Наталія Концур зникла із мистецького середовища Калуша 2003 року, після її прощального концерту “Десять років із піснею”. Відтоді для дівчини розпочалося навчання в аспірантурі Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Однак, вона не полишала сцену, аж поки і не отримала ступінь кандидата історичних наук і почала викладати у виші. Тепер у житті Наталії з’явилося чимало інших клопотів. Однак, попри все, вона знаходить у житті час для улюбленої справи. І навіть тепер, коли хобі у Наталі — не одне, вона анітрішки не виглядає втомленою чи зажуреною. Навпаки, — заряджає позитивною енергією всіх оточуючих.
— Наталю, для майбутньої професії ти обрала не вокал, а значно більш серйозний напрям — історію. Чому не поєднала професію із улюбленим заняттям?
— Історія знайшла мене зовсім випадково. Звичайно, вокалом я захоплювалася із юних літ, проте, професію вирішила обрати серйозну і стабільну. Зокрема, на цьому наполягали і мої батьки, а їхня думка для мене, безперечно, — авторитетна. Я навчалася у спеціалізованому хіміко-математичному класі ЗОШ №10. Тож, звичайно, точні науки мала за пріоритет. Звернутися до історії мені запропонувала моя мама, історик за фахом. У випускному класі я взяла участь в олімпіаді з історії і, несподівано для себе, — перемогла! Я сприймала історію як цікаву казку. За дуже короткий термін встигла підготуватися до вступу до вишу і вирішила: буду істориком. Історія дається мені легко, тож, вистачить часу і на навчання, і на заняття вокалом.
На початкових курсах мріяла хоча б заочно навчатися у мистецькому виші. Найбільше хотіла, звичайно, вступити до Київського національного університету культури і мистецтв. Однак, із часом історія захоплювала мене все дужче, а паралельно з навчанням я брала участь в університетській самодіяльності. Згодом до вокалу додалися ще і танці. Оскільки з дитинства я займалася легкою атлетикою, зокрема, — бігом на довгих дистанціях, часто представляла факультет на легкоатлетичних змаганнях, спартакіадах. Бувало, що перевершувала навіть чоловічі спортивні нормативи. Щоправда, часто вчилася і вечорами. Але завдяки своїй громадській діяльності я підтримувала свій факультет, і факультет, відповідно, підтримував мене.
— Звичайно, позаурочна робота — важлива складова позитивного іміджу студента на факультеті. Однак, чи зіграла основну роль у твоєму подальшому становленні як аспіранта, а потім — і молодого науковця, саме громадська діяльність на факультеті?
— Дотримуючись принципу того, що наука має бути понад усе, я намагалася не звести нанівець те, чого навчилася у школі, а ще і продовжувала здобувати знання. Так, саме на факультеті я зробила остаточний вибір між мистецтвом і наукою. Я прийшла до університету ще зовсім недосвідченою дівчиною, із мріями про сцену. Однак, по закінченні п’ятого курсу постала перед дилемою: куди податися далі? Так, шоу-бізнес — справа “невдячна”. Це заняття — нестабільне, нетривале. Поки я була ще зовсім юною, під опікою батьків, то могла більше займатися співом і танцями, прославляти своє прізвище у рідному місті. Однак, пізніше у мене з’явилися значно більш прагматичні бажання. Я закінчила навчання в університеті із дипломом магістра. Тому між мистецтвом і наукою вирішила обрати останнє. Саме тоді відбулися два мої прощальні концерти: у Калуші та Івано-Франківську.
За своїм вибором не шкодую. Тим паче, що одне іншому не заважає. Тож, сцену я не покидала. Однак, усе частіше виступала у ролі режисера чи ведучої мистецьких заходів. Тому, можливо, я дещо зволікала із написанням своєї кандидатської дисертації: писала її шість років.
— Ти досліджуєш релігієзнавство. Тема, традиційно, — більш “чоловіча”, як, власне, й історія взагалі. Як ти обрала саме таку тему для кандидатської наукової роботи?
— Релігійна тематика була присутня у моєму вихованні з дитинства, адже частково росла ще за радянської епохи. Тоді всі релігійні святкування відбувалися у підпіллі. Щоб охрестити дитину, священика шукали у підпіллі, і хрестили також у підпіллі. Однак, я з дитинства відвідувала недільну школу при греко-католицькій церкві Св. Михаїла. А на другому курсі мені довелося готувати науковий реферат на тему “Об’єднання греко-католицької церкви із православною”. І вже тоді здивувалася, як така потужна церква, як УГКЦ, могла бути ліквідованою. Згодом мій науковий реферат переріс у курсову, потім — у бакалаврську та магістерську наукові роботи. Тому і дисертація, відповідно, була продовженням моєї дослідницької праці ще на студентській лаві.
Мені доручили працювати над дисертацією на тему “Львівський собор 1946 року в антиунійній політиці радянського тоталітарного режиму”. Йдеться про ліквідацію Греко-католицької церкви на Соборі греко-католицького духовенства 8-10 березня 1946 року.
Радянські та деякі українські науковці подавали цей Собор як ліквідацію Греко-католицької церкви за згодою громадськості і греко-католицького духовенства. Однак, я відстоювала думку, що цей Собор був насильно насадженим.
Саме тоді, коли я розпочала працювати над дисертацією, помалу почали розсекречувати архіви тієї епохи. Звичайно, — не у такому обсязі, як хотілося б, але історикам стали доступні чимало цікавих відомостей. Зокрема, Львівський, а потім, і Київський, і Тернопільський державні архіви, які я відвідувала для пошуку джерел інформації для наукової праці, містять неспростовні докази того, що на цьому Соборі не був присутній жоден греко-католицький священик. Усе вище греко-католицьке духовенство на той час перебувало у в’язницях і проти нього вели жорсткий терор.
— Ти отримала науковий ступінь кандидата наук цього року. До того часу вже мала певний досвід викладання у ВНЗ. Наскільки добре сучасне студентство сприймає матеріали вищої школи і чи важко налагодити з ним контакт?
— Я прийшла до викладацької діяльності після закінчення аспірантури 2006 року. Мене запросили викладати спочатку до “рідного” Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, а з 2008 року я працюю в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу на кафедрі історії та політології.
Безумовно, що контактувати зі студентами — нелегко. На щастя, мене, як викладача молодого, сучасне студентство сприймає добре. Так, воно вимагає щоразу більше невідомої інформації, оригінального її подання, тлумачення тощо. Тож, я, як викладач, повинна постійно бути у курсі тенденцій молодіжного життя.
Тому, хоча і займалася в основному наукою, не полишала сцену. Зокрема, впродовж кількох років співпрацювала із обласним Центром молодіжного дозвілля. Щоправда, перейшла більше на режисерську роботу. А безпосередньо на сцені з’являлася у ролі ведучої.
Попри те, намагаюся привчати до активної громадської та мистецької діяльності і своїх студентів, спрямовувати їхні перші кроки на цій ниві. Так, і студенти мають більше можливостей для самореалізації, і молодий викладач краще налагоджує з ними контакт і підвищує свій авторитет. Наприклад, на Різдвяні свята ми плануємо разом колядувати.
— Тобто, ти полишила займатися тою справою, якою займалася з дитинства? І сцена, і спорт, — усім довелося пожертвувати заради академічної роботи?
— З мистецтвом усе вийшло закономірно. Приблизно так, як людина сама навчається, аж поки не набуде достатньо знань для того, щоб вчити когось, так і я: працювала на сцені, аж поки не відчула, що можу сама створювати шоу і навчати сценічної майстерності.
А спорт і досі залишається моїм хобі, яке, до речі, приносить і заробіток. Так, свого часу, маючи за плечима непогану легкоатлетичну школу та танцювальний досвід, я зацікавилася фітнесом. Спочатку мою добру фізичну підготовку помітила одна із калуських тренерів із фітнесу — Галина Порайко. Саме вона мені запропонувала спробувати себе у тренерстві.
Свої перші кроки у фітнесі я розпочала п’ять років тому. Тоді ще писала кандидатську дисертацію, тож, доводилося бувати у Києві. Так, буквально, у перервах між роботою у столичних архівах, я відвідувала міжнародні конвенції із фітнесу. Це — фахові навчання фітнесу, побудовані таким чином, що можна практично за кілька відвідувань “відшліфувати” свою майстерність. На сцені виступає тренер із фітнесу, показує рухи, техніку виконання. Перед сценою — чимало слухачів. Можна повторювати, записувати, нотувати. Тільки б сил і бажання вистачило вчитися, адже заняття тривають чи не увесь день. Тому, по відвіданні кількох фітнес-конвенцій, мені неважко було знайти роботу тренером із фітнесу. За шість років я опанувала техніку десяти фітнес-тренувань, а мій педагогічний досвід став мені і тут як ніколи у нагоді. Так, якщо фітнес-зал, у якому я проводжу заняття, розрахований на 10 осіб, то буває, що займається по 18 і більше. Наразі найбільш популярними є степ-аеробіка і танцювальна аеробіка. Проте, є люди, які цікавляться абсолютно рідкісними, оригінальними видами цього спорту.
І викладацька робота, і тренерська займають чимало часу. Хоча додому я приходжу вже далеко після настання темноти, моя сім’я мене розуміє.
— Однак, при такому напруженому графіку Ви знаходите час відвідати Калуш. Як, на Ваш погляд, змінилося наше місто впродовж тих кількох років, які Ви мешкаєте в обласному центрі?
— Калуш відвідую часто. Намагаюся приїжджати сюди кожних вихідних. Адже тут — мої батьки — найрідніші люди, яким я низько вклоняюсь та глибоко вдячна за все, чого досягла. Також приємно зустрітися із давніми друзями, які допомогли мені розкритись, зокрема, й у творчому плані: продюсер Віктор Левченко та найталановитіший стиліст-перукар області Ігор Джинджера.
Я з радістю сприйняла появу у місті радіостанцій. Місто розвивається, з’являються нові мистецькі проекти. Однак, коли я співала на калуських сценах, мистецьких проектів у місті було дещо більше. Також часто виступала й у місті, й у Калуському районі. Однак, можливо, через фінансову кризу, мистецьке життя у місті принишкло. Колись практично кожних вихідних у культурному житті міста відбувалося щось цікаве. Теперішнім калуським співакам важко “добитися” до глядача, адже мистецьких подій для такого великого міста — недостатньо.
Однак, Калуш тішить своїми талантами. Я із задоволенням спілкуюся і спостерігаю за творчою діяльністю своїх колег Анжеліни та Алли Івашиної, тішуся кожною їхньою творчою перемогою.
Тож, надалі прагну побачити своє місто ще більш упорядкованим, квітучим, цікавим у культурному плані. Щоб кожного разу, повертаючись сюди, гордилася тим, що тут народилася, і тішилася тим, що у такому чудовому куточку живуть мої батьки.
— Спасибі, Наталю, за розмову.
