Ремонту потребує не тільки концертний зал, але і Ратуша, яка розташована також у “серці” міста Вулиця Івана Франка
Ще донедавна вулиця Юрія Гагаріна, сьогодні носить ім’я видатного письменника, вченого, драматурга, критика, перекладача, публіциста, громадсько-політичного діяча — Івана Яковича Франка (1856 — 1916). Як і більшість вулиць центру Калуша, є невеликою, однак відразу дві пам’ятки архітектури є саме на цій вулиці. Це будинки міської ради та школи №1.
Із архітектурної точки зору будинок міської ради є багатим та цікавим, але з історичного аспекту про нього це сказати важко. Приміщення споруджене на початку ХХ століття і ніколи за 100 років не змінювало свого призначення. Тривалий час тут містилася повітова адміністрація, райвиконком, а з 1970-х років — міська рада.
Значно цікавішим є будинок навпроти — приміщення відомої у народі, як “червона школа” (через колір цегли), загальноосвітньої школи №1.
Приміщення народної школи було споруджене на початку ХХ століття. До 1930-х років це була 2-поверхова будівля.
Загалом, у ХІХ — на початку ХХ столітті у місті виникає низка шкіл. У 1786 році починає діяти школа з німецькою мовою викладання. 1807 року вже згадується звичайна школа, а у 1811 році було відкрито двокласову народну школу, де вчилося 50 учнів. Учителем був німець Фрідріх Проттунґ. У ХІХ столітті всі народні школи працювали за державною програмою. Українською мовою викладалася тільки релігія, решта предметів — німецькою та польською мовами. Оскільки українські діти становили більшість, то українці на чолі з інтелігенцією виступали за відкриття у місті українських шкіл. Під цим тиском австрійська влада дозволила відкриття 4-класових хлоп’ячої та дівочої шкіл. А наприкінці ХІХ століття була відкрита українська гімназія.
Майже всі українські школи розташовувалися саме у будинку, про який ішлося вище. За часів Польщі у Калуші діяли 7-класні дівоча та хлоп’яча школи, які згодом об’єдналися. У часи СРСР кількість шкіл зросла.
На роздоріжжі вулиць Франка та Ковжуна бачимо маленький одноповерховий будинок, побудований на початку ХХ століття. За функціональним призначенням він був плебанією, тобто будинком, де жив парох місцевого костьолу.
Після повернення громаді Римо-Католицької Церкви приміщення костьолу св. Валентина і на час його тривалої реконструкції, Богослужіння відправлялися саме у колишній плебанії, яка сьогодні стала осередком церковного та культурного життя громади, переважно — вихідців із Польщі та їхніх нащадків. Проте, будинок і надалі перебуває у занедбаному стані.
Вулиця Дениса Січинського
Маленька вуличка, яка з’єднує вулиці Шевченка та Франка, є практично незабудованою. Сформована приблизно всередині ХІХ століття.
Названа вона на честь відомого композитора, організатора музичного життя Львова, Станиславова, Коломиї, автора опер, кантат, хорів, романсів та інших музичних творів — Дениса Січинського (1865 — 1909).
Цікавим є приміщення міліції, яке розташоване на цій вулиці. Точніше — цікавим є місце, де розташована ця споруда.
У середньовіччі тут був королівський мисливський дворик. Король Ян Собеський зупинявся тут, коли приїжджав на полювання. У час окупації Австрії він був пристосований на приміщення пошти, а у 1911 році його розібрали і збудували у 1920-х роках нове приміщення цієї установи, яке у переробленому вигляді збереглося до сьогодні. Всередині ХХ століття споруду передали міліції.
Вулиця Тараса Шевченка
Звивиста вулиця Тараса Шевченка у центральній частині міста Калуша сполучає вулиці Степана Бандери та Павла Ковжуна і своїми історично-архітектурними пам’ятками наочно доводить всім, що на маленькому клаптику землі можуть мирно співіснувати різні культури, різні віросповідання і просто — різні мистецькі стилі.
Якщо на початку вулиці можна побачити звичайні старенькі житлові будиночки, приміщення районної ради, збудоване у другій половині ХХ століття, то друга половина вулиці була у місті майже 100 років тому центром української, польської та єврейської культур.
Отже, перша двоповерхова споруда, з оригінальним архітектурним рішенням — приміщення українського Народного дому.
Він був збудований у 1907 році, про що свідчить напис на флюгері куполу будинку. Як зазначають окремі автори, добудова споруди тривала кілька років, тому у деяких джерелах зустрічаємо дату закінчення будівництва — 1914 рік. Хоча, вже з 1907 року у будинку велася активна громадська робота.
Народний дім збудований у стилі модерну з великою кількістю елементів класицизму. Споруда “Г”-подібної форми, з куполом на куті. На фасаді будинку є пам’ятна дошка Івану Франку, відкрита у 1984 році, у якій зазначається, що тут у 1884 році Іван Якович виступав на засіданні літературного гуртка. Ця дата дещо помилкова, адже споруда Народного дому була збудована тільки у 1907 році. Він міг виступати у цьому році у Калуші, однак у будинку, який, можливо, був розташований на цьому місці, або у будинку де збирався у місті цей гурток.
Із часу своєї побудови, Народний дім став колискою української культури міста. Тут був створений український клуб. Тут була розташована калуська філія товариства “Просвіта”, де гартувалася свідома українська громадськість. Тут базувалося і спортивно-патріотичне товариство “Сокіл”.
У Народного дому відбувалося безліч концертів, творчих вечорів. У 1914 році відзначали 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка, 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, де промову про о. Маркіяна виголосив Михайло Козоріс.
Із моменту приходу радянської влади на територію Калуша Народний дім перетворився у районний будинок культури, але у 1989-1991 роках став осередком відновлення української культури Калуша. Тут базувалося товариство “Відродження”, яке на початку 1990-х років вело активну патріотичну діяльність не тільки у Калуші, а й у Східній Україні. Деякий час тут базувалася дитяча спілка “Соколята”.
Навпроти Народного дому — невелика одноповерхова будівля, у якій зараз діють історико-краєзнавчий музей Калущини та арт-галерея, яка була збудована у 1930-х роках як синагога і єврейський культурний центр. Хоча донині на охоронній дошці на будинку міститься помилкова інформація, яка свідчить, що це — будинок Євангельського братства. (Про історію євреїв у Калуші можна буде прочитати у публікації про вулицю Підвальну. — Авт.).
А щодо історії синагог у місті, то наразі відомо небагато. Синагоги були тут давно, але задокументована наразі тільки дата 1825 рік: тоді їх у місті їх було шість.
Щодо колишнього єврейського культурного центру на вул. Шевченка, то він збудований у стилі конструктивізму з елементами модерну. До речі, у центральному залі на стелі можні сьогодні побачити зображення восьмикутної зірки.
У часи СРСР будинок використовувався як бібліотека КПРС. На початку 1990-х років тут був центр дитячої творчості, управління культури міської ради, а у 1997 році у цьому приміщенні була відкрита арт-галерея та краєзнавчий музей, першим директором якого був справжній фанат своєї справи — Іван Дячук.
За приміщенням Народного дому височіє костьол святого Валентина. Оригінальна споруда, яка через своє розміщення на пагорбі та досить нестандартну архітектуру для Калуша та району створює досить оригінальний і цікавий вигляд, який, безперечно, зацікавить туристів.
Поляки почали прибувати до Калуша наприкінці XVI століття.
Історія костьолу святого Валентина починається 5 квітня 1464 року, коли польський король Казимир Ягайлончик надав фундацію на побудову у Калуші католицької святині.
Храм був споруджений із дерева, місце його розташування — невідоме. Можливо, він був на місці сучасного костьолу. У храмі були дерев’яні скульптури апостолів і пророків. Орган у 1475 році був завезений із Кракова.
Упродовж 1464-1680 років костьол володів солеварнею.
Після татарських набігів і пожежі 1565 року храм дуже постраждав, проте, стараннями короля Стефана Баторія у 1578 році костьол відбудували, а у 1770 році дерев’яний храм був споруджений заново. У 2008 році на сайті краєзнавця Ірини Пустиннікової “Замки та храми України” (www.castles.com.ua) з’явилася підбірка давніх фотографій Калуша. На одній із них зображена сучасна споруда храму, однак у лівому верхньому куточку фотографії видно схожу споруду. Через маленький розмір фото важко із певністю сказати, що це за костьол. Та можна припустити, що це саме костел св. Валентина, зразка 1770 року.
1842 році католицька святиня була вимурувана. Посвятив її львівський єпископ. У костьолі зберігались унікальні стародруки, чудові срібні свічники, золоті чаші і позолочені шати ксьондзів.
За Польщі ліворуч від входу у храм стояв дубовий хрест з викарбуваними на його раменах словами польською мовою “Дотримай обіцяного”.
У 1939 році храм був закритий і перетворений на зерносховище, а пізніше — у спортзал середньої школи. У 1990 році костьол передали у тимчасове користування громаді УПЦ КП, а у лютому 1999 року — повернули римо-католикам Калуша.
Тоді ж у костьолі розпочалися ремонтні роботи, було відновлено купол над вежею-дзвіницею, і на свято Чесного і Животворящого Хреста (за григоріанським календарем — 6 жовтня. — Авт.) 2000 року на верхівку костьолу був піднятий хрест. Із цієї нагоди привітання калушанам надіслав сам Папа Римський Іван-Павло ІІ.
Із типологічного боку — костьол побудований у неоготичному стилі, одноапсидний, із вежею-дзвіницею із заходу. Тип споруди — хрестоподібний.
Дві фронтові вежі були знесені досить швидко після його побудови і замінені шпилястими, які не збереглися.
Остання будівля на вулиці Шевченка, вважаю, є найгарнішою світською спорудою міста: це — концертний зал коледжу культури і мистецтв, який після пожежі впродовж тривалого часу потребує негайного капітального ремонту.
Поляки з’явилися у Калуші у середньовіччі. Їх було не багато. Тільки у ХІХ столітті їхня кількість зросла до півтори тисячі осіб.
Поляки мали щедрі привілеї, посідали місця в управлінні урядом міста.
Всередині ХІХ століття був збудований будинок, у якому до середини 1930-х років було військово-спортивне товариство “Сокіл”. Тут гуртувалися поляки. За своїми цілями товариство було ідентичним українському “Соколу”, але, безперечно, прагнуло виховати істинних патріотів Польщі. (Ще один центр польської культури, так звана Централя, знаходилася на теперішній вулиці Банянській. — Авт.).
У 1909 році тут був відкритий і кінотеатр (власне, кіно братами Люм’єр було винайдене у 1896 році. — Авт.). У другій половині 60-х років ХХ століття тут певний час було управління кінофікації, а з 1977 року — це концертний зал училища культури, тепер — коледжу культури і мистецтв.
Із архітектурно-мистецької точки зору це — дуже красива будівля з великою кількістю декоративних форм: крапель, гут, оригінальних віночків та двох ніш із обох боків споруди, у яких є погруддя митців.
Навпроти цієї споруди — пам’ятник українському народному поетові, художнику-мислителю, людині, яка втілила у своїх творах життя українського народу, видатному Тарасу Григоровичу Шевченку (1814-1861) (скульптор — Ярослав Скакун, архітектори — Петро Макогін, Петро Пострильоний. — Авт.), встановлений у 1997 році на місці погруддя Кобзарю (1954 р.), який у 1996 році був подарований Криму.
