Василь Махно: «Я хочу бути джазом і рок-н-роллом»

— Василю, за пару кроків після завершення нинішнього високосного року, в якому багато чого, й не завше приємного було. Спробуймо підвести підсумки цього 2012-го. Насамперед, скажи, яким був цей рік для українського поета з-за Океану Василя Махна? Що було найбільш значимим і важливим?
— Ну, що ж почнімо з приємних – на початку 2012 року я написав довгий однойменний вірш, в якому намагався зробити певні поетичні підсумки, оскільки цифра 12 символічна, а для мене, це ще й 12 років життя у Нью-Йорку. Я написав цей вірш на початку січня, прислуховуючись в такий спосіб до часу та слів, які співрозмірні просторові та його значенням:

«2012»(уривок)
дванадцятий рік — музикант у січневім сабвею
для понту закручений шалик повісив на шию
для співу — стихи і духовні псалми й херувими
і пахне псалом зеленавим повітрям пасльону
я вірю не часові — я вірю поетам на слово
я знаю хто з ними

я знаю хто з нами — за мною повітря і крила
цупкий габардин який муза мені прикрутила
я знаю це серце порожнє — слова ці різдвяні
цю мову що стала писатись шрифтами кирилиць
ми нею мов снігом із головою накрились
тому що останні

Цього року в Польщі вийшла моя нова перекладна книжка вибраних віршів та есеїв у перекладі Богдана Задури. Книжка називається «Дубно біля Лежайська», це село в якому народився мій батько Іван Махно, який п’ятилітнім, разом зі своєю родиною та іншими українцями з цього реґіону, вимушено став переселенцем у 1945 році. Я вперше відвідав ті місця  2011 року, зустрівши велике розуміння з боку поляків, з якими подружився. У 2012 вони зініціювали видання цієї книжки та її презентацію в Лежайську.

Було чимало поїздок — спочатку на Міжнародний фестиваль до Нікараґуа, потім тривалі фестивальні мандри Україною – Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Львів. Зустрічі, читання, дороги, дороги. Знайомство з багатьма людьми, яких я особисто до цього не знав,  зокрема з тобою, Леоніде.

Цього року в прикінці червня пішов з життя мій батько, з яким ми ніколи не жили разом, я планував привезти йому цю польську книжку, а довелося уже присвячувати її його пам’яті.

Я також пережив ураган Сенді, стихію, котра для багатьох нью-йоркців була несподіваною і нищівною, такі речі якось впливають на твоє особливе ставлення до життя.

— До речі, як давно Ти вже в Штатах і що привело туди? Чим займався й займаєшся там, бо, наскільки знаю, книжки свої все одно видаєш на батьківщині?
— Як я казав, що у Нью-Йорку мешкаю протягом 12 років. Гадаю, часу достатньо, щоби зробити певні підсумки. Я приїхав у Штати з цікавості, трапилася така нагода, і ця цікавість перейшла у відповідні стосунки з цим містом та країною, вони були різними ці стосунки, але я вдячний Нью-Йоркові, який став для мене домом і текстом. Сьогодні українська література вкотре розширила свої географічні межі, я не уважаю, що ті, хто виїхав з України після 1991 року можуть уважатися класичними еміґрантами, ця еміґрація/ вихід/ісход має, як на мене, інші ознаки і тому природньо, я, до прикладу, якось по-своєму відчуваю і реалізуюся у цих прострах, які можна означити Штатами та Україною, Заходом і Сходом. Проблема існує також на рівні сприйняття українським суспільством  права особистості вибирати свої простори замешкання, але коли ти декларуєш себе автором українським через мову, тому твої книжки з’являються в українських видавництвах. Салман Рушді, сам еміґріант з Індії, який довший час мешкає у Лондоні спробував означити таких письменників як він сам, як представників літератури-байстрюка, себто незаконнонародженної,  дещо відкинутої зі свого середовища і не до кінця бажаної у  новому, набутому середовищі. Це надто цікаві процеси, на які українська критика поки що ніяк не реагує, бо не знає, що з цим робити? 

Мої твори доволі часто перекладають іншими мовами, а деякими — виходять поетичні книжки. У Польщі під цю пору їх вийшло — чотири, дві в Америці, одна в Румунії.  Я особисто якось не відчуваю виключної прив’язаності лише до українського простору, хоч без нього, звичайно, не відчуваю своєї, так би мовити, органічності.

Bowery Poetry Club
Бавері клуб зачиняють – фінансова криза.
Поезія тут вбиралась у золоті ризи.
Збиралась богема – висів на стіні Аллен.
Стоять мікрофони – але нема поетів,
навіть джазисти звідси злиняли
бачив як вивіску вчора знімали,
наче запонки на манжеті.
Студентки не прийдуть – на хрін їм вірші.
З кухні підуть до сусідів миші,
шлунки підуть із бельгійським пивом.
Аллена не побачиш Bowery Poetry Club

Після Бавері ми розійшлися по клубах.
По лисячих норах — у лисячих шубах.
Тут все тимчасове — і ми тимчасові:
і Бавері-стріт — і мангетенські корки
і хтось, хто замкнувся на власному псові.
Знімаю кашкет — він був братом по крові -
ну, майже як Лорка!

— Не знаю, як часто приїздиш в Україну, але у вересні був у Дрогобичі. Що можеш сказати про це своє перебування в нас і чи були то перші відвідини галицького «півтора міста»?
—Останніми роками я приїздив в Україну щороку. Завжди намагаюся виступити в Тернополі з читанням віршів і пройтися цим містом, яке стає для мене радше містом-пам’яттю.
Я бачу Україну як країну перехідного стану, яка зберегла багато пострадянських комплексів,  витворила новітні ерзаци політики, культури, свої понятя престижного і непрестижного.  Країна, якій потрібно багато речей скореґувати  для спвіжиття зі світовим товариством, я кажу не лише про ідею європейського вибору, але й про впорядкування внутрішніх суперечностей та конфліктів.

А Дрогобич я відвідав вперше, хоча мешкав протягом багатьох років якихось 200 кілометрів поодаль.  І нагода була справді унікальна – фестиваль Бруно Шульца, письменника, який своєю творчістю увів Дрогобич до світових енциклопедій та культурних дискусій про особливий галицький світ. Я написав вірш про свої відчуття Дрогобича, в якому хотів вловити метафізичність цього міста через візуальні деталі сьогодення. Я гадаю, що відчув цю метафізику і Шульц у цьому ділі -  пошуках слів  по провінційних просторах – чи не найкращий компаньон.

— Наскільки слідкуєш за тим, що тут відбувається, й що можеш сказати про нинішній рік в загальноукраїнському контексті, зокрема – й про нещодавні парламентські вибори? Що, на Твою думку, може чекати Україну попереду?
— Я, звичайно, не політолог і не можу сказати, що ретельно слідкую за перебігом української політики, хоча мені, природньо,  не байдуже, що відбувається в Україні і що відбувається з Україною. Україна й надалі перебуває у перехідному стані, у неї багато викликів, котрі потрібно виважено і поступово вирішувати.

— А що можеш сказати з при воду того, що в певні політичні сили та окремі політики на повному серйозі говорять про необхідність повернення в паспорти сумнозвісної «п’ятої графи», себто знову позначати національність?
— Це було би абсолютно некоректним і створило би громадянам чимало незручностей. Не можна на цьому наголошувати. І взагалі це зразу ж нагадує про СРСР і те, чим тоді був отой «п»ятий пункт», котрий скасували в часи перебудови.
Сьогодні це, мабуть, комусь вигідно, але  не далекоглядно йти на такий крок, особливо з точки зору руху України в бік Европи. Адже в світі давно вже такого запису в паспортах нема.

— Не так давно переглядав твої світлини з відвідин Румунії, деяких інших країн, знаю, що об’ їздив мало не всі континенти, Де побував цьогоріч і що дають Тобі ці мандрівки? А як воно відбивається у творчости Василя Махна?
— На початку 2012 року в лютому мене запросили на Міжнародний фестиваль поезії в Нікарагуа, котрий відбувався у місті Ґранада. Щойно я отримав запрошення на поетичний фестиваль до Кенії. До речі, в Африці бувати ще не доводилося. Я люблю подорожувати, це якийсь незвичний процес ловити нюаси тимчасовості — власної та світу — а також бачити деталі, порівнювати їх, щоби відчувати поезію. Безумовно, що це впливає на мене та моє писання. Нью-Йорк, до прикладу, у мене давно уже став текстом. Мої есеї переважно про культури, країни та міста, яких довелося побувати. Але головне, гадаю, ці мандри відточують  поетичний погляд і вигострюють поетичний нюх.

Сенді-2012 (уривок)
Нью-Йорк — не Венеція: ми підемо під воду:
вулицями Атлантика йде переможним походом
— римським леґіонером — освілювана маяками
ще трохи і в телефоні вигасне батарея
ще трохи й вода понесе з моряками
і радісним гіпербореєм

устигнути б ще завести  «Тойоту»
Антантика завиває вітром з горла  койота
океанічна хвиля заходить на острів – і мертво
чіпляється за його  тіло – і заливає простір
і світ який ми будуєм зі скла і цементу
так розпливається просто

— У січні в Тернополі виходить нова збірка твоїх поезій, присвячена Нью-Йоркові та Тернополю. Повіш детальніше про саму книгу й про те, чому саме ці два міста? Лише тому, що зараз живеш у Нью-Йорку й походиш з Тернопільщини чи є ще й інші причини?
— Так, це збірка вибраних віршів про ці два міста — «Я хочу бути джазом і рок-н-роллом». Ну, по-перше комбінація незвична, тобто порівнювати їх — ці міста — ніяк не можливо, їхнє паралельне існування у цій книжці  це  модель музики, своєрідне відчуття цих просторів на рівні музики — джазу і рок-н-роллу.  Я свідомо поставив ці міста поруч, щоби якось пояснити значну кількість віршів, котра написалася протягом тривалого часу про них, як акт позначення меж і можливостей цих відмінних просторів. По-друге, для мене  самого це цікавий експеримент з суто поетичного боку:  місто як поетичний вислів, ритм і форма вірша.

— Розумію, що плани й прогнози – річ не вельми вдячна, та й усе завше корегує Господь, та все ж, чи вже щось замислив на рік прийдешній?
— Планів багато, найперше дописати нову книжку віршів. Щасливого Нового року завжди і всюди!

Розмовляв Леонід ГОЛЬБЕРГ, журналіст, спеціально для “Вікон”