Хотинська фортеця вражає спокоєм і величчю. З Калуша до Кам’янця-Подільського можна добиратися по-різно- му. Найпростіше, але не найлегше — автобусом. На автостанції, що на вул. Пушкіна, потрібно бути не пізніше, ніж о 5.45 ранку. І головне — не прогавити, бо сам автобус не нагадує комфортабельні неоплани далекого міжміського сполучення. Звичайна маршрутка, 68 гривень і — 6,5 години їзди. Причому, до кінцевої зупинки з Калуша виїжджає не надто багато пасажирів, і тому, ймовірно, міжміський автобус нагадує звичайний сільський. Головно тим, що дорогою зупиняється на кожній зупинці, причому обличчя, що змінюють одне одного — фактично однотипні: жіночки із великими сумками чи чоловіки у пошуках заробітків, від яких пахне щойно посмаженим салом та давно немитим тілом.
Одначе, провівши, більше, ніж чверть доби у такому автобусі, нарешті, упевнюєшся у тому, що результат поїздки того вартий. Від автовокзалу Кам’янця-Подільського до старого міста найзручніше пройтися пішки. І не тільки тому, щоб довго не допитуватися у місцевих про номер маршрутки, але і, насамперед, тому, що дорогою можна потрапити у чудовий парк, фактично наповнений водою. Безліч фонтанів — величезних, стилізованих під природні чи з використанням природних ландшафтів, маленьких і просто декоративних — це те, чого так не вистачає у спекотний літній день. Уявляєш Калуш із такими фонтанними джерелами, проте, на краю обриву фантазія уривається. Таких краєвидів не здатний забезпечити навіть найбагатший міський бюджет. Бо це — природне творіння. Стара частина міста розташована на півострові, який є природним утворенням. Річка Смотрич, протікаючи скелястим каньйоном, утворила природний комплекс. У сучасних межах міста річка утворює три півострови, на яких розташовані історичні райони Кам’янця: Старе місто, Руські та Польські фільварки.
Щоби добратися до старої частини міста, потрібно пройти попри ринок сувенірів, стилізований під маленькі гномикові хатки, та минути міст закоханих через річку Смотрич. Можливо, у Кам’янці-Подільському цей міст називають по-іншому, але ми собі його іменували саме так. Бо усіяний він колодками від молодят: звичайними, різьбленими, особливими, в основному — маленькими, проте, обов’язково на кожній — напис, який позначає імена та результат стосунків.
Зрештою, пройшовши міст, ще треба умудритися минути крамнички сувенірів, не купивши нічого. Бо, потративши гроші на “підході до фортеці”, у самому замку про це можна швидко пожалкувати. Вхід до замку, само собою, платний. Традиційно, знижки — для дітей та студентів. Ще у передмісті натрапляємо на екскурсовода, який із ходу пропонує послуги, а вже у самому замку триває екскурсія. Група поляків уважно слухає розповідь про фортецю, можна непомітно “загубитися” серед екскурсантів, і нічого тобі за те не буде. Отак уперемішку — у складі екскурсійної групи та самостійних “досліджень” можна “нахапатися” цікавих фактів про одне із семи чудес України.
Таємниця неприступності
Легенда свідчить, що коли турецький султан Осман ІІ у 1621 році підійшов до укріплень найзнаменитішого замку України у Кам’янець-Подільському, то запитав: “Хто збудував таке могутнє місто?” “Сам Бог”, — почув він у відповідь. “То нехай Бог і здобуває його!” — І повернув геть від стін замку.
У XVII столітті навколо старих руїн виростає Нова фортеця, по-народному — Вали.
Цікаво, що кожна з башт Кам’янець-Подільської фортеці має свою назву й історію. Так, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, надіслані Папою Римським Юлієм II. Ще її називають Кармелюковою, бо у ній тричі був ув’язнений український народний герой Устим Кармелюк. У дворі Старої фортеці ліворуч від входу розташована боргова яма з муляжем боржника. У колишні часи у неї саджали злісних неплатників податків, а зараз кидають монетки, щоб ніколи не мати боргів. Вигрібаємо із кишень усі копійки та вкидаємо до ями. А, може, боргів і справді поменшає?
У Чорній башті розташована криниця завглибшки 40 м і діаметром 5 м, видовбана у скелі. У підземеллях Замкового комплексу відкрито експозиції, що відтворюють сторінки його історії. У західному бастіоні реконструйовано панораму оборони замку у 1672 році під час турецької навали. У східному бастіоні розміщено експозицію, присвячену історії легкої метальної зброї на Поділлі. А, крім того, можна подивитися на виставку картин та обладунків. Вражає вага лицарського одягу, яка сягає більше 20 кг. Ще більше змушений витримати лицарський “кінь”, який фактично закований у метал. Працівники замку примудряються заробляти на цікавих іноземцях. “Перегляд — платний, гроші треба платити”, — показує працівниця замку полякам українські купюри, не володіючи, вочевидь, польською, але демонструючи зрозумілий усім грошовий знак. Перед тим ця сама жіночка спокійно пропустила до зали інших відвідувачів, поцікавившись тільки, чи є у них вхідний квиток.
Довідка. Перші згадки про фортецю датуються ХІІ ст. Літопис приписує будівництво кам’яного замку литовським князям Коріатовичам, які всередині XIV ст. заволоділи Поділлям, а близько 1374 року зробили Кам’янець столицею свого князівства. Тому на початку XVI ст. було зведено і перебудовано 12 башт Старого замку. Безліч битв відбулось під її стінами, але лише двічі вона не встояла перед атаками ворогів. Для наших предків найважливішими була, насамперед, надійність оборонних споруд. Але, попри вміння та знання, замки намагалися захистити ще і вищими силами, завдяки яким фортеці інколи тільки дивом встоювали перед ворогом. Приміром, міцність Кам’янець-Подільського замку пояснює народна легенда. За переказами, фортеця встоїть перед натиском ворогів, якщо про неї проситиме у Бога невинна душа. Кам’янецькі майстри зустріли невинну дівчину, проте, пошкодувавши її, відпустили. Сирота, однак, поставила безпеку рідного міста вище за своє життя і дозволила замурувати себе у стінах замку. Кажуть що на великі церковні свята повертається дівчина на землю, щоб хоч день помилуватися на улюблений край, який зобов‘язаний їй життям.
А ще цікавою є виставка радянської культури. Тут — сторінки не тільки Великої Вітчизняної війни, але і — голодомору, стосунки держави із церквою та власним народом, задокументовані фактами, документами, розповідями очевидців, предметами побуту, військовими атрибутами, нагородами. Найбільше вразили радянські “конфети”, розсипані на столі та поза вагою, уперемішку із фотографіями спухлих від голоду дітей. Експозиція оформлена досить креативно і художньо. Навіть для тих, хто не любить перенасичення документалізмом, дрібні цікаві деталі водночас відкладають у голові важливі історичні факти.
А вже сувенірних крамниць на території замку не бракує. Ціни трохи зашкалюють, але якщо не думати про затрашній день — жити можна. Тут пропагується ціла культура стрільби із лука та арбалета. Насамперед — як вид туристичних розваг. Не надто привітний дядько “вправляє” туристам дві “ліві”, якими ніяк не виходить здійснити нормальний постріл. 1 постріл із лука — 2 гривні. Не встиг настрілятися, як уже треба поступатися місцем. Охочих не бракує і черга фактично “не пересихає”. Мало кому вдається влучити у мішені, зображені на мішках, напханих соломою. Проте лучників-профі той же дядько одразу вираховує якимось професійним чуттям. Тоді із порадами не лізе — тільки подає стріли. Луки та арбалети, за бажання, можна також придбати. Дитячий, зроблений із ялини та бамбука, коштує 50 гривень, а з металевим корпусом “від майстра” — 90 гривень. Дорослий обійдеться у 250 гривень. При чому, якщо мати серйозні наміри, можна сподіватися на немалу знижку. Місцеві запевнили, що бізнес на стрільбі — маловитратний і швидко окуповується: за один сезон. Насамкінець спостерігаємо за карбуванням пам’ятних монет. І вирушаємо далі.
Хотин: спокійна велич
Насправді Кам’янецький замок може слугувати початком і відправним пунктом до наступної подорожі. Бо поруч усе просто насичене минувшиною. У місті — близько 200 історико-архітектурних пам’яток. Найпопулярнішими є Ратуша, костьол святих Петра і Павла, Кушнірська вежа, Польська брама, Домініканський монастир. А вже не потрапити до Хотина просто неприпустимо. Від Кам’янця-Подільського до Хотина ближче, ніж з Калуша до Івано-Франківська. І зупинку шукаємо, орієнтуючись на відомий усім кам’янчанам магазин “Альф”. Саме поблизу нього зупиняються потрібні нам маршрутки. Щоправда, зі сполученням незрівнянно гірше: якщо не встиг до 17.00, з цього часу треба сподіватися тільки на удачу. Після 2-х годин, проведених на трасі, вдається, врешті, добратися до місця призначення. І тут уже відкривається зовсім інший вимір. Не настільки туристичний, не такий інфораструктурно розвинутий, Хотин вражає безмірним спокоєм. І глибоким філософським підходом до життя. У церкві, куди зайшли дорогою до фортеці, у шортах та майці, не насварили, не гомоніли осуджуюче за плечима, а тільки подали хустку. А при вході до фортеці охоронці не запитали про квитки. Але це, мабуть, тому, що сама фортеця вже була зачинена.
Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у ІХ столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі. Фортеця є досить цікавою пам’яткою оборонної архітектури. Суворий і грізний вигляд мають оборонні стіни фортеці. Зовні їх прикрашають викладені з червоної цегли чотири смуги, кожна з яких складається з кількох квадратів, вписаних один в один, та розташованими над ними чотирма рядами пірамід, завершених хрестами. Над значенням цих орнаментів і досі сперечаються вчені. На внутрішнє подвір’я замку веде дерев’яний міст, який відбудували тільки у минулому столітті. Раніше фортечне подвір’я було густо забудоване. Від давніх житлових споруд, крім палацу, збереглися лише стіни двоповерхового будинку, що прилягає до східної оборонної стіни. У його підземеллях колись була тюрма, де було замучено багато людей. У підземеллях замку мордували повстанців, а потім скидали їх живими зі стін замку. Піднявшись на бойовий майданчик оборонних стін, можна обійти по всьому периметру фортеці, познайомитись із конструктивними й архітектурними особливостями оборонної лінії. Захищена з усіх боків високими мурами, з одного боку фортеця виходить на Дністер. І це додає особливого колориту загальній картині. А піком задоволення від подорожі до історичного минулого стане вечірнє купання у Дністрі. Теплий літній вечір розслабляє, а вода змиває денну втому. На оборонних валах троє молодиків спостерігають за річкою у бінокль. І це — єдине, що дратує у цій природній ідилії.
Додому вирішуємо повертатися потягом. З Хотина до Чернівців — маршруткою, а звідти до Івано-Франківська — швидкісним потягом. Виходить не дуже дешевше, але значно комфортніше. За плечима — багаж нових знань та вражень. Наступного року їдемо з наметами, і — надовго.
