Зате тепер їхні діти та онуки мають щонайменше музичну школу, багато хто закінчив спеціальні заклади: музичні та музично-педагогічні училища, а хтось — і виш. Та за спеціальністю працює мало хто. Проте усі чоловіки грають по весіллях.
Але життя весільного музиканта не таке безтурботне, як здається на перший погляд. „Ми повинні бути завжди веселими, привітними і доброзичливими та не показувати назовні своїх проблем, хіба, не доведи Господи, хтось із близьких помре — говорить Роман.—Адже варто односельцям побачити сумного музиканта, то ніхто з газдів не захоче брати його на весілля. Бо кажуть, що це погана прикмета: або весілля не вдасться добре, або молоді незабаром розлучаться. Хоча розлучаються через зовсім інші причин, але ж буває, що крайним може стати музика”. Отож, щоб усе вдалося перед кожним весіллям мишинські музики йдуть до церкви, а після забави віддають частину заробленого бідним або на храм. Може, й тому пари, яким ми відіграли весілля майже не розлучаються.
А ще запорукою веселої і доброї забави є щедрість господарів. Оплата музикантам залежить від того де і скільки днів вони грають. Але, за словами музикантів, справа тут навіть не кількості грошей, а в тому наскільки щиро і від душі їм платять. Бувало, приходять сільські маестро до багатих, але скупих господарів, а наче їм руки і язик спутало: не можуть ані грати, ані співати, а іноді якісь сирітці так грають, аж гори трясуться”.
Часто музиканти згадують знаного скрипаля Василя Грималюка, відомого під прізвиськом Могур, який 1971 році він став лауреатом міжнародного музичного конгресу в Москві за виконанння власної сюїти „Ранок на полонині”. Його музична капела брала участь у зйомках культового українського кіно „Тіні забутих предків”. Нині мишинці кажуть, що досі на Прикарпатті ще не народився такий майстер, який би грав краще за народного маестро.
Тепер коли хтось скаже про музиканта, що він грає схоже на Могура. То це неабияка похвала, а разом з тим і пересторога, адже колись люди пошепки мовили, що вельми талановитим музикам допомагає „щезник” (нечистий). Проте це тільки горянські балачки, а може, образне розуміння щоденної важкої праці музиканта та містичної сили таланту, яку ніхто не може пояснити. Але, на щастя, родить бідна на врожаї, але щедра на таланти карпатська земля гуцульських Паганіні.
Талант і вміння передається із роду в рід. Колись вчили переважно хлопців. “Бо що то чілідина (жінка)? Хіба вона до такої справи?”, — жартують карпатські музиканти, які довго дідівських звичаїв не порушували. Тепер і прикарпатки добре грають та співають. Проте в троїстих музиках жінка й досі виняток. Аби грати, треба мати і силу, і терпіння, і часом ночами не спати, а такого—жінці зась! А кремезні легіні-музиканти своїх „чічок” шанують і воліють нехай вони радніше до легшої роботи беруться, а вони вже їм і заграють, і заспівають. Ну і, звісно, постараються, аби багато нових музикантів народилося.
Грамота „вдатних до смичка і бубна” діток починається при першій магічній купелі. Коли вперше кладуть у ванночку немовля, і воно серед інших предметів за сопілку чи скрипковий смичок вхопиться, то вважається, що такому долею суджено людей звеселяти. Діти музикантів грають на дідівських інструментах. Кажуть, що вони зберігають енергетику, талант і вміння їхніх родичів. „Ось на цій сторічній скрипці грав ще мій прадід, — каже син Романа Василь. — І якщо її правильно зберігати: в темному і прохолодному місці, то вона ще й служитиме моїм онукам”. Ті, у кого в родині „маестро” не було” страються скрипок чи цимбал не купувати, а замовляти у знаних майстрів, та ще й аби ті на долю і талант благословили.
Сакральний момент випікання пасок
