— Анжеліно, те, що ти співаєш із дитинства, не викликає ніяких сумнівів. Якими були твої перші кроки у вокалі?
—Справді, я співаю з дитинства. Тоді на піку популярності була пісня Наташі Корольової “Серые глаза”. Саме з неї я починала на імпровізованих концертах, коли додому приходили гості. Я була таким собі місцевим mp-3-плеєром, який слухав увесь бульвар Незалежності (Сміється. — Авт.). Загалом, я підхоплювала усі пісні, як тільки вони ставали популярними, лунали із теле- та радіоефірів. Як тільки з’являлася якась “хітова пісня”, я просто повинна була її відтворити.
Потім я почала співати у шкільних ансамблях. Звичайно, відвідувала ці гуртки, в основному, для того, щоб учителі відпускали з уроків. А пізніше батьки віддали мене у вокальну студію будинку творчості “Романтик”. Саме там мені запропонували заспівати пісню братів Романюків “Нічка темна”. Тоді я зрозуміла, що хочу співати сольно.
Мені вдалося стати наймолодшою учасницею пісенного конкурсу “Червона рута”. І приїхала на фестиваль здивованою, ще зовсім недосвідченою співачкою. Я просто у рот зазирала іменитим артистам під час репетицій. Звичайно, що конкурс я “провалила”. Але публіка зрозуміла мій дитячий порив вийти на велику сцену, і всіляко мене підтримала. Саме тоді я твердо вирішила: розпочинаю сольну кар’єру.
— Ти її розпочала саме у нашому місті, а не в Івано-Франківську чи Києві. Чому у київських талант-шоу ти наважилася брати участь набагато пізніше, будучи уже досвідченою співачкою?
— Мене вчасно звела доля із популярною у місті мистецької агенцію “АС” та її керівником Сергієм Андрущаком. Попри всі матеріальні труднощі, ми таки розпочали співпрацю. І тільки тоді я побачила всю сценічну “кухню” зсередини. Чимало зусиль і грошей коштує і написання пісні, й аранжування, і постановка номера, вибір сценічних костюмів. Великі можливості “тягнуть” за собою витрати. Однак, із агенцією я мала кілька концертів у місті і районі. Із Сергієм Андрущаком я — у добрих стосунках і досі.
Зрештою, столицю я побачила вже навчаючись у тоді ще Калуському хіміко-технологічному технікумі: талановиті й успішні студенти за ініціативою міського голови, мали відвідати Київ. Уперше побачивши Київ, твердо вирішила: хочу там жити. Тепер точно знаю: жити у столиці не хочу. Я не вірю у казку про те, що Попелюшка із провінції може стати королевою столиці. Життя й успіх там вимагають серйозної підтримки: і матеріальної, і впливової.
— Ти з дитинства бачила себе співачкою, однак, обрала зовсім іншу професію. Не заважало вивчати комерцію, а душею — співати? Адже напрям, який Ти обрала тільки здобуває популярність в Україні, а у нашому місті джаз слухають хіба що одиниці.
— Спеціальність “Товарознавство і комерція” мені порадила моя мама. Адже спів — заняття непевне. Моя мама також у молодості співала. Але, — довелося залишити. Тож, батьки вирішили: потрібно шукати стабільну професію.
Я хотіла вступити до Калуського коледжу культури і мистецтв, а потім— до Київського університету культури і мистецтв. Лише тепер я зрозуміла: добре, що там не навчалася. У нас є чимало талановитих людей. Але — мало тих, хто міг би помітити ці таланти і досконало їх відшліфувати.
Я мрію про навчання у США. Спілкуючись зі знайомими, які там живуть, я чула поради про те, що американська джазова вокальна школа — саме для мене.
А у технікумі, звичайно, мене відразу зарахували до самодіяльності. І я знову мала шанси пропускати пари. Навчання давалося легко, але терпіння вивчати всі предмети мені не вистачало. Тож, вокальний гурток мені не заважав.
На другому курсі технікуму знайомі запропонували мені співати у кафе “Анна-Марія”. Робота у кафе — добра практика для співака. Однак, із цього треба вчасно “зіскочити”. Не слід захоплюватись на довгий термін цією роботою — це може бути згубним для голосу.
Уперше у кафе я виконала пісню Наталії Могилевської “Місяць”, і так нею перейнялася, що аж мурашки по тілу пробігли. Через певний період часу я познайомилася із музикантом Ігорем Бандурою, і саме він поступово призвичаїв мене до джазу. Я зрозуміла, що це — мій стиль. Джаз називають музикою обраних. Її не тільки важко виконувати. Її ще і важко сприймати. Тому і співати, і слухати джаз може не кожен. У нас у країні люди поки що не розуміють джазової культури. Насправді, це — багата західна культура.
А ще я обожнюю українську пісню. Будь-яку, не тільки народну, весільну. Вона може бути авторською, будь-якого стилю, на будь-яку тематику. Українська пісня — унікальна.
Однак, для мене, практично, не існує сучасної російської поп-музики, у тому числі і такої, яку виконують українські “зірки”. Щоб співати такі пісні, не треба мати надзвичайних вокальних даних. Адже є засоби, які “співають” за них.
— Чимало співаків ретельно піклуються своїм голосом. Окрім тривалих занять, вони також мають ряд забобонів, коли перед виходом на сцену щось повторюють, п’ють цілющі напої, слухають певну музику. Ти маєщ якісь власні секрети піклування за голосом?
— Практично всі вокальні навики, якими володію, я здобула сама. Тому і довелося перепробувати чимало методів розвитку голосу. Звичайно, чимало інформації я знайшла в Інтернеті. Так, зокрема, довелося вивчити будову гортані. Потім пробувала експериментувати зі своїм голосом. Мені дуже подобається унікальний голос перуанської співачки Імми Сумак. Вона “брала” надзвичайно високі ноти. Почувши свого часу цей спів, я також намагалася його повторити. Можу впевнено сказати що мені це вдається.
Загалом, голос намагаюся берегти. Вживаю настоянку для зміцнення голосових зв’язок: сім плодів інжиру заливаю теплим домашнім молоком. Запарюю у термосі 5-6 годин. А потім п’ю невеликими порціями впродовж дня.
Перед виступом п’ю тільки воду з лимоном. У жодному разі не раджу співакам перед виступом пити молоко з медом. Мед “закутує” голосові зв’язки, і голос звучить не найкраще. На сцені не достатньо просто добре виконати пісню. Там я спілкуюся зі своїми слухачами у співочій манері. Мені важливо донести зі сцени публіці те, про що я співаю і що відчуваю у цей момент. А коли людина хвилюється, то публіка це одразу помічає, відтак, донести до глядачів свої почуття стає ще важче. Перед виступом я не хвилююся. Але після виступу я кілька хвилин панікую, бо мушу пережити ті емоції, які відчула на сцені. Потім я заспокоююсь, і, зазвичай, до мене підходить мама, і каже, що я — створена для сцени. Мама — найвірніший мій глядач і найпалкіший прихильник.
— Ти скептично ставишся до столичного шоу-бізнесу. Зокрема, — до конкурсів, талант-шоу, у яких брала участь. Те, що на екрані може здатися казкою, у житті — зовсім не таке. Побувавши на кількох знаних всеукраїнських конкурсах, Ти розчарувалася, чи, навпаки, дістала стимул для подальшої діяльності?
— Ще кілька років тому я активно відвідувала чимало конкурсів. Мені у цьому допомагав Сергій Андрущак та його мистецька агенція “АС”. Серед конкурсів, які найбільше запам’яталися, — “Золотий тік”, який щорічно відбувається у Галичі і на якому я отримала Гран-прі. Саме там я познайомилася із членами журі Ярославом Борутою та Степаном Гігою. Так склалося, що доля зводить мене з цими людьми і досі. Так, 2004 року я вирушила у концертний тур на підтримку альбому Степана Гіги. Співпрацювала зі студіями звукозапису “6 секунд” та “Млин-рекордс”. Тоді почала писати музику. Однак, досі не маю сольного альбому.
З 2004 року я припинила співпрацю із мистецькою агенцією “АС”, і вирішила займатися своєю співацькою діяльністю сама. У 2005 році вирушила на Всеукраїнський конкурс “На хвилях Світязя” вже самотужки. Я катастрофічно не встигала на автобус, поспішно пакувала костюми. Попри брак коштів, таки потрапила на фестиваль, і серед конкурсантів із 11-ти країн посіла друге місце. Тоді мені дали премію розміром 500 доларів США. То для мене були надзвичайно великі гроші.
2007 року я стала дипломантом конкурсу “Море друзів”. Однак, у конкурсах дещо розчарувалася.Там мали б знаходити нові таланти і їх розвивати. Але тепер вони не дають путівки на сцену.
Я не довіряю популярним талант-шоу. Участь у відбірковому конкурсі третього сезону телепроекту “Народна зірка” показали мені всю систему створення таких шоу. На відбірковому турі у Львові мені навіть пісню не дали доспівати: відразу дали зірку і перепустку до столиці. У Києві мені так і не пояснили, чому мені не дісталося місце у фіналі. Тільки сказали, що мій темперамент відповідає моєму прізвищу (прізвище співачки за чоловіком — Мамедова. — Авт.). Пізніше мені спало на думку, що для таких шоу потрібні люди із посередніми вокальними даними. Сьогодні переважна кількість “зірок” шоу-бізнесу не мають сильного голосу, тож, звичайно, недопустимо, щоб співак “із народу” співав краще. Вони хочуть показати, що знаходять таланти і навчають їх вокалу. А насправді це — просто шоу.
— У твоїй творчості розпочався новий етап. Ти повернулася на калуську та івано-франківську сцени, працюєш на радіо, пишеш музику. Чи є у тебе конкретні творчі плани, задля реалізації яких, власне, не покидаєш музики?
— Наразі пробую писати пісні на слова Ірини Мандич та Михайла Надбережного. До концертних виступів у рідному місті я повернулася 19 листопада на конкурсі краси від “Вікон” — “Міс Чарівність-2010”. А 6 грудня я виступала на творчому вечорі Вадима Крищенка із піснею на музику Володимира Домшинського “Хай буде так”. Наразі запис вокалу та аранжування пісень здійснюю на студії “Квінта-рекордс”, що у нашому місті. А на місцевому радіо веду погоду, і навіть це допомагає мені бути ближчим до мого слухача. Мене підтримує моя сім’я. Із розумінням ставиться чоловік.
Серед останніх моїх досягнень — перемога з-поміж 450 учасників одного з американських Інтернет-конкурсів, де за мене віддали голоси понад 14 тисяч людей по всьому світі. Це — справжня підтримка, яка реально дозволяє співакові реалізувати себе. Адже нагорода за пісню — це не гроші, а саме шанс розповісти про щось прекрасне численним глядачам і заявити про себе.
— Спасибі, Анжеліно, за цікаву розмову! Успіхів тобі!
