„То, певно, ця молодичка якусь покуту від священика має, що отак постійно набирає торбу каміння та носить хто зна куди”, — говорили верховинці, коли кілька років тому з Києва у Верховину повернулася технолог за фахом Оксана Сусяк. Жінка заповзялася споруджувати на отчому подвір’ї нову господу. Щодня ходила біля річки, щось приглядала, вибирала, а потім кидала, омите водами Черемошу різне каміння у велику сумку й несла до хати. Гуцули тільки головами хитали.
А Оксана носила каміння, збирала старовинні гуцульські домашнього вжитку та давній одяг, що, на думку горян теж було неабияким дивацтвом. Минали дні, місяці... Разом з мамою Софією та з допомогою добрих людей Оксана спорудила дерев’яно-кам’яне диво. І хоч які талановиті майстри є серед гуцулів, усе ж чогось подібного годі віднайти.
Ця тендітна красуня ніколи не вчилася на дизайнера, але її оформлення кімнат каменем та битим склом просто вражають. Слова захоплення і зачудування неабияким талантом технолога за спеціальністю не зникають з уст, багатьох, хто тільки-но ступає на подвір’я Оксаниної садиби.
Влиті у бетонні плити шматочки різнокольорового скла виграють веселкою. Та справжнє царство скла і каменю чекає в будинку. Ось і стіна із вмурованим сірим камінням. Гуцульські візерунки перетворюють кожен камінчик на частину прадавньої казки. Предметом особливої гордості пані Оксани є викладена нею самотужки піч, прикрашена сірим і кольоровим камінням. Проте ніяких фарб — усе природне.
„Я ніколи не думала, що буду робити щось подібне, — каже тендітна майстриня, наливаючи духмяний чай з карпатських трав. — Але хотілося чогось особливого, аби було ні на що не схоже та відображало красу Карпат, природи і, звісно, мою душу”.
У літню спеку кам’яна хата тішить прохолодою, а взимку, коли в хаті добре напалити, камінь довго тримає тепло. Матеріал для роботи Оксана збирає не тільки на берегах рідного Черемошу, а всюди, де буває. Якщо їде кудись у подорож, то обов’язково привозить кам’яну частинку тієї місцевості.
Майбутній узір в уяві майстрині з’являється випадково та настроєво. Іноді вона може перенести задум на папір, а іноді викладає камінь спонтанно, передаючи миттєві сум, радість, щастя, замилування випадково знайденою квіткою чи побаченою пташкою. Щоб прикрасити одну стіну жінці потрібно два-три дні тяжкої п’яти-шестигодинної праці.
Коли Оксана розпочинала роботу, то всі тільки посміювалися, а тепер... Тепер поважні власники відомих туристичних садиб з усієї Гуцульщини або самі приїжджають оглянути роботи верховинської самодіяльної майстрині, або ж посилають гінців, бо соромляться визнати що вони такого ніколи не втнуть.
Але тепер з камінням майже завершено — на черзі музей гуцульських старожитностей, які Оксана Сусяк рятує від забуття і знищення по далеких гірських селах, куди, напевно, навіть дуже залюблені у свою справу етнографи та фольклористи рідко добираються.
На запитання чи не хотіла би вона займатися професійно дизайном та заробляти своїм талантом гроші, жінка тільки усміхнулася та загадково глянула у бік гір. „Я гуцулка, а гуцули все можуть і вміють...”, — загадково каже вродлива горянка.
