Отож, Конституція України не лише закріпила одвічне прагнення української нації жити у власній суверенній, соборній державі, але і дала суттєвий поштовх її розбудові. Цей здобуток важко переоцінити і ним кожен свідомий громадянин Української держави має гордитися і зобов’язаний про нього пам’ятати.
Разом з тим, велич кожної Конституції, її значення для нації і держави повною мірою виявляються у її дії, у процесі безпосередньої реалізації закладених у ній положень. Конституція призначена бути фундаментом правової системи країни, визначальним чинником забезпечення державного суверенітету, консолідації суспільства, формування та розвитку інститутів державної влади і громадянського суспільства.
Відзначаючи 15-річчя прийняття української Конституції, задумаймося над тим, чи стала вона такою? Чи є сьогодні наша Конституція актом прямої, незворотної і безапеляційної дії абсолютно для всіх суб’єктів суспільних відносин? Чи відповідає Конституція, прийнята у 1996 році, реаліям сучасного стану українського суспільства? Задумаймося не задля безпредметного політикування, а з метою поліпшення нашого суспільного співжиття.
Чинна Конституція України недосконала.
Перш за все, тому, що відображає перехідний, постколоніальний і постсовєтський стан українського суспільства.
Конституція легалізувала систему владних повноважень, яка фактично вже склалася на момент її прийняття — президентсько-парламентську республіку. Її уособленням стали сильна президентська вертикаль, позбавлений дієвих контрольних функцій парламент, відносно слабка судова система, а також уряд, який хоч і ніс всю повноту відповідальності, однак не володів реальними владними повноваженнями.
Натомість, роль головної і водночас “тіньової” влади у державі виконувала Адміністрація Президента — ні перед ким не підзвітна, практично безконтрольна, однак тотально владарююча інституція. За таких умов Конституція швидко перетворилася на іграшку у руках Президента та його оточення.
Водночас, ціла низка проголошених Конституцією постулатів носила і надалі носить взаємно суперечливий, дихотомічний характер. Це часто стає причиною різноманітних політичних спекуляцій, соціальних конфліктів та потрясінь, які роз’єднують українське суспільство на ментально-ціннісній основі.
Таку дихотомію можна віднайти чи не у кожному розділі Основного Закону.
Зокрема, розділ 10-ий Конституції надає Кримові статус автономної республіки. Цим самим в Основний Закон відразу ж закладено абсурд і суперечність. Адже у ст. 2 значиться, що Україна є унітарною державою.
Унітарна форма державного устрою, на відміну від федерації, виключає наявність будь-яких автономних утворень. Така форма устрою є найоптимальнішою на етапі постколоніального становлення національної держави. Бо ж цілком зрозуміло, що деякий час новостворена держава змушена буде боротися з рецидивами метропольного впливу і, відповідно, з відцентровими тенденціями. Натомість автономні утворення такі тенденції посилюють і створюють реальну загрозу втрати територіальної цілісності.
Ситуація ж із Кримським півостровом є додатково небезпечною ще й у зв’язку із численними невирішеними конфліктами на етнічній основі та значною кількістю ультранаціоналістичних проросійських угрупувань, діяльність яких спрямована на відокремлення Криму і входження цієї території до складу Російської Федерації.
Цю ситуацію ускладнює також російська військова присутність на Кримському півострові. Незважаючи на заборону розташування іноземних військових баз на території України, що проголошено у ст. 17 Конституції, Верховна Рада 14-им пунктом Перехідних положень обійшла цю норму і на догоду сусідній державі узаконила перебування російського Чорноморського флоту в Україні.
Сьогоднішня влада в обмін на ілюзію дешевшого газу пішла ще далі і т. зв. Харківськими угодами закріпила перебування у Криму російського Чорноморського флоту — військового гарнізону колишньої метрополії — аж до 2042 року.
Ще більш загрозлива ситуація сьогодні складається у гуманітарній сфері. І це — наслідок свідомо здійснюваної на державному рівні цілеспрямованої політики вимивання всього українського з ідентичності українців.
Це, зокрема, стосується офіційної мовної політики в Україні і статусу української мови. Здоровому глуздові не під силу осягнути, чому розробники Основного Закону, гарантуючи вільний розвиток, використання і захист мов усіх етнічних меншин України, окремо серед них виділили мову російської етнічної меншини.
Хіба тільки тому, що це мова вчорашнього поневолювача і рідна мова влади, яка будь-якою ціною намагалася прислужитися своєму московському васалу!? Адже такі конституційні преференції російській мові не тільки закріпили нерівне ставлення Української держави до різних етнічних меншин і заклали потенційний конфлікт, але і створили плацдарм для російського мовно-культурного реваншу!
У результаті українська мова де-юре, згідно зі ст. 10 Основного Закону, залишається державною, а де-факто піддається цілеспрямованому і системному нівелюванню. Як це не парадоксально, але у власній державі їй загрожує не лише маргіналізація, але і зникнення. Принаймні, так випливає із того законопроекту “Про мови в Україні”, що зареєстрований в українському парламенті. І характерно, що висновок про сумні перспективи української мови від прийняття і реалізації такого закону вимальовують не тільки українські патріотичні партії і громадські організації, яких хтось може звинуватити у гіпертрофованій національній вразливості. Але такий висновок зроблений Європейською комісією “За демократію через право”.
Поряд із внутрішньою суперечливістю Конституції не менш серйозною, загрозою для конституційного ладу є і нігілістичне ставлення до неї з боку найвищих органів державної влади. І що найприкріше, воно вимощує шлях тому україноненависницькому бульдозеру, який сьогодні намагається вичистити з українського суспільства і державного життя все українське.
За прикладами не слід довго шукати, вони лежать на поверхні наших реалій.
Так, ст. 11 Основного Закону проголошує, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. У той же час, Верховна Рада України всупереч ст. 20 Конституції приймає закон про масове обов’язкове використання червоних прапорів неіснуючої російсько-більшовицької імперії для відзначення 9 травня т. зв. “дня побєди”. Передбачаючи, у т. ч, і їхнє вивішування на офіційних установах поряд із державним прапором. В результаті це спровокувало значне протистояння у суспільстві. Рішення Конституційного Суду про скасування цього закону лише підтвердило, що від самого початку він носив провокаційний характер і був спрямований проти стабільності українського суспільства та безпеки Української держави.
Очевидно, що такі дії не сприяють ні консолідації української нації, ні розвиткові її історичної свідомості, традиції і культури, як про це говорить згдана вище ст. 11. Конституції. Так само, як цьому не сприяють і тотальне переписування історії України, її дегероїзація, заперечення Голодомору як геноциду української нації, цілеспрямований і підтримуваний вищою державною владою наступ російської православної церкви, “кирілізація” України і намагання насадити нашому суспільству концепцію “русскава міра” тощо. А офіційне україноненависництво на рівні міністерства освіти і науки породжує вже навіть у нас, у Галичині, появу табачниць місцевого розливу. Ось вони — незмінні антиконституційні атрибути сучасних українських реалій!
Не менш вагомою для українського суспільства є та проблема, що значна частина проголошених Конституцією постулатів і до сьогодні — вже через 15 років після її прийняття — продовжують залишатися лише деклараціями. Вони моделюють ідеальний, бажаний стан Української державності і далеко не відповідають реальній ситуації.
Як інакше можна сприймати першу статтю Основного Закону, яка проголошує Україну демократичною, соціальною, правовою державою.
Невже постійні грубі фальсифікації під час виборів, ганебний процес “тушкування” в українському парламенті та у місцевих радах, утиски свободи слова — це і є демократія?!
А 12,5 млн. українських громадян, що згідно з соціологічними даними перебувають за межею бідності (і з них — 5 млн. громадян навіть не мають за що придбати харчі), зафіксоване вперше з 2005 року падіння народжуваності та зменшення кількості населення, 1,5 млн. безробітних — невже це та соціальна держава, яку проголошує наша Конституція?!
Чи, можливо, правова держава — це зруйнована система українського правосуддя, масова правова незахищеність українських громадян, депутати-вбивці і цинічне політичне переслідування української опозиції?!
Ще один приклад незреалізованої конституційної декларації. Відповідно до ст. 7 Конституції України у державі визнається і гарантується місцеве самоврядування. Але ж насправді і вже тривалий час воно системно і цілеспрямовано зводиться до статусу непотрібного “п’ятого колеса” у системі державного механізму. Непоодинокими є випадки, коли на депутатів всіх рівнів рад чиниться тиск.
Насправді, всім повинна бути зрозумілою істина, що без реального самоврядування немає і не може бути справжньої демократі, а “бутафорне” самоврядування неминуче зумовлює таку ж “бутафорну” демократію.
Названі вище загрози – далеко не вичерпні. Вони змушують замислитися над тим, чи не стоїмо ми перед небезпекою втрати не тільки демократичного, соціального і правового обличчя Української держави, але і втрати її національного характеру, цілісності і суверенності.
А тому перед усіма нами, тепер сущими українцями, стоїть завдання і навіть місія — зберегти і розбудувати сучасну Українську національну і цивілізовану державу.
Найважливішим інструментом реалізації такої місії має бути національна Конституція.
Цілком очевидно, що чинна Конституція недосконала і не виконується тими, хто сам мав би гарантувати її виконання, не відповідає сучасним українським реаліям, а відтак — нагально потребує зміни.
За роки незалежності проблема зміни Основного Закону, як і самі проекти нової Конституції, виникали неодноразово. Однак, головна хиба всіх конституційних проектів була у тому, що у їхній основі лежали не фундаментальні принципи демократичної, соціальної, правової держави і не інтерес української нації, а перманентний інтерес окремо політичних суб’єктів, що змінювався разом зі зміною політичної кон’юнктури.
Вітчизняний політичний істеблішмент пише та ухвалює закони, немов той “каліф на годину” — винятково під посади, які на даний момент часу обіймає, і керуючись корисливими, меркантильними мотивами. Якщо перебуваєш на посаді президента — обстоюєш президентську республіку, маєш більшість у парламенті — закликаєш до парламентської, перебуваєш в опозиції — ратуєш за права опозиції тощо. Натомість відсутнє цілісне і стратегічне бачення Конституції, як найважливішого інструменту розбудови сучасної Української держави.
Україні потрібна Конституція, яка б базувалася на принципах національної і соціальної справедливості.
Україні потрібна Конституція із міцним національним фундаментом та європейським геополітичним устремлінням.
Конституція має бути тим Основним Законом, який би став абсолютною та безумовною цінністю для кожного громадянина — без огляду на його національність, віросповідання, світоглядні переконання тощо.
Для цього слід не лише наосліп переписувати конституції інших держав, але й, у першу чергу, звернутися до національної традиції українського конституціоналізму.
Основні засади Національної Конституції мають бути гранично зрозумілі кожному українцеві та відповідати віковим традиціям українського державотворення.
Державницький, національний і демократичний поступ ще нікому не давався легко, і наше спільне завдання — щодня своєю працею і своїми правовими вчинками робити все, щоб Конституція відображала не лише ідеальний, бажаний стан Української державності, але і стала нормою життя для кожного свідомого громадянина.
Вірю, що, спільними зусиллями ми зуміємо побудувати таку державу, про яку мріяли і за яку віддали життя наші предки, й у якій комфортно житиметься нам і нашим нащадкам.
Слава Україні!
