Почалося все зі встановлення, за словами комуністів, пам’ятника Йосипу Сталіну, тоді як головний архітектор міста Запоріжжя Віктор Трубін стверджує: це “скульптурна композиція, що є елементом декоративного оформлення інтер’єру вхідної групи будинку та не може класифікуватись як пам’ятник монументального мистецтва державного або місцевого значення”. 28 грудня 2010 року бюст був пошкоджений: невідомі відрізали йому голову. Процес плюндрування було відзнято на відео і Всеукраїнська організація “Тризуб ім. Степана Бандери” взяла на себе відповідальність за скоєне.
12 грудня суд виніс вирок українським націоналістам: Роману Хмарі (Кіровоградщина) — 3 роки позбавлення волі з відтермінуванням на 3 роки; Олексію Зануді (Київщина), Василю Абраміву (Івано-Франківщина), Юрію Пономаренку (Харківщина) — по 3 роки позбавлення волі з відтермінуванням на 2 роки; Віталію Вишнюку (Івано-Франківщина), Анатолію Онуфрійчуку (Харківщина), Пилипу Тарану (Харківщина), Василю Лабайчуку (Тернопільщина), Едуарду Андрющенку (Запоріжжя) — обмеження волі на 2 роки з відтермінуванням на 1 рік.
Віталій Вишнюк розповів “Вікнам” про ті події і їхні наслідки не тільки для країни, “Тризубу”, але і для нього самого.
— Віталію, розкажи трохи про себе, зокрема, як опинився у “Тризубі”?
— Я — калушанин, закінчив ЗОШ №2, згодом — ВПТУ №7. Потім доля завела мене у Харків, де я і дізнався про “Тризуб”. Навчався у Харківському національному універститеті імені В.Н. Каразіна, спеціальність — викладач географії.
Сама історія із приходом в організацію дуже цікава. Як християнин я вірю, що Бог недаремно так зробив. Ми з одногрупниками вирішили піти прогулятися у парк ім. Тараса Шевченка. І там доля познайомила мине із представником організації. Я зустрів людину, котра так само, як і я, любить свою країну, мову, народ. Для мене було великим здивуванням, що мій майбутній побратим — родом із Харківщини. Бо на території Західної України панує стереотип, що за Дніпром — уже інші люди, які тільки формально називаються українцями. Переконався, що не важливо, де ти народився, живеш чи працюєш — головне, що ти робиш для своєї країни.
— Про відрізання голови “пам’ятнику” Сталіну не говорив лише лінивий. Як відреагували твої близькі на твоє затримання?
— Я дуже вдячний своїм батькам за підтримку та допомогу у нашій боротьбі проти внутрішнього ворога. Духовні, християнські, людські цінності притаманні всім нам. Не виняток — і мої родичі.
— Чи здійснюється на них тиск, суспільний осуд, переслідування владних структур?
— Скажу так: скільки людей — стільки думок. Очевидно, зважаючи на менталітет західних українців, осуду моїх дій від інших людей не чув. Наскільки мені відомо, то якогось переслідування з боку владних структур поки що не відбувається.
— Скільки часу ти перебував у СІЗО? Якими були умови утримання?
— У СІЗО я перебував найменше за всіх своїх побратимів — приблизно два місяці. Умови там були жахливими. Відверто кажучи, умов там узагалі немає. Там — зовсім інший світ, своя психологія, своя поведінка. Тільки завдяки людям, котрі нам допомагали, завдяки надії вдалось вижити. Тільки один яскравий приклад: у медчастині, де хворим потрібні допомога і тепло, адміністрація СІЗО навіть не може чи не хоче поставити вікна. Тобто на вулиці мінус 25 градусів морозу, а скла — немає і не передбачається. Жах!
Захворів через ослаблений імунітет, психологічний тиск, недоїдання та недосипання. Тому хвороба почала брати верх. На даний час пройшов повний курс лікування, і лікарі констатують, що молодий організм подолав недугу і стан стабільний. Але ще потрібен час, щоб переконатись у цьому, тобто, треба періодично здавати контрольні аналізи.
Сидячи за гратами, дуже важко зберегти віру у людей, бачачи всі жахіття, котрі не виносяться за поріг СІЗО. Пережити допомогло одне — віра у майбутнє. Адже, що нас не вбиває — робить сильнішими.
Після того, як вийшов, дуже приємно було чути, скільки людей відгукнулись, пропонували свою допомогу, включилися у боротьбу.
— Які шанси, що вас виправдають чи амністують?
— Прокуратура вимагала присудити нам умовні терміни. До неї дослухався суд, який, не повністю розібравшись у мотивації нашого вчинку, виніс вирок, за яким ми не будемо перебувати у місцях позбавлення волі.
На амністію я не розраховую, тому що вона передбачає визнання себе винним у вчиненні “злочину”. Я та інші хлопці будемо домагатись виправдовувального вироку. Сумніваюсь, що суд України нас виправдає, тому ми будемо йти до останнього — Європейського суду.
— Чи виправдала дана акція сподівання організації, адже КПУ вийшла жертвою і пропіарилася за ваш рахунок, а “тризубівців” вважають мало не терористами?
— Організація вчинила так, як мала вчинити. Бо зі всієї купи пронаціоналістичних партій, організацій, груп, “Тризуб” виявився найбільш дієвим. А те, що суд першої інстанції визнав КПУ потерпілою стороною, я не дивуюсь. У даній справі потерпілими від діянь червоних мав бути визнаний весь Український народ.
На рахунок тероризму: СБУ хотіло нашу справу “прив’язати” до вибуху першого січня (у ніч на 1 січня 2011 року пам’ятник Сталіну у Запоріжжі підірвали. — Авт.). Їм це не вдалося! Ми змогли витерпіти. Те, що чиновники розповідають населенню про “Тризуб”, свідчить про їхній страх. Адже до приходу ПроФФесора, українці не знали ані терористів, ані екстремістів... Не було вибухів, знахідок різних пекельних машин. Цю брехливу інформацію запускають для людей тільки з однією метою — метою залякати.
— Віталію, ти — молодий чоловік, тож, переконана, маєш плани.
— Стосовно планів на майбутній рік — вони незмінні: працювати, самовдосконалюватися, творити позитив, здобути вищу освіту. Зважаючи на те, що довелося побувати у СІЗО, з навчанням тепер доведеться почекати, добитись виправдального вироку, а тоді і до вищої освіти дійде черга. Для того доведеться докласти чимало зусиль, але мене це не лякає.
— Плануєш присвятити справі “Тризубу” все життя чи тільки вільний час?
— Тут відповім так: якщо ти став на шлях боротьби за Українську соборну самостійну державу, то звернути з нього ти не зможеш, як би не намагався. Чи буду я вести свою боротьбу далі у лавах ВО “Тризуб ім. С. Бандери”? Життя покаже. Але боротьба буде однозначно!
Революція — дуже складна штука. У тому, що вона відбудеться, я переконаний. Але яким шляхом — відомо тільки Богу. З історії нам відомий тільки один приклад без кровопролитя — “помаранчева” революція. Зважаючи на те, як чинна влада намагається знищити людей своїми безглуздими законами та реформами, сподіватися на мирну революцію безнадійно.
— Дякую, Віталію, за спілкування. Будь здоровий духом і тілом! А вирок Запорізького суду і наше спілкування залишають запитання: чому за встановлення пам’ятника кату мільйонів людей покарання нема, а знищення — є? Чому за пошкодження елементу декоративного оформлення інтер’єру молодим людям мають зруйнувати життя?
Розмовляла Оксана РОМАНЮК, журналіст