Юлія Дошна — поряд із професором Івано-Франківського національного медичного університету Степаном Криницьким. Фото Тетя Співачка популяризує лемківську пісню в усьому світі. Її називають “іконою” лемківської пісні. Сама пані Юлія зізнається: вона — постійно у роботі. Однак, якою б зайнятою не була, каже, що готова їхати у будь-який куточок світу, якщо тільки там її земляки потребують хоча б на мить повернутися на рідну землю. Юлії Дошні покорилися Америка і Європа. Нещодавно вона отримала звання Заслуженої артистки України та премію “Міжнародна зірка України”. Вихідними Юлія Дошна побувала на Рожнятівщині, де виступала на фестивалі лемківської культури “Кличе Зелена Неділя”. Зупинилася співачка у нашому місті, у давньої знайомої Анни Кілко, з якою колись виступали на одній сцені. Приїхала — не тільки виступати, спілкуватися із земляками, але і — збирати пісні, особливо — пісні переселенців. Пані Юлія вражає своєю щирістю і палкою любов’ю до рідної землі, де її розчулює абсолютно все: від прекрасної природи Бескид до гіркої долі її народу. Усі свої переживання вона виливає у піснях.
— Пані Юліє, лемківська культура сформувалася на перехресті впливів української і польської культур. Чи можете визначити, що саме увібрали від польської культури, а що — від української? Як себе позиціонуєте у культурних координатах рідної землі?
— Найбільше польських впливів на лемківську культуру помітно у мові. Ми, як і поляки, ставимо наголос на передостанніх складах. Чимало зі слів запозичені із польської мови. Однак, сама Лемківщина, її обрядовість, духовність, належать до східного обряду. Богослужіння у нас відправляють українською чи старослов’янською мовами. Церковне життя — за юліанським календарем. Колись наші свята святкували і поляки, а наші люди намагалися не працювати на польські свята. Тепер — часи змінилися, нам треба працювати. Однак, гарно, коли можна разом святкувати, коли християни східного і західного обрядів святкують разом. Але, найліпше, щоб разом жили і люди, щоб наш народ жив у Бескидах. Однак, так склалося, що наш народ розкиданий далеко за межами рідної землі.
Я починала співати дуже рано. Тож, перші свої пісні забула. Траплялося, що мені про них нагадувала мама. Казала: “Пам’ятаєш, ти співала “Прилетіла ластівонька зі Скаля”?”. І тоді я, дійсно, пригадувала пісню. Це були, переважно, народні пісні, які я чула від старших родичів.
Я нерозривно пов’язана із природою. З дитинства по-особливому відчувала звуки землі, природи, яка мене огортала, притуляла до себе. Тож, я просто виспівую те, що колись відчула. Мої пісні — дещо сумні, меланхолійні. Однак, це трагедія рідної землі.
Ще — люблю співати релігійні, побожні пісні. Цей зв’язок із Церквою, з Богом, прищеплений змалку. Це — сільська духовність, яка формувалася у праці і близькості із природою.
— Ви — співачка, яка, переважно, виконує пісні а-капелло (без музичного супроводу — Авт.), або ж — із мінімальним музичним супроводом. Звідки Ваше рішення співати саме у такій манері?
— Я колись співала голосно. Однак, пізніше зрозуміла, що іноді шепотом можна передати більше життя, більше емоцій. Зараз тим і намагаюся передавати почуття.
Інструмент іноді допомагає, адже не всі вміють слухати тільки голос. Є такі, що приймають і розуміють спів, і тоді воно дійсно діє, людина очищується, переживає катарсис. Однак, є люди закриті, замкнені у собі, які не вміють так відчувати спів, так переживати. Наприклад, коли я виступала у США, то була здивована тим, що люди просили співати веселіше.
— Чи спробували ділити пісню на слова і музику? Чи якась частина для Вас — важливіша?
— Коли готую пісні, то, буває так: насамперед — слухаю слова. Коли зміст припаде до душі, підбираю мелодію. Буває, що мелодію до пісні пишу сама: одного разу — на слова поета Семена Мадзеляна. Трапляється, що хтось до хороших слів написав мелодію, але вона не підходить до моєї душі.
Тому для мене слова — важливіші. Однак, вони мусять поєднуватися із мелодією. І — мусять перейти через мою душу і тіло. Для мене краще, коли пісня — довга. Тоді я, можна сказати, просто рота розтуляю, а вона — сама співається, зсередини. Тому, коли я готова, коли відчула пісню, багато разів її переспівала, то — знаю, що добре її виспіваю.
— Окрім пісні, чи маєте ще якісь зацікавлення, пов’язані з культурою, побутом, історією свого народу?
— Я просто цим живу. Хочу показати, що все, що людина робить, — важливе. Треба показати, що мої думки і праця виникли на основі культури.
Зараз я роблю переклади на лемківську. Здобуваю ступінь магістра і думаю, що знати багато мов — це перспектива. Хочу пізнати творчість Шекспіра українською мовою.
Я тому і співаю, переважно, для поляків. І вони мене, мої пісні чудово сприймають. Більшість із них погано розуміють лемківську мову, або ж не розуміють її взагалі. Знають — хіба що старші люди. Але вони відчувають мелодію, емоції, і вони, сприймаючи пісню, переживають духовне очищення. Для цього якнайкраще підійде камерна обстановка. А ось імпрези на свіжому повітрі дають дещо інші відчуття. На повітрі треба співати голосно, а це — відбирає сили. Тоді не можна так багато показати.
— А як сьогодні сприймають автентичну народну лемківську пісню самі лемки, молоді люди? Чи має культура своїх слухачів серед її ж представників?
— Дехто закидає мені, що я співаю надто сумно. Молодь воліє слухати спів сучасних молодіжних гуртів. Але ж співаю те, що є цінним для мене. І це важливо, коли я можу дати моїм слухачам того, що вони справді потребують. І коли є потреба у наших людей хоча б на хвилинку повернутися на рідну землю, на Лемківщину, то я кидаю все і — їду. Думаю, що вартість нашої культури — величезна.
Я не прагну співати краще, ніж співали мої бабусі: я хочу співати так, як вони співали. І через пісню хочу пізнати їхнє життя, їхню працю, їхні переживання. Тому всі мої пісні — це, здебільшого, замальовки із повсякденного життя моїх предків: як вони на полі працювали, як закохувалися, як переживали.
— А чи вважаєте Ви, що лемківська громада зараз є достатньо активною, зокрема, і презентуючи себе, свою культуру на міжнародних теренах?
— Думаю, що ми — активні. Активність — це така наша врода. Ми мусили більше себе показувати. Це — наш обов’язок. Якщо я, зі свого боку, можу зробити щось для того, щоб люди у всіх куточках пригадали рідну землю і рідну культуру, то це для мене буде великою нагородою.
Мені легко говорити, бо я живу на рідній землі з діда-прадіда. І я не уявляю, що могла б жити деінде, далеко, за межами своєї землі, поза Бескидами. Хоча, я — страшенно зайнята людина, у мене — велика сім’я: 6 дітей і 2 внуків. І я хочу, щоб пізнали вони світ і мову, і мали б таку ж вразливість до світу, до природи. Я показую, як квітка цвіте, вода біжить, і дитина цьому навчається. Хоча, з цією вразливістю нелегко жити. Хоча мої внучки ще зовсім маленькі, я час від часу беру їх на проби в ансамбль “Веретено”. Я прививаю їм любов до пісні. До співу долучаю і своїх синів, яким зараз — по 15 років. Нещодавно ми записали разом колядки.
— Чи Ви — часта гостя на Україні? Можливо, маєте знайомих на Прикарпатті, чи часто буваєте на Західній Україні?
— Ось у Калуші знайома з Анничкою (Анною Кілко. — Авт.). Пригадую наші спільні театральні виступи. Зокрема, 2007 року у місті Ярослав ми брали участь в аматорському театрі до 60-річчя акції “Вісла”. Тоді мене називали українкою із Лемківщини, а Анничку — українкою із Бойківщини.
Останнім часом активно концертувала у Києві. Нещодавно була присутня на Міжнародному фестивалі закордонних українців. Там мені вручили нагороду “Міжнародна зірка України” і — звання Заслуженої артистки України. Це — надзвичайно цінно для мене.
— Чи варто і чи можливо, на Вашу думку, поєднувати творчість і комерцію?
— Було б чудово, коли б ці дві речі можна було б поєднати. Коли б мій спів можна було поєднати із грошима, коли б творчість приносила і значну матеріальну вигоду.
Звичайно, можна було б співати естраду, і це приносило б більший прибуток. І — я вмію так співати. Але тоді відчула б, що продала щось своє, рідне.
Я не ставлюся зле до тих, хто експонує нашу культуру по-іншому. Я розумію, що так потрібно. Мене часто запитують, чи можна передати ту чи іншу народну пісню в іншій манері. І я не заперечую. Адже головне, що пісня — записана, що її слухають, і що вона — не забудеться, не пропаде.
Я навчаю співу дітей в ансамблі “Веретено”. Навчаю їх так, як відчуваю пісню я. Багато розповідаю, як відчувати пісню, і багато розпитую — які відчуття викликають у них слова і музика. І тоді, після тривалих бесід, діти розуміють пісню.
За 11 років роботи ансамблю чимало з моїх випускників розпочали свої музичні проекти, створили ансамблі. Звичайно, не всі вони співають у моїй манері. Проте, вони розуміють, відчувають душею пісню, і я щаслива, що долучилася до того, щоб дати їм ці знання.
Я першою на Лемківщині почала працювати із дітьми. Тепер наш ансамбль “Веретено” працює вже 11 років. За цей час почало діяти ще чимало дитячих ансамблів. Однак, діти хочуть вивчати народну лемківську пісню. Зараз у нашому ансамблі займається 10 дітей.
— Фестиваль “Кличе Зелена Неділя” — це для Вас виступ чи просто можливість поспілкуватися із земляками?
— Швидше за все — і перше, і друге. Адже я ще так багато хочу розпитати у своїх земляків. Бо захоплююся збиранням старовинних пісень. Я і досі їжджу по селах, ходжу до старих людей, записую пісні, щоб вони не забулися, не загинули. І на Прикарпатті маю на меті зібрати пісні виселенців, і сподіваюся, що лемки із Калущини, Долинщини і Рожнятівщини зможуть мені допомогти. А, загалом, багато ще хочу зробити: зібрати похоронні пісні, записати колискові. Я помалу відходжу від виконання народних пісень. Розумію, яка вартість поезії. Тому зараз виспівую Шевченка, Антонича і лемківських поетів.
— Дякую, пані Юліє, за щирість. Творчих успіхів Вам!
Розмовляла Юлія БАЛІЦЬКА, журналіст
Довідка “Вікон”. Юлія Дошна — лемківська етноспівачка. Уродженка Білянки — невеликого села на схилах Низьких Бескидів. Із дитинства захоплювалася вокалом і лемківськими народними піснями. У 1990-х, на хвилі зацікавлення лемківською народною культурою, виступала в етноколективі “Лемковина”. Не зважаючи на успішну діяльність колектива, який виступав не тільки у Польші, але й у США і Канаді, Юлія Дошна покинула колектив, обравши сольну кар’єру. Репертуар артистки — це, зокрема, лемківські традиційні, релігійні, обрядові та ліричні пісні. Сольно чи із запрошеними виконавцями Юлія Дошна записала такі диски — “З колядами по Карпатах”, “Там, на Лемковині”, “Чого плачеш?”, “Емігрант”, “Чадо” і “Pastoralki Jerzego Harasymowicza”.
Юлія Дошна виступала на багатьох сценах і в театрах. З великим успіхом, наприклад, з такими колективами: “Дударик”, “Лемковина”, “Оркестр Св. Миколая”, “Черемшина”. Неодноразово брала участь у Фестивалі української культури в Сопоті, “Лемківських ватрах”, оглядах художньої творчості національних та етнічних меншин у Варшаві, інших фольклорних заходах, як от у Зомбковіцах Шлонських, Лігниці, Зиндранові, Києві. У 90-х роках, представляючи лемківську меншину, спільно з Краківським телебаченням реалізувала програму у циклі “У себе”, що привернула велику увагу змістом, майстерністю. Юлія Дошна є співзасновницею, а зараз керівником дитячого ансамблю “Веретено”. Сповна реалізовує свою мрію — виховати послідовників, які стануть своєрідними послами краси лемківської культури.
