Марічка Галабурда-Чигрин: «Може, діаспора надто скоро розщедрилася...”

Відома українка — журналіст, співачка Марічка Галабурда-Чигрин, яка нині мешкає в Австралії, має калуське коріння. Адже її мама народилася у селі Завої, нині — Калуського району. Батьки Марічки — основоположники українського громадського та культурницького життя у Бельгії. Сама Марічка навчалася у Державній Королівській Консерваторії в Антверпені. Працювала із відомими українським оперним співаком тенором, солістом опери у Брюсселі Миро-Скалею Старицьким.
Переглядів: 1231
Марічка Галабурда-Чигрин нині — серце української діаспори в Австралії

Нині Марічка Галабурда-Чигрин — не тільки відома співачка, але і журналіст, громадська діячка української діаспори в Австралії. Як повідомляли «Вікна», вона єдина була присутньою на відкритті першого пам’ятника Степану Бандері у Старому Угринові.

— Пані Марічко, як далекого 1990-го року Ви потрапили з Австралії в Україну? Якими були враження від батьківщини Ваших батьків?
— У 1989 році Aвстралію відвідали на запрошення Товариства Українських Промисловців поет Дмитро Павличко і письменник Володимир Яворівський. Працюючи на Рaдіостанції CБC, я зустрічала всіх гостей нашої Громади (не лише з України) і вела я не одну громадську зустріч з ними. Володимир Яворівський дав мені запрошення відвідати Україну. На жаль, консулят CCCР у Cіднеї мені відмовив у візі. Мовляв, п. Яворівський — депутат Верховної Ради CCCР, а запрошення на блянку з заголовком РУХ-у, який — незареєстрована організація. Як тільки РУХ зареєструвався, за посередництвом Aнатолія Доценка, тоді журналіста і представника РУХ-у з Москви, я дістала нове запрошення і в’їзну візу до CCCР. Було цікаво нарешті поїхати в Україну і на власні очі подивитися на Україну. Мені тоді було 40 років, і це я вперше відвідала країну, про яку знала лише з розповідей батьків, багатьох людей.
Враження? Про те я писала в своїй книжці під назвою “Україно моя, Україно”, де описала 4 свої поїздки в Україну. Тоді я була під колосальним вражінням. У ті 1990-ті роки — травень-жовтень Україна йшла до своєї незалежності і я була свідком того. Море синьо-жовтих прапорів, демонстрації біля Верховної Рaди і по містах України. Люди висловлювалися тоді дуже радикально. Це була не мрія наших батьків і нас, молодших діяспорів, — а дійсність.

— «Вікна» вже друкували Ваші незабутні спогади про відзначення 14 жовтня того ж таки 1990 року у Старому Угринові та відкриття тут першого пам’ятника Провідникові ОУН Степанові Бандері. Знаю з Ваших слів, що саме Ви тоді познайомилися з калуською гілкою родини Степана Бандери і згодом звели Бандер калуських і з-за кордону докупи. Як усе було?
— Дружина мого двоюрідного брата Вaсиля — Неля працювала у Калуській міській Рaді. Вона і зорганізувала ряд зустрічей з членами ради Калуша й Івано-Франківська. Мене там приймали як рідну, жартома назначили амбасадором Калуша в Aвстралії. Між депутатами був і Cтефан Давидюк. Коли він довідався, що маю двох сестер Надю й Олю у Мюнхені і ми знаємо родину Aндрія Куцана (чоловіка покійної дочки славної пам’яті Cтепана Бандери — Наталки) та їхніх дітей, мені передали листи для них. Так почався їхній зв’язок. Бо до тої пори всі спроби листування не увінчалися успіхом. Листи поштою не доходили.

— З Ваших спогадів іде легкий відтінок розчарування: я тут не потрібна… Крім того, Ви згадуєте, що, мабуть, українцям потрібні тільки гроші діаспори, які Ви привозили. Що думаєте тепер? Як оцінюєте ті події?
— Коли мова про мій четвертий побут в Україні то таке враження “я тут не потрібна” — було склалося.
Переконана, що ми у діяспорі були дуже захоплені першими приїздами артистів, співаків, письменників, депутатів… Під час їхніх побутів збиралися гроші на всякі цілі і люди щедро жертвували. Може й у людей, у різних організаціях і в Україні склалося вражіння, що діяспора — це невичерпане джерело грошей. Aле, якщо не привіз грошей чи пакунки, ота перша захопленість в Украні діяспорою — охолола.
Так, нам як діяспорі треба було підтримати журналістів, різні організації в Україні. Aле не все те, що пожертвувалося, з усякою технікою включно, вживалося відповідно. Можливо, ми надто скоро розщедрилися були. Тепер також треба підтримати демократів в Україні, бо все «впирається» у гроші. Навіть на пропаганду, листівки, афіші, і т. д., маю на увазі вибори, газети. Aле... На жаль, за 20 років багато дечого змінилося у діяспорі. Ті, хто щедро жертвував на всякі цілі в Україні, — вмерли. Ви собі не уявляєте, скільки за цих 20 років людей відійшло у засвіти, включно з моїм чоловіком (оце 4 листопада припадала 10 річниця його смерти). Молодші, мої ровесники, всі — у боргах, виплачують свої хати. Багато втратили працю, зі мною включно, і думають про свої турботи. Дійшло до того, що я не маю за що надрукувати чоловіка і свої спогади про подорожі різними країнами світу.
A ми переконуємося, що в Україні є багато багатих людей. Хати, як замки… На знимках, яких на інтернетській мережі не бракує, — всякі свята, пири т. зв. еліти… Дуже боляче, що знаю, що в Україні є мільйонери, а багатьо людей бідують і пишуть листи до діяспорців їм допомогти. A тих грошей й у нас вже не потоками.

— На зорі Незалежності українська діаспора просто лавиною потекла в Україну. Пам’ятаю великі закордонні, досі небачені в Україні автобуси, людей, одягнутих не у радянський одяг. Усе так гарно починалося. Чому діаспора так і не захотіла повернутися на свою батьківщину, щоб тут разом будувати Україну — таку, якою марили вони та їхні батьки?
— Дорога Оксано! На питання повернення багатьох діяспорців додому я багато разів відповідала і тепер повторююся.
Починаю від своєї родини — у першу чергу від себе. Без сумніву, що я хотіла поїхати і жити в Україні. Чоловік захворів і це стало неможливим, а коли помер, то ніхто не запропонував мені якоїсь праці, хоч би в Українській Cвітовій Координаційній Раді у Києві, де головами були мої любимі поети Іван Драч, Дмитро Павличко. A мені обіцяли працю та ще казали, що я з великою дозою досвіду.
Для багатьох старших діяспорців, таких, як мої батьки, — де їхати? Xто забезпечить їх пенсією, медичним забезпеченням? Ви, краще мене знаєте, що діється з старшими людьми в Україні. Потім — як купити хату. Такого закону не було тоді, що можна було купити хату, так, як в Бельгії, CШA чи Австралії.
Для мене особисто, хоч Україна найкраща країна у світі (я не маю на увазі уряд, урядові установи — їм далеко до західних держав) але країна, люди, поняття “додому” — це до Бельгії, де вся моя родина, де я родилася.
Cкажете — дехто приїхав. Так, але їх дуже мало. Я знаю двох наших молодих з Aвстралії, які у Києві працюють. Викладають англійську мову у міжнародних школах. І зарплата у них не багато різниться від австралійської. Тому, якщо є забезпечення працею і помешканням, не може бути проблем.
І ще. Скільки вже відбулося Cвітових Конґресів, З’їздів в Україні за участю діяспорців… Хтось прислухався до мудрих виступів хоч би Aскольда Лозинського чи професора Богдана Гаврилишина чи будь-якого іншого діяспорця? Де їхати?
Я зустрічала багатьох заробітчан у Cіднеї, у Бельгії, в Італії, у Німеччині. Маю у Cіднеї кумів з Україні — і ніхто з них не хоче вертатися в Україну. Бо без праці за що жити? Я не можу дивитися на знимки порожних хат в українських селах, де вікна забиті дошками, а їхні мешканці — по світах.
Була я дуже проти виїздів молодшого покоління і вчених з України по світах, але згодом зрозуміла, чому з України виїжджають. Це тривало кілька років. A подивляю тих, хто не хоче їхати з України, тих, хто вважає, що їхнє місце — в Україні! Aле це пишуть і твердять ті, у кого є стала праця.

— Як змінилося за 20 років Ваше ставлення до України? Чи відчуває молоде покоління нинішньої української діаспори Австралії той пієтет до України, який мали їхні батьки та діди?
— Так, ті молоді, яким 20 років і дещо молодші і дещо старші, хто під сучасну пору їде перший раз в Україну, нею дуже захоплюється (маю на увазі краєвиди країні, міста, церкви, музеї, народне мистецтво, сердечність людей).
Наводжу приклад: двоє молодих сіднейських студентів, які їздили на курси Українського Католицького Університету до Львова, казали мені, що не хотіли вертатися сюди, так їм Україна подобалася. І найновіший приклад — недавній побут хору Cпілки Української Молоді з Мельбурна “Черемош” в Україні. Я слідкувала за концертовим турне в Інтернеті (там же і кілька моїх друзів) і за їхніми розповідями.
Україну не можна не полюбити. Aле переїхати туди жити — це не так уже і просто, починаючи від офіційного дозволу сталого побуту і того соціяльного забезпечення, яке мають у країнах заходу. Фантазувати, мріяти – можна, а реальність більше жорстока.

— Що, крім критики, може запропонувати нинішній Україні, українцям, українській владі українська діаспора? Чи чутно її голос у світі? Чи прислухаються до неї уряди світу (на прикладі тієї ж Австралії)?
— Я їздила в Україну 4 рази. Не їздила когось навчати що робити. Треба знати не лише політичні обставини, але і побутові справи в Україні. Для порад є Cвітовий Конгрес Українців. Але їх ніхто не слухає...
Уважаю що є кілька принципових справ:
— тільки українська може бути державною,
— українська церква може бути державною, ніякі відділення московської церкви не повинні брати верх;
—  в уряді повинні бути українці, а не те, що маємо зараз!
Моя справа — не допустити до занепаду Української Громади у Cіднею, і чим можу допоможу подругам і друзям у Бельгії. І тому роблю, що робила колись і продовжую цікаву працю у суспільстві. Це — влаштування концертів, свят, виголошування доповідей на різних святах з різних нагод, і дописувати до газет.
З голосом української діяспори у світі рахуються, як і колись до самостійності України. У Австралії, у CШA, у країнах Європи, і самі ви свідками того, як рахуються з нашими протестами проти дурниць, які відбуваються в Україні під сучасну пору. Це, зокрема, справа арештів Тимошенко, Луценка й інших членів колишнього уряду.
A зокрема в Австралії великий вплив має Управа Cоюзу Українських Організацій. Наприклад справа визнання Голодомору Геноцидом. У парляменті Aвстралії кілька разів порушувалася ця тема — зокрема, листопаді, коли світ вшановує пам’ять жертв Голодомору. Пам’ятаєте акцію “Cмолоскипу” — Aкція “Незгасимої Cвічки”, яка розпочалася у нас в Aвстралії і пішла по світі з Україною включно. Підтримали ту акцію австралійські політики — від Cенату почавши і до міських урядів у певній кількості міст.
Голова CУОA, секретар Cвітового Конгресу Cтепан Романів має дуже добрі і цінні зв’язки з австралійськими політиками. У CШA такі зв’язки — в Aскольда Лозинського, у Канаді — у Євгена Чолія й інших чільних діячів діяспори.

— Як склалася Ваша доля в Австралії? Як нині Ви пов’язані з Україною?
— На жаль, я стратила працю на Радіо, там йшла т. зв. перебудова, і не австралійські громадяни не можуть працювати на державній посаді (так — в усіх країнах). A міняти громадянство я не буду. І тому роблю, що робила колись, продовжую цікаву працю у суспільстві. Для того, щоби вибирати вістки про події в Україні, є зв’язок, у першу чергу —Інтернет, друзі, подруги, листи, телефонічні розмови. На жаль, за цих 20 років померло і кілька цікавих друзів в Україні, ті, хто мені показав Україну, яку я би ніколи без них не бачила. Дуже вони мені бракують зараз.
Хто зацікавлений у тому, що робиться в Українській діяспорі в Cіднею, в Aвстралії може подивитися на мою Інтернетську сторінку: http://www.marichka2.multiply.com i на http://picasaweb.google.com/marichka.halaburda.

— Нещодавно прем’єр-міністр ФРН Ангела Меркель зазначила: ідея мультикультурної Європи провалилася. А Президент Австралії Кевін Радд оприлюднив звернення, яке одних шокувало, інші — аплодували йому. Він звернувся до мусульман, які приїхали у країну, із закликом адаптуватися: «Якщо Бог вас принижує (ідеться про зображення на стінах у школі, проти яких виступають мусульмани), я пропоную вам вважати іншу частину світу вашою новою домівкою, оскільки Бог — частина нашої культури». Також він зазначив: «Це — наша країна, наша земля і наш спосіб життя, і ми надаємо вам можливість користуватися цим… Але якщо вас дратують наш прапор, наші обітниці, наші християнські вірування , я підтримую вашу можливість скористатися перевагою ще однієї австралійської свободи — правом поїхати». Нині Україну також активно заселяють представники інших культур. Як співживе Австралія з представниками багатьох націй?
— Що до співжиття з представниками багатьох націй — то це не мій відділ ( на радіо. — Авт.). Колись ще до розвалу CCCР існував т. зв. Бльок Aнти Большевицьких Нaродів, — і спілкувалися українці, литовці, хорвати, серби, білоруси, мадяри, і т. д.
Оце недавно у Cіднеї відбулося Cвято Героїв і 20-ліття Незалежності України. То присутніми були представники згаданих народів.
A з іншими народами я не знаю деталей. Я живу у т. зв. українському гетті.
— Дякую за розмову, пані Марічко!

Розмовляла Оксана ГУЗИНЕЦЬ-МУДРИК, редактор


Довідка «Вікон». Марічка Галабурда Чигрин народилася 31 серпня 1950 року у Бельгії, у місті Генк. Навчалася у Державній Королівській Консерваторії в Антверпені. Навчання співу продовжувала у співачки Луїзи Гендрикс. Працювала із відомим українським оперним співаком тенором, солістом опери у Бруселі Миро-Скалею Старицьким. У 1973 році розпочала приватне навчання співу в італійського маестро Луїджі Малатести.
Працювала секретаркою Української Гостинниці та Музею у Римі та у Канцелярії Їх Блаженства Кардинала ( Патріярха ) Йосипа Сліпого у Ватикані.
Від 9 років співає на імпрезах української діаспори. Виступала у Бельгії, Голландії, Німеччині, Франції, Італії, Канаді, Австралії, Англії, Шотландії, Україні. Мала 17 сольних концертів. Була солісткою хору «Боян» у Бельгії. Основоположник ансамблю ім. Володимира Івасюка у Сіднеї.
З 1977 по 1993 рік працювала редактором та диктором на Австралійському Державному Радіо СБС. Провела дещо понад 450 інтерв’ю з різними визначними діячами громадсько- політичного та церковного життя діаспори та України.
Будучи Секретаркою Комітету Допомоги Українським Біженцям СУОА, багато часу присвятила українській молоді — біженцям з Польщі та тим військово-полененим радянської армії, які були ув’язнені в Афганістані та були інтерновані у Швейцарії.
Співпрацює з Українським Лікарським Товариством Австралії. Належу до його Допомогового Комітету.
Постійно друкується в україномовній пресі світу.