Пріоритетом у роботі Антіна Могильницького була підтримка галичан і боротьба за рівні права української (тоді — руської. — Авт.) з усіма іншими мовами Австро-Угорської імперії. Так, делегат до Галицького сейму, а потім — і до віденського парламенту, Антін Могильницький усе життя прожив скромно, часом — навіть при гострій нестачі коштів. Однак, полум’яні поезії і поеми, що залишив по собі, служитимуть орієнтиром для не одного покоління його земляків.
До австрійських князів — руською мовою
Безпосередньо із Підгірками Антін Могильницький був пов’язаний мало. Так, згадував він у своєму “Життєписі”, що зберігається в архіві Львівської духовної семінарії: “Родився м 3 марта 1811 року Божого у Підгірках, повіту Калуш. У сему селі батько, о. Степан з Могильницьких був парохом Церкви Воздвиження Животворящего Хреста Господнього. Помер отець, коли м мав двоє літ”.
Батько Антіна, о. Степан Могильницький, був похоронений на старому цвинтарі Підгірок, що був біля старої Церкви Воздвиження Христа. На жаль, після побудови 1899 року теперішньої церкви Стрітення Господнього, старий храм і цвинтар були знесені “з причини давності”.
Через деякий час мати Антіна вдруге вийшла заміж за чоловіка на прізвище Величковський, що працював при соляних шахтах у Солотвині, куди і переїхала із малолітнім сином. Тут, серед квітучої природи Карпат, минули дитячі роки майбутнього поета.
А наступного разу рідні Підгірки Антін Могильницький відвідав аж весною1848 року. Побував на могилі батька на старому цвинтарі, збирав тут бойківський фольклор, який хотів надрукувати в одному з часописів Станіславова.
Могильницький почав навчання відносно пізно, і часто змінював місце навчання. Проте, зумів здобути вищу освіту, що на той час було неабияким досягненням. Майбутній священик у 15 років став учнем Першої Станіславської гімназії. Наступного року вчився у Бучачі. Потім навчався у Чернівцях та Львові. А гімназійний курс закінчив у Будапешті, куди дістався пішки через Закарпаття. У згаданому “Життєписі” писав: “Вчився м у Солотвинській народній школі, а після у гімназіях Станіславова, Бучача і Черновець. Знаю граматику, математику, ріжні мови (й латинь), древню історію і спів”.
Ймовірно, Антін Могильницький вирішив піти шляхом батька, оскільки 1837 року вступив до Львівської духовної семінарії. Саме у Львові розпочалася його літературна діяльність. Для молодої галицької інтелігенції того часу чи не найбільшим авторитетом був член “Руської трійці”, духівник і поет Маркіян Шашкевич. Імпонував він і Антіну Могильницькому.
Тож, він почав писати хвалебні вірші: “Голос радости” — до іменин ректора семінарії Григорія Якимовича, і “Піснь радостну”, присвячену висвяченню у Львові “крилощанина” Василя Поповича на єпископа Мукачівського.
Потім хвалебний стиль змінився на критичний. На початку 40-х років ХІХ століття бунтівні настрої поширилися по всій Австро-Угорщині. Відтак, на Галичині найбільшими були мовні утиски. Саме вони стали одними із перших і найбільших об’єктів критики Антіна Могильницького. 1839 року він виголосив у семінарії “Слово о повинностях”, на руській (українській. — Авт.) мові. Того ж року наш земляк пише панегірик у формі вірша на честь австрійського архикнязя, який мандрував тоді Галичиною. Цензура цей вірш пропустила, але конфіскував його митрополит Венедикт Левинський. Причиною було те, що “не можна достойника простою мовою витати”.
У парламенті йому кричали “Браво!”
Закінчивши 1840 року духовну семінарію, Могильницький 23 листопада одружився із Ганною Соболевською родом із Богородчан. Почав працювати у селі Хитар на Сколівщині. Однак, гори не дали йому такого потужного творчого імпульсу, якого надали його сучасникові — поетові та громадському діячеві Миколі Устияновичу. Тож, уже за три роки він повернувся на рідну Калущину.
1843 року Антін Могильницький переходить на службу священика-адміністратора до села Станькової, що на Калущині. Згадка про перебування у селі о. Могильницького у 1843-1845 роках є у “Книзі пропам’ятній Станькової парохії села Збори деканату Войнилівського”. Однак, за два роки його чекала ще одна зміна роботи. Так, село Комарів, що біля Галича, стало наступною парафією Антіна Могильницького.
Велика Родина Могильницьких ніколи не жила заможно, тож, додатковий дохід у сім’ю ніколи не був зайвим. Так, Антін Могильницький змушений був давати приватні уроки (готувати до гімназії. — Авт.) дітям священиків із навколишніх сіл.
Один із учнів, Степан Яросевич, син пароха села Сапогова, згадував: “Я брав у о. Могильницького уроки із латині, граматики та давньої літератури. Запам’ятав єго добрі очі та щирий усміх. Платні за уроки о. Антін брав небагато, хіба дещо з продукту. Мав велику родину, і я не раз бавився з його сином Олександром у церкві між уроками”.
Поетичний талант Антіна Могильницького з новою силою спалахнув під час революції 1848-1849 років. Тоді поет написав свої найбільш відомі твори: баладу “Русин-Вояк”, датовану 14 березня 1849 року, і першу частину епічної поеми “Скит Манявський”. Також у 1848 році на Станіславському соборі Антін Могильницький виступив з палкою промовою, яку Іван Франко назвав “однією із перших маніфестацій руських в тім пам’ятнім році”.
У 1859 році Антін Могильницький переїхав працювати у гірське село Бабче, неподалік від Солотвина (тепер — Богородчанський район. — Авт.). Там він написав другу частину епічної поеми “Скит Манявский”, і розпочав свою громадсько-політичну діяльність. Для селянських дітей відкрив приватний пансіон, де проводили курс навчання за програмою чотирьох курсів гімназії. На вимогу Антіна Могильницького, члена повітової шкільної ради, 1861 року однокласну школу у Богородчанах було розширено: вона стала двокласною.
Завдяки патріотичній позиції та просвітницькій праці наш земляк став відомим у Богородчанському повіті, від якого 1861 року і був обраний послом до крайового сейму у Львові. На засіданні Галицького сейму 15 квітня 1861 року Могильницький закликає до братерської злагоди між українським та польським народами: “Любімося і Лях, і Русин, покажіте, що ви — щирі други…”.
Пізніше Антіна Могильницького обрали делегатом до Державної ради у Відні.
27 червня 1861 року наш земляк у Відні на засіданні парламенту виголосив велику промову, де зазначив: “Коли б я нині зневірився своїм засадам і зрікся своєї народності, ті три міліони, що ми їх тут заступаємо, вирекли би на нас засуд і вічної погибелі”, та вимагав визнання русинської мови в школі та державному житті “побіч інших слов’янських язиків”. Десять разів виступ нашого земляка переривали вигуками “Браво!”. Ця промова у парламенті в Австрії принесла визнання і славу від земляків-галичан.
У доказ шани нашому землякові присвятили вірші Осип-Юрій Федькович — “До нашого брата Могильницького”, і Володимир Шашкевич — “Гомін молодої Русі”.
А от тодішня церковна влада цей патріотичний почин Могильницького визнала “як непослух, бо як смілився посол перед достойниками імперії руською мовою виступати”. Відтак, почала робити все, щоб протидіяти нашому землякові. Гострі конфлікти у нього були з єпископом Спиридоном Литвиновичем та Теофілом Лебединським. Як свідчать архівні документи, у лютому 1864 року політична влада проводила проти особи А. Могильницького слідство. Його позбавили незаслужено всіх почестей, робили всякі перешкоди у праці.
Тим часом ускладнювалося і матеріальне становище родини. Умови для творчості були вкрай несприятливими. Траплялося і таке, що коли Могильницький брався за перо, то чув від дружини: “От! Не сліпав бись над тов писанинов! Волів бись піти по коляді та придбати до хати який гріш”.
Невідомо, чим закінчилося би протистояння із владою і вищим духовенством Галичини, коли б не несподівана смерть Антіна Могильницького. 13 серпня 1873 року він несподівано помер у селі Яблуньці, по дорозі з Бабчого до Порогів. Дослідник життя А. Могильницького Кость Лучаківський вважає, що у дорозі стався нещасний випадок: “Загинув унаслідок неосторожності своєї і візника”. Причиною смерті стало падіння з воза при переїзді через річку Бистрицю-Солотвинську. Тоді Антін Могильницький сильно вдарився у голову, а невдовзі від отриманої травми помер. Незаможна родина Антіна Могильницького не мала грошей навіть на те, щоб перевезти його тіло у село Бабче. Тож, в останню путь Антіна Могильницького провів парох с. Яблунька деканату Солотвинського о. Николай Рудницький з невеликою кількістю своїх прихожан.
Відозви про хрест для могили Могильницького
Більше ста років тому (1887 року) Кость Лучаківський писав про могилу Могильницького: “Невеличкий хрест дерев’яний похилився вже дуже до земля та грозить, що незабаром лише в переказі буде жити пам’ять про місце вічного спокою мужа, що немало прислужився своєму народові”.
Згодом Іван Франко звертався із закликами до громадськості зібрати гроші на пам’ятник “першому будителю руського духу в Галичині”. А ще Каменяр зараховував Могильницького до грона “товаришів і учеників Шашкевичевих”. А сам поет визначив своє місце у літературі серед “ревних “Русалки Дністрової” дітей”.
У “Відозві”, надрукованій у газеті “Діло” (1912, 18 січня), було написано: “Ми мусимо поставити на гробі о. Могильницького пам’ятник, гідний руського народа. Щоб весь нарід зазначив свою пошану та дяку до автора “Скита Манявського”.Тому відзиваємося з гарячою просьбою до цілого загалу на будову пам’ятника. Відзиваємося до всіх економічних і культурних товариств, до всіх свідомих Русинів-Українців: не жалійте пожертв. Гроші просимо надсилати на книжку ощадничу — каса Райфайзена, ч. 44 в Яблуньці, пошта Солотвина.
Комітет: о. Н. Рудницький, парох в Яблуньці, о. Т. Білинкевич, о. М. Кречковський, о. Т. Лежогубський, провідник “Просвіти”.
У газеті “Діло” (1912, 7 березня) надруковано замітку, що на пам’ятник А. Могильницькому в Яблінці, повіт Богородчани, пожертвували кошти: д-р. Вл. Бачинський, д-р. Є. Озаркевич, О. Саєвич, інженер Ю. Мудрак, о. В. Кальба, М. Яцків, А. Гарасевич та інші.
Газета “Неділя” від 12 червня 1912 року помістила фото занедбаної, зарослої травою, з похиленим дерев’яним хрестом могили Могильницького. І — текст: “Може, ця знимка спонукає земляків зібрати гроші на пам’ятник о. А. Могильницького”, бо наш земляк був “першим по Маркіяну Шашкевичу, що мовив від серця руського до руських сердець”.
Тільки у серпні 1913 року, у сорокові роковини смерті А. Могильницького, на його могилі був встановлений пам’ятник у вигляді хреста з написом: “Тут лежит поет А. Могильницький (р.н. 1811- +1873)”.
Письменник із Богородчан Василь Бабій у статті “Шлях до визнання” писав: “Тяжкою була його дорога до визнання після смерті. Але воно прийшло”.
Як ніхто, високо оцінив творчість Могильницького безсмертний Іван Франко: “Його велике значення і вплив належать до історії. У темну і вбогу добу нашої літератури від 1848 по 1890 рр. А. Могильницький був наряд з М. Устияновичем — найбільшим поетом Галицької України. У цей сумний період загальної зневаги до народної мови, твори Антіна Могильницького підтримували віру в можливість і майбутнє справді народної літератури”.
За радянських часів творчість Антіна Могильницького була забороненою. Старе кладовище у селі Яблуньці, на якому він був похований, занедбали. Могила заросла травою, хрест похилився.
Вже у часи ”перебудови”, у березні 1986 року, на фасаді будинку культури Підгірок до сто сімдесят п’ятої річниці від дня народження, була встановлена меморіальна дошка з написом: “У Підгірках народився поет-лірик Антін Могильницький (1811-1873)”. І — ні слова, що Могильницький був ще і священиком.
У 1983 році могилу Антіна Могильницького відвідав історик, професор Володимир Грабовецький. Професор Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника Ігор Ліщинський згадує, що під час візиту професор завітав і до їхньої оселі, оскільки був добре знайомий із батьком. Розповів дітям про життя і творчість поета. Подивившись на похилений хрест, Володимир Грабовецький пообіцяв, що там буде пам’ятник із граніту.
Дійсно, через декілька років при помочі письменників зі Львова та Івано-Франківська на могилі А. Могильницького виріс гранітний пам’ятник.
