Приміщення театру ”КУМ” — невелика кімната у приміщенні управління культури і туризму Калуської РДА, виглядає не менш колоритно, ніж гримерка якогось обласного театру. З одного боку — перуки, накладні носи, жіночі і чоловічі каптури, хустини, театральний реквізит. Із іншого боку — “режисерські” крісла і “стіна пошани”, обвішана дипломами та світлинами улюблених виступів. Переступивши поріг, стало відразу видно, над чим останнім часом працюють “КУМи” — афіша концерту до 15-річчя колективу: “Наші жарти того варті”, яке відсвяткували минулої неділі у ПК “Юність”.
1995 року колектив розпочав свою роботу. Почалося все, як звичайно: одного чудового дня до Володимира Бурка, який тоді працював методистом у відділі культури Калуської РДА, прийшов товариш Олександр Новосад із ідеєю організувати гумористичний театр. До колективу приєднався Ігор Гвоздецький. За 15 років, які, до речі, минули для них, як один день, “КУМи” встигли об’їздити всю Україну, виступити на провідних українських каналах і попрацювати з “зірками” української сцени.
— Володимире, тепла назва театру “КУМ” мала би просто притягувати до себе глядачів чоловічої статі, адже наштовхує на думку про справжню чоловічу, кумівську дружбу, яка завжди була притаманна українцям. Не думали взяти до колективу жінку?
— Не думали. У нас — тісна чоловіча компанія. І, хоча не всі ми доводимося один одному кумами, назва прийшла до нас випадково: йдучи на виступ у сильний дощ, по калюжах, наш тодішній учасник Олександр Новосад пожартував до Ігоря Гвоздецького: “Куме, перенесіть мене!”. Відтоді до колективу прижилася назва “КУМ”.
Нині склад театру дещо змінився, і тепер замість Ігоря Гвоздецького з нами працює Роман Федоришин. Режисером-постановником театру є Олександр Новосад. А, що стосується мене, то я почав виконувати і чоловічі, і жіночі ролі. Обидві приваблювали мене, як професійного актора, цікавістю (Володимир Бурко здобував акторську професію у Калуському культосвітньому училищі та Рівненському державному університеті культури і мистецтв. — Авт.). Жіночі ролі не менш цікаво виконувати, ніж чоловічі.
Що стосується жінок, то більш цікаво почути їхню думку про моє виконання жіночих ролей. Так, наприклад, моя дружина Наталія — мій найголовніший критик. Не сумніваюся, що ролі їй подобаються, однак, похвал слухати не хочу, а навпаки, наполягаю, щоб вона висловлювала свої критичні зауваження щодо моєї гри. Намагаюся їх ураховувати.
При підготовці номеру і під час виступів для мене важлива думка і підтримка дружини Наталі, синів Богдана і Сергія і батька Михайла Йосиповича. Я вдячний, що ці люди ніколи не є байдужими до моєї творчості і всіляко допомагають мені.
— Чи є якась спеціальна методика роботи, щоб потім успішно перетворитися із чоловіка у, нехай навіть кумедну, але — жінку. Наскільки важко змінитися чоловікові?
— Коли чоловік виконує жіночу роль, то це саме по собі завжди кумедно. Під час виступів театру “КУМ” мій персонаж — кумедна, але сильна українська жінка Каська Громихайлиха. Вона “народилася” після довгих спостережень і споглядань за жінками в автобусах, на вулицях і у родичів у селі. Тому конкретного прототипу образу — немає. Він, скоріше, збірний.
На створення одного повноцінного номеру потрібно два-три місяці активних репетицій. Тому доводиться репетирувати не тільки у театрі, але навіть і вдома перед дзеркалом. І, навіть після того, як відшліфував роль, на сцені все виходить зовсім по-інакшому.
Ще одним важливим елементом жіночих ролей є одяг. У чоловічому одязі ніколи не вдасться зіграти жінку. Тому свої костюми я продумую до деталей, а потім ці окремі деталі збираю. Так, хустки, наприклад, відшукав у родичів у селі. Надзвичайно важко було підібрати такі костюми, які імітували би жіночу фігуру. Але тільки у костюмі й у гримі жінки можна відчути себе “в образі”.
Так само, як і не можна двічі однаково жінку зобразити. Не може бути двох однакових виступів, навіть — в одній і тій самій ролі.
Жінка у моєму виконанні — переважно сильна. Часто — сварлива, полюбляє плітки, але, час від часу може впадати у меланхолію. Може дати п’яному чоловікові стусана. Жінка має бути сильною, щоб вижити у житті.
Для мене “вищим пілотажем” жіночих ролей є гра російських акторів Ігоря Олійника і Юрія Стоянова. Також, свого часу, блискуче зіграв жінку у фільмі “Мері Поппінс” Олег Табаков.
Що стосується Андрія Данилка, то його Вєрка Сердючка — також яскравий “розкручений бренд”, набутий упродовж років праці.
— Ви жартуєте переважно над побутовими проблемами. Над чим найбільше сміються Ваші глядачі?
— Наразі людям цікаво все, що стосується буденного життя. Однак, творчість гумористична має своє вище завдання. Ніхто, приміром, не буде висміювати доброту і ніхто не буде над нею сміятися. Звісно, ми висміюємо прикрі явища у нашому суспільстві, а головне — згубні для людини і для сім’ї. Так, охоче люди сміються над виступами на теми алкоголізму, зокрема, над одним із наших нових номерів “Муж і жона”. Звісно, ця тема — близька для дуже багатьох сімей і, можливо, саме сміх над своїми недоліками допоможе її здолати.
Також ми маємо сценки на теми із життя лікарів, міліціонерів. Особливо популярні — про інспекторів ДАІ, військових, учителів. Специфічна тема — номер “Вибрики”, де ми спробували підняти проблему того, що чимало людей виїжджають на заробітки за кордон, залишаючи вдома із бабусями і дідусями своїх дітей. Звісно, без батьків дітей дуже важко контролювати. Така проблема — болюча для нашого суспільства, але і над нею краще посміятися, а, відтак, — зробити висновки.
Єдине правило театру “КУМ” — жодної політики. Політики і без нас — забагато у житті. І, навіть, незважаючи на те, що ми, свого часу, навіть отримували пропозиції про співпрацю від певних політичних сил, до політичних тем ми не вдаємося.
— За 15 років своєї діяльності Ви об’їздили з виступами чи не всю Україну. Однак, Ваші виступи базуються саме на місцевому бойківському фольклорі. Ви використовуєте, зокрема, місцевий діалект. Як Вашу творчість сприймають у Центрі та на Сході України?
— Ми гастролювали, і справді, багато, але регіональних проблем у нас не виникало. Звичайно, зважаючи на те, що ми, хоч й у невеликих кількостях, використовуємо місцевий діалект, то виникали деякі мовні непорозуміння. Однак, на Сході до нас часто приходять спілкуватися люди. Про нас часто запитують і сприймають позитивно.
Так, кілька років тому, гастролюючи разом із народним артистом України Степаном Гігою, у Дніпропетровську нам вдалося зібрати повний стадіон. Мене тоді просто вразила теплота, з якою тамтешні жителі приймають артистів. Їхнє життя набагато відрізняється від нашого, і мушу сказати, що воно — більш буденне. Тому цим людям бракує невеликих свят, нагоди для відпочинку. І саме тому потрібно їхати у східні регіони України, бо ці люди дійсно хочуть нас почути.
Одна з наших найважливіших перемог — Гран-прі Нікопольського фестивалю гумору і сатири “1000+1 жарт” 2003 року. Загалом, на фестивалі панувала тепла атмосфера, і про жодну дискримінацію не йшлося.
Окрім того, чимало вихідців із західних областей живуть на Сході. Вони активно випитуються і чекають на приїзд західноукраїнських артистів із тим, щоб побачити і почути щось із рідного краю.
Загалом, працювати доводилося і на телебаченні. Наш колектив брав участь у ранкових програмах телеканалів “1+1” та “Інтера” — “Сніданку з “1+1” та “Ранку з “Інтером”, а також — у програмі “Ха-ха.юа” на Першому національному. Це, звісно, є свідченням того, що народний гумор цікавий усій Україні.
Однак, колектив наш представляє культуру Калуського району.
— Ви служите у внутрішніх військах України. Як вдається поєднувати військову і театральну справи?
— Насамперед, через порозуміння із керівництвом. Так, мені вдається і бувати на різноманітних заходах, і виконувати свою роботу. А колеги, звісно, всіляко мене підтримують. Із армійського життя у нашого театру також є кілька замальовок. І, звісно, вся 3-тя патрульна рота в/ч 1241, де я працюю, всіляко вболіває і підтримує мене, навіть інколи дають певні поради і пропозиції для виступів. Моя творча діяльність давалася би мені значно важче, якби не підтримка колег по службі, а також командира частини капітана Миколи Кравчука. Усім я висловлюю щиру вдячність.
А у головній своїй роботі акторську майстерність, звісно ж, виявити не можу. Я працюю спеціалістом підрозділу собак. Працюю із трьома дресированими собаками — навчаю їх патрулювати місто, допомагати підтримувати спокій. А у роботі із тваринами повинна бути правдивість. Вони мають сприймати людину такою, якою вона насправді є.
— Під час святкування 15-річчя колективу Вас підтримали заслужені та народні артисти України. Чи Ви виконали всі завдання, які поставили для себе на цьому концерті?
— Не можу судити про свій виступ сам, але відгуки чув схвальні. Також від удалого виступу отримує задоволення не тільки глядач, але й актор. Тобто, ті, хто споглядає виступ, і ті, хто його творить, мають зійтися у баченні виступів. І мені було дуже приємно, коли, перебуваючи на сцені, я відчував, що глядачі мене розуміють і підтримують.
Театр “КУМ” ніколи не організовував комерційних проектів, тому ті кошти, які були зібрані за квитки, ми передали важкохворим дітям Калущини. А глядачам на Різдвяні свята подарували святковий настрій і нагадали, що Різдво — час для того, щоб створити щось добре, адже на світі і зараз не бракує байдужості.
— Спасибі, Володимире Михайловичу, за розмову.
Довідка “Вікон”. Народний гумористичний театр “КУМ” був створений 1995 року. Ще на початку своєї діяльності гумористи спільно з районним відділом культури зорганізували конкурс “Калуські фіглі”. А у 1997 році отримав першу премію на Всесвітніх бойківських фестинах “З чистих джерел”. Після цієї перемоги “КУМу” присвоїли звання “народний”. У 2000 році на фольклорно-етнографічному фестивалі “Коломийка” отримав звання лауреата. 2004 року удостоївся звання лауреата Міжнародного фольклорного ярмарку “З мальованої скрині” (Польща). “КУМ” — володар Гран-прі фестивалю гумору і сатири “100+1 усмішка” (м. Нікополь Дніпропетровської області) та лауреат Прикарпатського фестивалю гумору і сатири.
Окрім гумористичної творчості, спільно зі студією “6 секунд” “КУМ” записав українські народні казки. Вийшли у світ сім CD-альбомів і ще на три готові матеріали. Також актори записали казки львівського казкаря Володимира Читая. Вийшли і сольні альбоми колективу: “Прикарпатські фіглі”, “Кумоньки-голубоньки”, “Імпортна теща”, і два альбоми зі знаними гумористами Галичини “Нова гризота”. Єдиний співочий альбом — “Я і КУМ (самогон)”.
8 січня цього року колектив відсвяткував своє 15-річчя, організувавши концерт “Наші жарти того варті”. Окрім самих гумористів, глядачів розважали народний артист України Гриць Драпак, заслужені артисти України Марта Шпак, Ірина Лончина, Володимир Пушкар, Володимир Коваленко, Микола Савчук, а також лауреат міжнародного конкурсу гумору і сатири ім. Андрія Сови — Ігор Чепіль.
