Отець Григорій завжди серед людей. Фото з архіву "Вікон" — Отче Григорію, як нині, зокрема — і калуська громада, святкує Різдво Христове? Як із часом змінюються основи сприйняття цього свята?
— Слід розпочати з того, що є практикуючі і обрядові християни. Для практикуючого християнина Різдво є не тільки якоюсь святковою подією, вихідним або приводом для багатого столу. Для нього Різдво — це, перш за все, подія духовного плану, у якій людина радіє духом. Є таке поняття — радість духу. Можна бути обмеженим у матеріальному достатку, але — багатим духовно. Наші діди таким і були. Вони не були такими багатими, як ми зараз є. Бо, хоча ми кажемо, що ми — бідні, бо нам зарплату не видали, але ж на тому столі у наших дідів-прадідів не було того, що у нас є. І вони у пустоті матеріальній мали велике духовне багатство.
Отже, практикуючий християнин — той, хто більш духовно сприймає Різдво. Він бачить у Різдві саму суть, подію, яка святкується. Тобто, на землю приходить Бог в образі людини. Християнин намагається підготуватися до цього свята і духовно, і фізично: через піст, через молитву, через внутрішню працю над собою.
У більшості християни є обрядовими, ніж практикуючими. Чому? Тому що обрядовим християнином бути легше. Практикуючий християнин провадить постійну працю над собою. Він сповідається, причащається, щонеділі — на Службі Божій. Він бере участь у церковному і в релігійному зібраннях. Практикуючий християнин — це, дійсно, частина церковного зібрання. Бо Літургія — це, у першу чергу, церковне зібрання, яке збирається заради здійснення таїнства Євхаристії. А коли здійснюється це таїнство, воно зобов’язує людину бути його учасником.
Не можна бути глядачем чи слухачем Літургії. Кожен, хто присутній, має бути її учасником. Тому, практикуючий християнин — людина, яка живе у лоні церкви постійно, не час від часу. А обрядовий християнин — він час від часу у лоні церкви. Практично, приходить тільки на Різдво і на Пасху. Обрядовий християнин здійснює всі дії, пов’язані з обрядовістю, як практику, тобто, замінює практичність обрядовістю.
— Які чинники можуть спричинитися до того, щоб виховати людину практикуючим християнином?
— Тут, насамперед, залежить від виховання у сім’ї, у родині. Мусить бути таке поняття, як домашня церква. Не буде у сім’ї домашньої церкви, якщо не буде у сім’ї читання Святого Письма, якщо не буде ознайомлення з добовим кругом богослужінь, якщо цього не буде робити батько, мати, і не буде викладати цей предмет своїм дітям. От чому до радянських часів у школі був священик? Чому у школах був Закон Божий? Щоб навчити людину цьому Закону. Учневі, який вчиться, який пізнає цей світ, давали можливість паралельно пізнавати віру у Бога. Наразі вивчають християнську етику. Але: що таке Закон Божий, а що — християнська етика? Часто трапляються ситуації, коли вчителі самі достеменно не обізнані у цьому предметі. Вважаю, що Закон Божий повинен знати кожен християнин: що таке молитва, як задіяти молитву у процес свого духовного звершення, як задіяти молитву у процес свого спілкування з Богом, що таке храмова молитва, що таке читання Слова Божого. Я часто питаюся: “Біблію маєте? — Маю. — А читали? — Та щось там читав”. Про що ще можна говорити, якщо нині на першому місці у дорослих телевізор, а у дітей — комп’ютер?
Радянська статистика давала такі дані: на Західній Україні — 85% віруючих людей. У Росії — 7%. Але, коли ти зустрічався з віруючим християнином із тих 7%, і з віруючим українцем із тих 85% — це була надзвичайно велика різниця. У семінарії бувало: чи я читаю Часи, чи задіяний у процес служіння вечірні, читаю 103-й псалом. Стоїть бабця збоку, молиться. Вона сказала все, як має бути. Вона задіює це у процес свого духовного, свого молитовного правила. А у нас — добре, що ще є священик, який змусить вивчити “Вірую” і “Богородице Діво”. Проблема, яка стояла і стоїть перед Церквою, — воцерковити тих, хто приходить до церкви. Воцерковлення — це не просто, коли мама заносить дитину до церкви під час молитви, яку читає священик. Це ознайомлення з тим духовним пластом молитовним, через який єднається Церква з Богом.
— Що таке, на Вашу думку, читати і розуміти Біблію?
— Я прочитав Біблію раз. І відтоді вона є для мене настільною книгою. Я звертаюся до неї у різних потребах свого життя. І скільки я не звертався б, вона щоразу постає переді мною новою, більш зрозумілою. Біблія — це книга, яку ти не можеш перечити і сказати: я все зрозумів. Ти будеш сто разів читати. І сто разів вона буде відкриватися, і завжди ти будеш помічати те, що не помітив раніше.
Це — наука, зібрана у дуже спресованому форматі. Коли ти ввесь час розбираєшся, більше заглядаєш до неї, чим більше цікавишся, — тим більше вона відкривається. І не можна казати, що хтось там уже прочитав Біблію, і що розбирається у ній. Можна завчити цитати з Біблії. У семінарії ми називали цю дисципліну схоластикою. Але, навіть знаючи напам’ять, не кожен може розуміти, застосовувати Біблію у процес усього життя. Як би ти не читав Псалми Давидові, вони щоразу по-новому відкриваються. Не пам’ятаю, скільки разів я їх перечитав, але щоразу помічаю нове. Це так, як дзеркало, у якому я щораз бачу свої чесноти і недоліки.
Немає різниці, коли ти вперше відкрив Біблію. Якщо відкрив її у дитинстві — ти щасливий, у молодому віці — ти також щасливий. На старість — тільки жалкуєш про те, що запізно. Тому що наробив помилок, на які не звертав увагу, і не думав, що це — помилка. Біблія — це історія людини і практика співпраці людини з Богом і Бога з людиною.
Був такий випадок у 1989 році, коли Біблію почали видавати дуже великим накладом. Я із Києва привіз 50 примірників у Михайлівську церкву. І запропонував її тим, хто був опорою церкви. Узяла одна жінка. На той час їй було десь років 70. Через 2 тижні вона приносить мені Біблію і каже: “Що Ви мені запропонували? Хіба це Біблія? Ви знаєте, це не Біблія. Я дочиталася до Содома і Гомори, дочиталася до одного місця, де доньки напоїли батька і переспали з ним. Нате вам Біблію. Це — не Біблія”. Я сказав цій жінці: “Це ж наша з тобою історія. Чи не були у цій історії вчинки ще гидкіші?
Але треба розуміти, що, крім цієї історії, там викладений досвід Бога з людиною. І, якщо ми подивилися б на історію цивілізації, і почали б “відмивати” ті брудні вчинки людини, ми сказали б: “Господи! Та мавпа не така, як людина!”.
— Однак, святкування Різдва повинне включати у собі і церковні традиції, і світські обряди. Як вони повинні взаємодіяти у християнській громаді?
— Традиція — це церковний підхід до святкування Різдва. Традиція випрацьовується з покоління у покоління. А ось кожне село, кожен регіон має свої обряди святкування. Вони — не суперечать, але і не доповнюють один одного. Якщо є певні елементи обрядовості, то традиція — одна. Святвечір, стіл, 12 страв, дідух, свічка, родина довкола Святої Вечері. Старший благословляє Святу вечерю, поряд — дідух — символ достатку і хліборобства, зв’язок зі світом тих, хто — у вічності. Іноді у дідуха ставлять ложку, пампуха, і закликають померлих прийти і розділити свято.
У нашій сім’ї є така традиція: ми всі збираємося довкола святвечірнього столу. У домі обов’язково повинно 12 страв бути. У нас є дідо-прадідівські моменти, коли дідух вносить голова сім’ї, благословляє з внесенням дідуха. Це — така традиція, збережена у нашому родинному колі.
Ми дотримуємося того, що є нашим родовим кодом, ми не можемо без нього. Відро води, сокира, а під столом — онуки кукурікають. Говорять, що це — поганство. Ні, це не так! Християнство, прийшовши на зміну поганству, не відкинуло, не знищило оту обрядову частину, воно її просто воцерковило. Колядка — це також поганські гімни. Але Церква надала цим гімнам зовсім іншого змісту і призначення.
— Із Різдвом по хатах підуть колядники. За колядку годиться платити гроші. Чи виправданий матеріальний стимул, із яким діти ходять колядувати?
— Звичайно. Колядування здавна мало і матеріальний стимул. У нас, на Галичині, переважно, за коляду платили гроші. А ось на Східній і Центральній Україні могли також давати гостинця. Але був і той духовний стимул, який спонукав людину до цієї дії, вона діставала стержень до цієї реалізації.
Пригадую рік 1955-57-ий. Мої сусіди були сиротами. Вони розучували під час Різдвяного посту, Пилипівки, дуже багато колядок. І з тими колядками йшли через ціле село — від хати до хати. Ну що там давали? Давали дві копійки. Це — на ті гроші, які були із 1947-го року. А 350-360 хат, які на той час були у селі, було у такий мороз нелегко пройти. Здавалося б: який стимул? Матеріальний? Та не було матеріального стимулу. Але був той природний стимул, який надихав тих дітей іти з колядкою у кожну хату, і в жодній — не повторювати одну і ту саму.
Кілька років тому, коли розпався Радянський Союз, діти ще ходили. Я живу у Калуші, і ціле Різдво — у Калуші. І торік до мене не прийшло жодної дитини, яка заколядувала б. Село ще більше живе традицією Різдва Христового. Я б не сказав, що настільки матеріальні, але такі традиційні стимули — є.
Я і сам брав участь у вертепі. А на той час було не так легко. Був Воїном. На наступний день після Різдва ми приходили до школи. Потім починалися “розбірки”. Хто був у вертепі — до вчительської, і там знімали бал за дисципліну, проводили профілактику. Але ми того не боялися. У то час матеріальний стимул, дійсно, трошки був рушійною силою. Уже після грошової реформи 1961 року, якщо ти вже заколядував якусь там “п’ятку”, то був уже багатієм. Дозволяв щось собі купити у шкільному буфеті. Але воно перемішується одне з одним — і духовність, і матеріальний стимул. За колядку давали 2 чи 5 копійок. Якщо винесли б 10, то вже була, хіба, якась родина.
— Ви провадили священицьку службу й у ті часи, коли не було широкої релігійної свободи. Чим різняться тогочасні і сучасні святкування християнських свят?
— Здається, що навіть було якось веселіше, духовніше. На Святвечір я приїжджав до Калуша, і після Святої Вечері ще виходив на вулицю, і міг стояти і годину слухати, як колядує Калуш, біля ялинки на “Посьолку”. Я міг любуватися, заслуховуватися колядкою. Зараз — інші обставини. Зараз людина дістала релігійну волю. Однак, стала якось менш духовною. Хтось це сприймає дуже спрощено, і мені часом страшно, бо я думаю: чи це фронт іде через Калуш, чи це літо 44-го, що так гримають петарди? Чи ще — канонада? Де тепер чути колядки?
На Пасху — інше питання. При радянських часах були такі моменти, що, дійсно, було скрутно. Ставили тебе у таке скрутне становище, у якому було незручно і тобі, і парафіянам. А найбільше, що я виніс із того Різдва у нашому місті, що Калуш був настільки прогресивним, що тою колядкою він виносив протест тій радянській системі, у якій тоді жив. Мене це дивувало. Вперше я побачив Калуш 7 листопада. Містяни багатотисячними колонами йшли на демонстрації. І це мене дуже вразило. Багатотисячні колони — я такого не бачив навіть, коли працював в Івано-Франківську. Колони з червоними прапорами. Ішли з таким піднесенням, з такими гаслами, що я подумав: “Дійсно, комунізм переміг”. А коли на Святий Вечір приїхав, вийшов із машини, чую — над Калушем лунає колядка. Це — без жодних мікрофонів. Я живу від ялинки десь за кілометр. І — звучить українська християнська колядка. І то — не одна, а впродовж тривалого часу. Ото мене вразило! А зараз? Зараз — петарди.
— Дякую, отче, за змістовну розмову.
— Спасибі. Від себе особисто хочу привітати калуську громаду зі святом Різдва Христового. Я бажаю, щоб радість Різдва Христового перебувала у ваших душах, давала надію на життя. Вам усім, дорогі брати і сестри, великої радості, взаємної любові у кожній родині, міцного духовного і фізичного здоров’я, смачної куті і благословення Божого Дитяти на всіх Вас!
Розмовляла Юля БАЛІЦЬКА, журналіст
