Вячеслав Чорновіл. Фото з архіву сайту tsn.ua Важко писати про Вячеслава Чорновола в минулому часі. Не стільки через те, що його немає серед нас ось уже майже 14 років. Скільки тому, що головна справа його життя – побудова незалежної, а головне – демократичної, Української України – так і залишилася незавершеною. І не тому, що він не знав, як це зробити. І знав, і робив. Він, як той кріт української історії, рив повільно, але рив впевнено і вірно. Але так і не встиг дійти до мети. Не дали. Зупинили. Просто вбили.
У нас воліють згадувати про лідера Народного Руху лише в дні його народження і роковини смерті. Ритуальними покладаннями квітів на його могилу, до пам’ятників і протокольними словами. Бо якби довелося говорити щиро, то дуже багатьом із нині сущих політиків чи тим, хто самозвано вважає себе «елітою» народу, довелося б згадувати про свою підступність, перманентну зраду, моральну ницість і одвічний український кайдашизм і синдром гетьманства. Все те, про що не можна згадувати без склянки брому…
Попри усвідомлення, що історія не знає умовного нахилу, всі ці роки ловиш себе на думці, що не такою, зовсім інакшою була б Україна, якби не трагічна аварія 25 березня 1999 року на автотрасі, що обернулася, за великим рахунком, національною катастрофою.
Все могло бути інакше, якби ще в грудні 1991 року, під час перших президентських перегонів, переміг Вячеслав Чорновіл. Від тієї передвиборчої кампанії збереглася агітка, яка виявилась пророчою:
«Тяжкі нам випали роки,
Вони не скінчаться ніколи,
Якщо програють Чорноволи
І переможуть Кравчуки».
Тоді за лідера демократів проголосувало майже 25% виборців. Могло бути й значно більше, якби не висунулося ще п’ять опозиційних кандидатів. Зрештою, навіть не кількість претендентів і розпорошеність голосів стали визначальним фактором. А те, про що згодом писав сам Вячеслав Максимович: «Аналізуючи причини свого програшу на президентських перегонах, я вважаю однією з таких причин те, що власне верхівка Руху більше симпатизувала Кравчуку й більше підтримувала його, ніж мене».
Мені доводилося бути свідком того, як після виборів 1991 року деякі тодішні провідники Народного Руху відверто похвалялися, що вони зробили все можливе, аби не допустити консолідації демократів навколо Вячеслава Чорновола. До чого призвели ці ігрища патріотів? Це вже тепер, несуєтно згадуючи ті буремні події, розумієш, що тоді були посіяні перші зерна розбрату, ті «зуби дракона», що так рясно зійшли взимку 1998-99 років під час безжалісного нищення Руху та його лідера.
Приводом для атак стало те, що фракція Руху й особисто її голова не лобіюють власних інтересів, не вимагають, як інші, грошей за неприйнятні голосування у Верховній Раді. «А що ми будемо з того мати?», «Гроші й посади!» – ці «прагматичні» гасла, з гіркотою згадував Вячеслав Максимович, лунали під час засідань парламентської фракції Руху.
Не за горами були президентські вибори. І від того, яку позицію обере, якого кандидата висуне Народний Рух, багато що залежало в політичних розкладах. Саме тоді привнесена ззовні ідея заміни партійного лідера чи, щонайменш, розпорошення рухівського моноліту впала на заздалегідь угноєний ґрунт.
В оргазмі прагматизму другий номер партійного списку Володимир Черняк з трибуни Верховної Ради віщував про те, що і знамена доводиться топтати, війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, то нічого не вдієш, «треба переступити через нього – і йти далі». На що Лесь Танюк даремно намагався зауважити, що «армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів…»
Трагізм ситуації підкреслювало те, що під час виступу цього другого номера опозиції всі більшовики-комуністи в сесійній залі – уперше за десять років! – рукоплескали рухівському ораторові. Зблідлий Вячеслав Чорновіл тільки й спромігся вимовити: «Дожилися!»
Розмірковуючи над рухівськими усобицями, в своєму останньому інтерв’ю Вячеслав Максимович зауважив, що «наш розкол ініціювали, я так думаю, з одного боку, Євген Марчук (кандидат у президенти у 1999 році, колишній голова СБУ. – Авт.), а з другого – команда президента (Леоніда Кучми. – Авт.). Або й він сам».
* * *
Наступного після катастрофи дня, 26 березня 1999 року, не чекаючи закінчення слідчих дій і результатів бодай однієї експертизи, тодішній очільник МВС Юрій Кравченко заявив, що це лише банальна ДТП. Ця кричуща поспішність зміцнила в суспільній свідомості стійке переконання, що Вячеслава Чорновола просто знищили. В нашій країні його повинні були вбити.
Бо він заважав тим, що постійно зустрічався з людьми, давав свої оцінки подіям і персоналіям українського політикуму. Він намагався нести в політику мораль. І тому був приречений. Зрештою, як написав про свого героя автор останнього інтерв’ю з Вячеславом Чорноволом, відомий журналіст Леонід Капелюшний з Одеси, така людина «заважала самим фактом свого існування, бо це існування доводило, що можна жити не підло, не зрадливо, не вимазуючись у лайно. Він не був святим, і тим більше святенником, але поза сумнівами – був людиною цільною, вибагливою, порядною й доброю. Такі люди дуже нечасто бувають загальними улюбленцями…»
Так, Вячеслав Чорновіл був людиною напрочуд доброю. А ще – в чомусь навіть по-дитячому наївною. Якось торкнувшись незагойної й хронічної для України болячки – корупції, Вячеслав Максимович висловив щире переконання: «Є лише одна посадова особа, якій не потрібні хабарі, це – президент. Він уже досягнув усього, чого може досягнути людина за життя, став провідником нації, і треба бути самогубцем, щоб заплямувати себе й звести нанівець своє найвище досягнення…»
Ех, глянув би зараз Вячеслав Чорновіл на сучасну Україну, її президента та його «святе сімейство»… А мене весь час не полишає думка, що навряд чи це стало б можливим, не опинись у потрібний час у потрібному місці КамАЗ водія Володимира Куделі…
* * *
Життя продовжується. Ми обрали чергову Верховну Раду зразка 2012-го. Підрахували, скільки «піраній» у більшості та «пуголовків акул» у опозиції. А я продовжую перечитувати Вячеслава Чорновола: «Мені прикро це визнавати, але люди зневірилися в демократах, їх дратує, що в нашому стані немає єдності. І коли ми починаємо механічно складати голоси, здобуті демократичними кандидатами, й виводити цифру прихильності наших громадян до демократичної ідеї, то видаємо бажане за дійсне. Бо для наших громадян демократія є і ще довго буде залишатися персоніфікованою».
І далі: «На превеликий жаль, у нас сьогодні незалежних політиків просто немає. Масштаби корупції в країні не просто не мають меж, вони космічно безмежні. Чисто по-людськи я розумію тих, хто не хоче бути бідним. Але небезпечна річ, коли політик, не лишаючи політики, йде бізнесувати. Це вже не політик! У нього руки зв’язані дротом!»
Цікаво, чи хтось порахував, скільки їх, «скованных одной цепью», в нинішньому парламенті?
В останній своїй статті, опублікованій посмертно у редагованому ним тижневику «ЧАС», Вячеслав Чорновіл наче заповідав: «На першому плані повинна бути ідея. Лідери повинні бути ідейними. А якщо вони пішли в газотрейдери, пішли на лобіювання якихось інтересів, то хай ідуть собі у бізнес. Їм нічого робити в керівництві політичних партій. Оце моє переконання».
Вячеслав Максимович хотів бачити людей кращими і вірив, що висока ідея ушляхетнює. Нещодавно натрапив на безсмертний афоризм Фаїни Раневської – «Жити треба так, щоб тебе пам’ятала навіть сволота». Так ось, іще за життя Вячеслава Чорновола тодішній голова Демократичної партії Володимир Яворівський визнав: «Його життя в політиці було не безхмарне, але для політика – взірцево чесне. Він, вибачте на слові, не скурвився ані в таборах, ані при владі».
У 1998 році Вячеслав Максимович згадував: «У мене, вибачте мені за зухвалість, і в Україні був шанс на президентських виборах 1991 року. Я тоді програв Леоніду Макаровичу. Це не стало моєю особистою трагедією. Чого не скажу про Україну. Бо вона надовго застряла на так званому «перехідному періоді».
Життя триває. Чи діждемось ми Чорноволів, які б рухали державного воза до демократичної, Української України?
Андрій ДЕРЕПА, колишній кореспондент «Радіо Свобода», спеціально для “Вікон”