 млн. євро., які вклало підприємство, — це 300 млн. гривень, які мало б отримати місто у вигляді інвестиційного відсотка. Це — дуже велика сума. Адже навіть у кращі роки бюджет розвитку був у межах 15-20 млн. гривень на рік. Зараз інвестори доводять, що не використовують наші інженерні мережі. Тому ми готові вирішувати це питання у переговорному процесі: чимось поступитися, а взамін, можливо, отримати “списання” деяких наших зобов’язань перед підприємством.
Загалом минулого року місто отримало близько 1 млн. гривень інвестиційних відрахувань (у попередні роки забудовники вкладали у розвиток інфраструктури 3-5 млн. гривень у рік. — Авт.). Фактично — це було єдине джерело наповнення бюджету розвитку. Адже ні земля, ні об’єкти нерухомості у кризу не продавалися.
Інфраструктура району — чекає
Попри чітке законодавство і детальні його роз’яснення, оприлюднені Міністерством регіонального розвитку та будівництва України, у Калуському районі — ще жодного договору про інвестиційні відрахування.
— Проблема у тому, що на сьогодні жодна сільська рада у нашому районі не прийняла Положення про розмір інвестиційних відрахувань, — каже заступник голови райдержадміністрації Василь Турчин. — Відповідно, немає і договорів між забудовниками та сільськими радами. А отже — і фінансових відрахувань.
Між тим, інвестиційні відсотки могли би стати тим матеріальним ресурсом, який дав би змогу вирішити низку проблем у селах. Адже на сьогодні фінансування бракує майже в усіх галузях. Не секрет, що у більшості населених пунктів є проблеми з вуличним освітленням, відсутністю сміттєзвалищ та незадовільним станом доріг. Крім того, ремонту потребують заклади освіти, культури та медицини. Тож, замість періодично просити “милостиню” у підприємців на найдрібніші потреби, сільські очільники могли б укласти з ними договори про інвестиційне відрахування і, таким чином, отримати у бюджет села значно більше.
— Важко сказати, чому сільські голови так байдуже ставляться до цього питання, — акцентує Василь Турчин. — Але сьогодні ми вже мало що можемо змінити. Адже договір про пайову участь замовника, згідно із законодавством, укладається не пізніше 15 робочих днів із дня реєстрації звернення замовника про укладення договору про пайову участь, але до одержання дозволу на виконання будівельних робіт. Водночас, сплатити інвестиційний відсоток забудовник повинен до того, як об’єкт буде зданий в експлуатацію. Виходячи з цього, очевидно, що нині ми вже не можемо претендувати на інвестиційні відрахування від тих інвесторів, які експлуатують збудовані чи реконструйовані об’єкти. Це, до речі, стосується і нашого найбільшого інвестора — ТзОВ “Даноша”. Отож, втратили ми вже дуже багато. Між тим для будь-якого села не зайвими були б як інвестиційні відрахування від великих компаній, так і більш скромні внески від малих підприємців, зокрема, власників магазинів та кафе, які сьогодні є у кожному селі. Для справедливості варто зазначити, що чимало бізнесменів періодично виділяють певні кошти для потреб сіл. Скажімо, та ж таки “Даноша” активно бере участь у соціально-економічному розвитку району: допомогла із газифікацією кількох сіл, працює над ремонтом доріг, зрештою — створює робочі місця. Тому загалом наша співпраця — доволі конструктивна і взаємовигідна. Однак, деякі інші підприємці до проблем сіл ставляться більш байдуже і не так легко виділяють навіть кількадесят гривень на потреби тієї чи іншої громади. Тому сільські голови повинні не просто чекати, поки їм централізовано дадуть гроші з районного бюджету, але і самостійно дбати про надходження. Положення про інвестиційні відсотки у цьому плані — просто “козир”. До речі, у даному випадку законодавець не розмежовує поняття “землі населеного пункту” та “землі за межами населеного пункту”, як це регламентує пункт 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, яким передбачаються повноваження районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями. А тому, у разі укладення угоди про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів, замовник зобов’язаний вносити пайові внески незалежно від розміщення об’єктів будівництва.
Звичайно, сподіватися на отримання додаткових фінансових ресурсів від тих інвесторів, які вже здали об’єкти в експлуатацію, — марно. Проте, дивлячись у майбутнє, відповідні положення треба розробляти і вводити у дію. Хто з сільських голів візьме на себе сміливість стати першим, наразі невідомо. Залишається тільки сподіватися, що інтереси всієї громади все ж таки візьмуть гору над небажанням псувати свої особисті стосунки із сільськими бізнесменами.
Дивує і пасивність районної влади, яка, очевидно, зумовлена тим, що районний бюджет більш ніж на 90% є дотаційним. Кошти з Державного бюджету надходять справно. То навіщо дбати про наповнення районної скарбниці? Не можна уникнути і наступного припущення: певні відрахування забудовники, можливо, все ж сплачують. Але не офіційно. І не у бюджет.
