Щоб сани не переверталися, треба... молитися святому Миколаю

«О, дивіться, люди добрі, скільки в мене роботи! Ще день-два і впаде сніг, тому всім треба дерев’яного транспорту, а в мене вже здоров’я не те, — крякче майстер Іван Слободянюк із Косівщини, пораючись біля нових саней. — Але треба зробити все вчасно, бо ж людям слово дав». У майстерні пахне свіжим деревом, сухою травою, а біля діда крутяться внучата, споглядаючи на його роботу. «Уже тридцять років як я сани та вози майструю, — розповідає 68-річний майстер. — Скажу одразу, що справа вельми тяжка, і не кожному до снаги. Здається, що такого кілька дощок збити? Але ж то ціла премудрість».
Аби сани були «щасливими» та ніколи не  переверталися, то перед тим, як взятися за роботу, дідусь молиться святому Миколаю, який є покровителем доріг та опікуну Ісуса Йосифу, що завжди допомагає усім хто щось робить з дерева. Потім засукує рукави, хреститься та, усміхаючись підходить до акуратно складеної купи дощок. За  словами карпатського майстра, до дерева треба з добрим серцем та легкою душею братися, тоді й воно саме допомагатиме. На добрі сани Слободянюк вибирає або ясень, або бук. З останнього найкраще зробити полоззя. Бук легко обстругати та зігнути. Їздову частину саней також зробити і з дуба, але тоді вони будуть важкі, і коні, тягнучи такий вантаж, швидко стомлюватимуться.
Деревину чоловік заготовляє заздалегідь. На сани бука зрізує у липні і тримає в закритому приміщенні аж рік, згодом розпилює і кілька місяців тримає у воді. Усе це робиться для того, аби деревина не тріскала. «Бук варто добре просушити, бо так краще тесати та збивати, — мовить пан Іван. — Ось погляньте на ці полоззя, неначе струни скрипки: міцненькі, тоненькі, гладенькі. Із такими полоззями корчаги легко ковзатимуть по снігу, не шерхатимуть і витримуватимуть великі вантажі!». Біля кожної частини саней-корчугів треба добре попрацювати. І згодом скласти, одна до одної, неначе деталі конструктора.
З обох боків до полозь чоловік приєднує щось схоже на два ящики: це передня та задня частина саней — боковинки, які  за бажанням, можна й вийняти. «Їх треба так припасувати, аби вони могли повертатися не гірше, як легкова спортивна машина, — жартує, навчаючи, майстер. — Такими санями ні на простогалині добре їхати і між деревами. Усе без жодного цвяха треба скласти настільки акуратно, аби сани не розсипалися при швидкій їзді. Зроблені вручну сани розкуповують власники туристичних баз, садиб зеленого туризму та  просто селяни, для яких це необхідність в господарстві. Коштує «фірмовий транспорт» від двох до п’яти тисяч гривень. Проте ціна коливається в залежності від складності роботи, адже забаганки замовників різні бувають. Дехто просить ще й розмалювати сани візерунками, дехто припасувати обтягнуті ліжниками чи шкірою сидіння. «Роботи багато, а зарібку не дуже, — бурчить майстер. — А вже  ж біля них і потрудитися треба. За два тижні, якщо у день по вісім годин працюватимеш, то може, й зробиш одні. Але ж замовлень багато, але маю учнів маю, тому не пропаде ремесло».