Історія однієї світлини

Вже доволі багато часу спливло відтоді, як наш форумець Лесик зовсім випадково показав мені це фото, разом зі шістьма іншими. Він показував їх із неприхованою радістю та гордістю, і, коментуючи, говорив, що нарешті “відкопав" гарні фото, на яких є калушани, та ще і може пластуни. А коли черга дійшла до цього фото, мені аж дух перехопило. Кажу: “Стоп! Та то ж мій дід!” Так усе і почалося...
Переглядів: 724

Надрукував я це фото на листку паперу і пішов до бабці. Питаю: ну, як, мовляв, впізнаєш? А як було не впізнати, як якраз довоєнних фото з дідом у нас було чи не найбільше. То вже потім, після того, як на Уралі він кілька разів мало не помер від голоду та малярії, але щасливо повернувся додому, не було, видно, ані як, ані коли багато фотографуватися.
Бабця поглянула на фото, але змогла лише сказати, що то все — міщани. А назвати ще когось, крім діда, не змогла. Адже бабця жила на Заліссі, а після 1944-го — на Мостиській, тому дідових друзів, які жили у місті, вона добре і не знала. Але каже — підемо до Петруньки Гумініловички, вона і старша від мене, і з міщан, то, певно, когось із них впізнає.
Як то часто буває, не зважаючи на те, що Петрунеля Гумінілович живе аж за метрів 75 від бабці, спромоглися ми до неї зайти лише днями. Але, як виявилося, заходили недаремно.
Маленька хатинка на вулиці Бобинського, що ніби згорбилася під тягарем черепичного даху, дуже нагадувала свою господиню. Ще років 10 тому я часто бачив Петруньку, яка поралася біля хати, набирала воду, розвішувала білизну. Але в останні роки на подвір’ї можна було бачити лише її доньок чи зятів. Видно, не може вже господиня дому сама виходити.
Тож ми ввійшли на подвір’я, бабця постукала у вікно і ми кілька секунд почекали під дверима. Петрунеля відхилила фіранку і впізнавши, як не дивно не бабцю, що була у хустці, а — мене, радо нас зустріла і впустила до хати.
Коли вони з бабцею трохи погомоніли про свої проблеми, дійшла черга і до моїх запитань.
Питаю:
— То ж скільки Вам років?
— А Ви як гадаєте?
Кумедно трохи виглядало, що з бабцею вона говорила на “ти”, а зі мною — на “Ви”.
Ну, я якось прикинув та і кажу:
— 87?
— Так...
Тоді я вийняв принесене фото і питаю:
— Чи не змогли б Ви тут когось упізнати? Чи Ви без окулярів не бачите?
Чесно кажучи, аж до кінця нашої бесіди я був трохи приголомшений тим, наскільки ця згорблена, спрацьована стара жінка зуміла зберегти свіжість розуму та почуття гумору. Вона взяла  до рук фотографію і без окулярів, з нормальної відстані почала розглядати фото.
Першими словами були:
— Ади! Та то Стах Мандрик, мій хлопець!
Ми були трохи спантеличені. Бо чоловік бабциної сестри теж називався Стах Мандрик, але він аж ніяк не мав би бути хлопцем Петруньки.
— Та ні, то інший. Він теж був футболістом, але жив на Сівецькій. Працював помічником в адвоката Аронця. Його вбили москалі.
Як далі виявилося, історія була ось яка. Перед 1939 роком у Калуші, як, мабуть, і в багатьох інших містах західної України було багато людей, які мріяли про “єдину Україну”. За Збручем вже роками була радянська влада, і, мабуть, до місцевих доходила лише інформація  з офіційної пропаганди, бо всі марили комуністичними ідеями та возз’єднанням із братами зі сходу. Тож було і комуністичне підпілля. У тому підпіллі і був Стах Мандрик. Якби ж то він тоді знав...
Восени 1939-го, коли після “шлюбних ігор” Сталіна та Гітлера, скріплених пактом Молотова-Ріббентропа, радянські війська увійшли на Західну Україну, їх усюди зустрічали люди з квітами та хлібом-сіллю. Правда — не лише з квітами.
Пригадую, як про це розповідав дід. Він не був у підпіллі, але, мабуть, теж багато наслухався, тож разом із іншими, у вишиваній сорочці, з тризубами і синьо-жовтими прапорами вийшли на Станіславську зустрічати “братів”. Якось швидко вони збагнули, що помилилися. Тікали звідти так, що мало взуття не погубили. А тризуб хтось, тікаючи, викинув у туалеті Народного дому…
Та повернемося до Стаха Мандрика. Вони з Петрунькою хотіли побратися. Але її батько був категорично проти, бо у Стаха не було землі. Батько не раз повторював польську приказку: “На глінє нє згінє!” А на панській службі нині є робота, а завтра — копнули і підеш жебракувати.
Але молоді люди все ж таємно подали заяву до відділу реєстрації. Заява пролежала вже тиждень, як одного ранку батько Петруньки повернувся з чергування (він сторожував у військкоматі, білий 2-поверховий будинок праворуч колишнього роддому. — Авт.) та і каже:
— Ото би-с була вже мала чоловіка!
Як з’ясувалося, вночі приїхала машина з тентом і всіх учасників комуністичного підпілля завантажили туди. Скільки точно їх там було, Петрунеля не знає, але більше коханого вона вже ніколи не бачила.
Долю Стаха розділив і його товариш Цириль (Кирило) Тарановський. Він теж був футболістом.
Із зображених на фото 11 чоловіків Петрунеля не впізнала лише трьох, але обіцяла ще подумати. Я залишив фото і ми домовилися, що наступного разу я вже прийду з фотоапаратом і ми ще трохи поговоримо про людей та життя Калуша ХХ ст.
Отож, на фото:
зліва направо, верхній ряд — Роман Возняк (жив на Загробищі. Помер своєю смертю; поки що невідомий: Антон Луців (мій дід. Футболіст, футбольний суддя. Працював на калійному комбінаті слюсарем); Ярослав Макосій (жив на вул. Лесі Українки, працював на калійному комбінаті. Жінка Марія, з дому Мендик); поки що невідомий; Кирило (Цириль) Тарановський (футболіст, вбитий. Можливо, похований у Дем’яновому Лазі);
зліва направо, нижній ряд: поки що невідомий; Микулишин (ім’я поки що невідоме, мав свій магазин на Станіславській; Ярослав Тріщук (жив на Сівецькій. Футболіст); Володимир Волошин (жив на Колійовій. Не був футболістом) або Дем’ян Кушлик (на той час — станичний Калуського “Пласту”); Стах Мандрик.
Якщо хтось із вас, шановні читачі, має старших родичів, які могли б допомогти впізнати зображених на фото, розповісти ще щось про вже впізнаних, або має фото, на яких є ці чи інші калушани, —  прошу не бути байдужим, не полінуватися записати все почуте або написати мені на скриньку:  admin@kalush.info. Адже те, що нам вдасться зберегти для історії сьогодні, через 20-30 років буде безцінним надбанням наших нащадків, які сьогодні ще і не усвідомлюють, що їм це треба. А от коли матимуть власних дітей, котрим треба буде щось розповісти про рідне місто, коли самі з віком стануть сентиментальнішими, скажуть:
— І чого то ми не додумалися свого часу, як ще бабця була жива, розпитати її про все?.. Вона ж так часто хотіла нам розповісти свої історії, а нам все не до того було...