«Ми тут пили, ми тут їли, би си пчоли вам роїли. На щістє, на здоровлє, на Різдво»

Показовими  тут є колядницькі ватаги села Криворівня,  Верховинського району на Івано-Франківщині. Тут зберігся прадавній звичай — колядницький плєс, подивитися на який приїжджають з усієї України та з-закордону.

…На одному з невеличких пагорбів, бо гори починають далі, височіє пишна як оцей різнобарвний та сповнений таємницями край, старовинна церковця. До неї ведуть круті сходи, де вже розмістилися гості. Унизу — приїхали автобуси з екскурсіями, подивитися на місцеву дивовижу — плєсачів (так тут називають колядників).

Дзвонять дзвони. Закінчується Богослужіння. На подвір’я виходять Чоловіки в чорних та бордових сардаках, прикрашених вишуканою вишивкою та різнобарвними помпонами, з-під кожухів видно яскраві вишиванки. У руках виблискують топірці із довгими дерев’яними ручками та смушкові шапки із «трєсунками», своєрідними прикрасами із бісеру та леліток і пташиного пір’я. Вбирати шапку на церковному подвір’ї — не можна. Дехто несе трембіти, мисливські металеві і дерев’яні роги, до зап’ястя правих рук кожного прив’язані дзвоники. Кілька поважних гуцулів — зі скрипками. А жінки та дівчата також у яскравих кожушках, а ще на головах красуються білі, червоні, зелені, вишневі з великими квітками та геометричними візерунками хустки.

Жінки швидко відходять  від чоловіків, які гуртуються в колядницькі ватаги. Як правило, у ватагу гуртуються жителі одного кутка чи присілка, чи вулиці. Попереду кожного такого гурту—його керівник—береза. Тру-ру-ру-ру-ру!!!!!! Загули трембіти, завторили їм роги, стрепенулися люди. «Сла-а-а-вен, йе-е-е-си, Гос-по-ди Бо-о-оже на не-бе-си! Гой-дай Бо-о-оже», — затягують берези. Колядку підхоплюють інші з гурту. Так починається урочистий хід довкола церкви. Храм обходять сім разів. Наприкінці зупиняються і повертаються до дверей храму. Гомін на подвір’ї стихає. З церкви виходить священик та благословляє: колядників…на роботу. Так-так, саме тна роботу, бо обійти всі гуцульські хати, не оминути нікого, то справжня пильна та відповідальна праця. А колядують на Гуцульщині аж до Йордана, тобто до 19 січня.

Після напутнього слова панотця плєсачі вирушають у село. Тим часом жваві гуцулочки поспішають з діточками до хати, адже через годину-дві плєсачі почнуть ходити селом. Отож треба виставити на стіл усі смачні святкові наїдки, адже колядники своїми співами і танцями заворожуватимуть на великий приплід худоби, роїння бджіл та майбутній урожай. «Ми не оминаємо жодної хати, — говорить один з колядницьких ватагів Іван Зеленчук, — бо то гріх в таке велике свято  не зайти до односельців. Старі люди казали, що якби під час різдвяних свят плєсачі навмисне оминули чиюсь господу, то ніхто би з гурту протягом року не мав ані здоров’я, ані душевного спокою». Тому колядують навіть там, де ніхто не живе. але таких хат майже немає.

Проте гуцули добре знаються на «старовіцьких» (давніх. — Авт.) законах та звичаях і не беруть у гурт злопам’ятних та заздрісних людей, тих, хто лихословить та до спритного небайдужих. А ще перед плєсом майже всі сповідються і причащаються. Отож ніяких поганих думок чи образ ні на кого у плєсачів не повино бути. У колядницьких ватагах ніколи не беруть участь жінки та дівчата. «Бо жінку треба шінувати, вона ж для любощів та щоб діток глядіти,—посміхаються у вуса кремезні криворівнянці, поглядаючи на своїх газдинь. —А коляда — справа мужчєн, вни можут кілка днів горами ходєти. Йка газдині то витримає».

…Зайшовши на подвір’я плєсачі розпочинають колядувати, пританцьовуючи. Гуцули рухаються поступальними кроками  вперед, назад, підскакують, присідають. На думку місцевих краєзнавців, плєсачі відтворюють у танці давні уявлення предків про рух небесних світил та зміну пір року. Після плєсу всі сідають за стіл та частуються. Але пити горілку тут заборонено, бо негоже тим гуцулам, які про народження Сина Божого звіщають, та й підхмеленими бути. Згодом колядують господарю, господині, маржині (худобі), пасіці, городу, синам, донькавм та родичам, які є в хаті.

Потім колядники знову виходять надвір, де «йдуть круглєка», тобто танцюють ритуальний танець, яким заворожують на майбутній щедрий урожай. З десяток старших газдів та молодих легінів беруться за топірці,  утворюючи коло, всередині якого на кріслі сидять господарі. «А для тих, хто має пасіку, — говорить пан Зеленчук, — гурт колядників обов’язково плєше біля вуликів. Пред танцем усі скидають шапки на одну купу, нахиляють топірці, та крутяться, імітуючи рух бджоли». Газдиня в цей час обсипає плєсачів зерном та кидає по жменьці зерна кожному в шапку. Опісля плєсачі скидають це зерно їй у поділ. Це символізує повернення бджіл додому з медом. Насамкінець співають й віншують: «Ми тут пили, ми тут їли, би си пчоли вам роїли. На щістє, на здоровлє, на Різдво»

За  таке побажання треба заплатити «виверці» — чоловікові, який відповідає за наколядовані гроші. А що вже свято, то кожен гуцул старається дати побільше. Більшу частину гроші плєсачі потім здають до церковної каси.. Але, якщо колядники знають, що то людина бідна, то грошей не беруть, а бажають на другий рік заробити та їх обов’язково почастувати. Колядують у селі почергово. На коляду навіть записуються заздалегідь. Аби все відколядувати та відплєсати, за  звичаями, за день чоловіки можуть обійти не більше 4-6 хат, бо ж колядки довгі, протяжні, як гори Крапати і нікого забути не можна.