Музика і романтика творчості ваблять жінок у гори. На фото — журналістки обласного телебачення “Галичина” Оксана Лісовсь Негода може зіпсувати відпочинок будь-де, але тільки не у Карпатах. Ба — більше: може, навіть і варто розвивати “дощовий карпатський туризм”, бо втрапити на тривалу сонячну погоду у горах — нелегко. А для тих, хто хоче вибратися із полону міської запиленої спеки, не секрет — дорога у гори. За прохолодою їдуть і чимало туристів зі східних регіонів України і навіть із Російської Федерації. У одному екскурсійному автобусі їх зібрали враження від уже побаченого і бажання побачити ще більше. Якщо б не знання, що за вікном — Карпати, можна було б із легкістю подумати на Альпи чи Татри. На останньому місці із друзями причаївся турист із Великобританії. Усі їдуть мовчки, не тому, що екскурсовод навіть за місцевими мірками, розповідає цікаві факти і легенди, а тому, щоб не випустити через слова і крихти вражень, якими наповнюють і переповнюють гори.
За вікном — стіна дощу. Із кожним вивихом гірської дороги закладає вуха. На Кривопільському перевалі туман уперто ховає від туристів три найвищі вершини Карпат, а туристи не менш уперто намагаються передивитися туман, щоб узріти дивну, вичитану в атласах Говерлу. У дощ гори — зеленіші. Дощ у горах — дзвінкіший.
Карпати — вже не ті, які були ще століття тому. Це вже не ті гори, які не сприймали нікого чужого і нічого нового. Літ сто тому, щоб ужитися у Карпатах, слід було бути велетом, щоб розірвати карпатську енергетику і зуміти її перепустити через себе. Тому, оминаючи Карпатські гори, люди надавали перевагу навіть відпочинкові за кордоном. Тепер гори набралися терпимості. Ні, вони не гостинно приймають туристів. Вони просто дозволяють себе споглядати і пізнавати.
Змусити співати дерево
Тому не дивно, що перед музеєм музичних інструментів Романа Кумлика у Верховині немає ні вивіски, ні звичної невеличкої крамнички із магнітами, сувенірами і смаколиками. Хоча, пана Романа знають й у Верховині, і на Прикарпатті взагалі. Багаторічний незмінний художній керівник капели “Черемош” і Заслужений працівник культури збирав музику і музичні інструменти по Україні, Російській Федерації, Румунії, а також — сам узявся до складання співанок. Попри те, що більшість із них — веселі і жартівливі, доля не була до чоловіка надто милосердною. Батько помер, коли Романові був усього рік. Ще за рік матір відправлять у табір у Мордовію. Сина не взяла — добрі люди порадили залишити, інакше — загине. Виховувався у сім’ї тітки. І вже із дошкільного віку грав на весіллях. Там, напевне, і навчився жартувати — попри все.
Знайти хату Романа Кумлика у Верховині — неважко. На одному із екскурсійних сайтів “залізно” описано маршрут — проїхати центр, біля аптеки (по лівій стороні дороги) — ліворуч. Потрапляють — усі, про що свідчать кілька припаркованих неподалік немісцевих позашляховиків. Роман Кумлик відкрив музей старожитностей кілька років тому. А ось колекцію збирав понад 30 років. У експозиції чільне місце посідають музичні інструменти, оскільки господар за професією і за покликанням — музикант. І якось дивно не виникає бажання ні питатися про біографію, ні уточнювати кількість експонатів, чи обставини, за яких вони потрапили до, без сумніву, дбайливого господаря. Усе і всі сприймаються як щось позачасове, яке не варто піймати і дослідити, а треба тільки розуміти.
До сьогодення повертає немалий за розмірами і не дуже гостинно налаштований песик, якого з силою відтягує кількарічна дівчинка. Якщо не здогадалися залишити взуття на великому килимі на веранді, вам підкажуть при купівлі квитка. Ззовні музей — звичайна гуцульська хата, підремонтована за поширеним нині принципом “євроремонту”. Такою ж є і на першому поверсі. Гуцульське диво починається, коли минаємо дерев’яні сходи і виходимо на просторе піддашшя. Відразу вгадуються столярські навики господаря. Приміщення повністю оздоблене деревом, яке подекуди нагадує мереживо. На стінах — гуцульський світ, де все — від старих світлин і гуцульських строїв — до предметів давнього побуту, тарелів, із яких гуцули, до речі, ніколи не їли, а тільки прикрашали ними стіни, — до божничків, які були першою прикрасою стін гуцульських хат. Окремо — гуцульські топірці, які могли носити тільки неодружені хлопці. Топірець, до речі, мав бути гострим, проте, у сутичках можна було вдарити супротивника тільки тупим боком. Інакше — чекала відповідальність. І, звичайно, — розмаїття музичних інструментів. На центральній стіні — капела скрипок. Навпроти — накриті рушником цимбали, а далі, у куті — трембіти. Стандартна довжина — три метри. Є і зовсім дивні інструменти. Наприклад, “гуцульський мобільний телефон” — ріг, за допомогою якого гуцули передавали інформацію з гори на гору. Ріг — натуральний. Тому, при купівлі волів, пильнували, щоб у них були великі і не пошкоджені роги.
Двох десятків ослінчиків і просто дерев’яних “круглячків” на всіх не вистачає, тому мостимося хто де. Можна навіть і на підлозі, тому і не дивно, що взуття перед входом слід знімати. Поки мостилися, прогавили назву дивного музичного інструменту, схожого на шотландську волинку. До речі, цей інструмент — гордість господаря. Тому саме ним він відкриває кожну екскурсію. Далі — скрипкова партія. Господар уміє грати на всіх скрипках. Проте, на всіх просто не встигає грати, адже, скрипку, як жінку, треба “примовити”. Піддається кожна скрипка і, напевне, добра половина жінок. Від хвацьких авторських співанок поряд тішиться, як дитина, туристка Юля.
І — не дивно, адже Роман Кумлик вміє грати, перехиливши скрипку через коліно чи закинувши руку за голову. Найбільше дивуються скрипці-”долобанці”. Довжиною у звичайну скрипку, долобанка чи довбанка — значно вужча і більш примітивно зроблена. Вона нагадує мініатюрне коритце, і виготовлена із цільного шматка дерева.
— Скрипка-”долобанка”, або довбанка, бо видовбана із дерева. Її робили хлопчикам, щоб визначити, чи мають вони здібності до музики. Якщо дитині вдавалося, то купували справжню скрипку. Якщо ні — у Житомирське деревообробне училище, — піджартовує Роман Кумлик.
Сам господар із легкістю людини, яка пропрацювала у руслі гуцульської культури, вгадує запитання відвідувачів. Прямує до кутка із трембітами, дорогою зачіпає макогона.
— На Різдво, коли дівчата терли мак макогоном, у жодному разі не можна було його облизувати. Вважалося, що у такому разі чоловік буде лисим, — Роман Кумлик знімає капелюха. — Ось — один екземпляр, і кілька кандидатів.
Чоловіки з підхожими зачісками мимоволі підтягуються. Роман Кумлик витягує з кутка трембіту. Її пізнають усі, навіть турист із Великобританії. Проте, гру на трембіті більшість чує вперше. Трембіту слід виготовляти зі смереки, у яку влучила блискавка. По-перше, вважається, що трембіта тоді більш дзвінка. По-друге, навіть найбільш майстерний тесля, кажуть, не розколе деревину так рівно, як це зробить блискавка. До речі, громовиця (смерека, у яку влучила блискавка. — Авт.) має бути якнайвища, омита дощами й обвіяна вітром. Тоді її “голос” буде ще більш дзвінким і гучним.
Музика для двох
Квадратна скрипка зі штату Арканзас пригадала Романові Кумлику учня-ковбоя. Розучити гуцульські пісні він намагався кілька місяців. Допомогло — коли Роман Кумлак написав слова “Гуцулки Ксені” латинськими літерами. Проте, сам митець виконує музичну візитівку Гуцульщини на цимбалах. До речі, саме цей інструмент — предмет гордості музики. Від стороннього ока їх не ховає, але — рушником накриває. Так робили колись, у давнину, на репетиціях троїстих музик.
— Якщо один із музикантів жив нагорі, то не завжди міг спуститися для “репетиції”. Тим паче, не варто було відсилати у негоду по нього посильних. Тому, щоб цимбали притишити, їх накривали рушником, — демонструє Роман Кумлик гру на цимбалах із рушником і — без. — Цимбали — основний музичний інструмент на гуцульських весіллях.
До речі, саме сім’я у гуцулів, як типово закритої етнічної групи, є основним середовищем розвитку культури і людських взаємин. Причому, тільки у такому тісному середовищі можуть виявлятися так багато півтонів подружнього життя. Наприклад, якщо на трембіті грали тільки чоловіки, то дримба — суто жіночий інструмент. Маленька гуцульська губна гармошка часто приручала чоловіків і навіть — віднаджувала їх від чужих жінок чи алкоголю. І, взагалі, дружину у гуцульській сім’ї Роман Кумлик порівнює із фундаментом, а чоловіка — з хатою. Тому, попри те, що жінка має тримати на собі хату (її жартівливо радять обирати за шириною п’ят. — Авт.), вона має бути і доволі твердою. Здавна ідеальна гуцульська дружина — молода. До 17-и незаміжня дівчина — “чічка” — вважалася такою, що засиділася “у дівках”, а після 20-и, взагалі, — “старою дівкою”. Глибока життєва чоловіча філософія підказала: жінку остаточно “псує” вища освіта. Тоді вона стає розумною, і починає усвідомлювати, що їй “того сміття” не треба. А ще — починає перебирати “кавалєрами”. Зрештою, Роман Кумлик жартуючи, зацікавлює присутніх. І, сміючись, усі смакують частку правди, без якої, звичайно, не обходяться жарти.
Насамкінець дозволяють роздивитися експонати і фото. А потім, усе ж, повертаються до основної експозиції — панорами гір, які, ніби, і гріють салатовими полонинами, і колють темними смереками. Розвиднілося. Дощ перестав. Туристи жадібно фотографуються на фоні гір, цікаво обходять копиці. Місцевим мешканцям не зрозуміти подиву людей, для яких таке життя — найбільш оригінальне з усього побаченого. Туристам же, напевне, не зрозуміти, що гори не можна фотографувати. Фото будуть марними. Гори треба споглядати і пізнавати. Поки вони ще дозволяють це робити.
