Деякі гуцульські музики і нот в очі не бачили. Фото з сайту courier-pfu.com.ua Скрипка грає... щезник помагає
Могур ще за життя став легендою. Слухаючи тужливу мелодію Грималюка, люди пошепки кидали, що йому допомагає „щезник” (нечистий). Адже музикант був відомий на всі гори, а стати таким, за гуцульськими повір’ями можна лише примусивши того, про якого вголос боялися говорити, служити для мистецтва. „Для цього треба взяти перше яйце від чорної курки, яке вона знесла і вимастити його у сажу, — пошепки оповідає старий гуцул. — Потім вимазати начорно й себе, і взяти яйце під ліве плече. Після цього слід сісти за піч та просидіти, як мертвий, дев’ять діб без їжі, пиття та не мовлячи ні до кого ані слова. Якщо усе оце виконати, то з яйця вилупиться „отой”. Коли він запитає у свого „батька”, навіщо його „створили”, майбутній віртуоз повинен відказати: „Аби ти допомагав мені грати”. Із цього часу рівних йому в майстерності не буде”.
Від батькові сину талант передам
Проте це тільки горянські балачки, а може, образне розуміння щоденної важкої праці музиканта та містичної сили таланту, яку ніхто не може пояснити. Але, на щастя, родить бідна на врожаї, але щедра на таланти карпатська земля гуцульських Паганіні. У часи Могура більшість музик ніколи жодної ноти в очі не бачили, проте грали так, що у визнаних маестро сльози на очі наступали, а столичні збирачі народних мелодій записували усе, що награвали „неграмотні” гуцули.
Талант і вміння передавався із роду в рід. Вчили переважно хлопців. “Бо що то чілідина (жінка)? Хіба вона до такої справи?”, — жартували карпатські музиканти, поглядаючи на своїх газдинь та дочок. Проте дідівських звичаїв довго не порушували. Тепер і гуцулки добре грають та співають, але в троїстих музиках жінка й досі виняток. Аби грати, треба мати і силу, і терпіння, і часом ночами не спати, а такого в горах — жінці зась! А кремезні легіні-музиканти своїх „чічок” шанують і воліють нехай вони радніше до легшої роботи беруться, а вони вже їм і заграють, і заспівають. Ну і, звісно, постараються, аби багато нових музикантів народилося.
Грамота „вдатних до смичка і бубна” діток починається при першій магічній купелі. Коли впереше кладуть у ванночку немовля, і воно серед інших предметів за сопілку чи скрипковий смичок вхопиться, то вважається, що такому долею суджено людей звеселяти. Діти музикантів грають на дідівських інструментах. Кажуть, що вони зберігають енергетику, талант і вміння їхніх родичів. Ті, у кого в родині „маестро” не було” страються скрипок чи цимбал не купувати, а замоляти у знаних майстрів, та ще й аби ті на долю і талант благословили.
Нині на Гуцульщині є чимало знаних музичних родів. Діти та онуки учнів Могура мають щонайменше музичну школу, багато хто закінчив спеціальні заклади. Проте тільки окремі займаються музикою фахово.
Більшість грають на святах, весіллях, бо ж загубити дар роду — великий гріх. Родини знаних троїстих музик буває конкурують між собою, ревно бережуть сімейні таємниці гри, а дехто й виготовлення музичних інструментів, адже в Карпатах часто музиканти є ще й добрими майстрами.
Кодекс честі гуцульського музиканта
А тим часом під звуки гуцульських мелодій в уяві виринають буруни гірських водопадів, сцени із „Тіней забутих предків”, розмаїття запальних весільних танців. Останнє чи не найбільше вміють грати троїсті музики, бо день поєднання молодої пари дає для них можливість і себе показати, і грошей заробити. Але життя весільного музиканта не таке безтурботне, як здається на перший погляд. За неписаними правилами поведінки, сільський музикант повинен бути завжди веселим, привітним і доброзичливим та не показувати назовні своїх проблем, хіба, не доведи Господи, хтось із близьких помре. Адже варто односельцям побачити сумного музиканта, то ніхто з газдів не захоче брати його на весілля. Бо кажуть, що це погана прикмета: або весілля не вдасться добре, або молоді незабаром розлучаться. Отож, щоб усе вдалося, перед кожним весіллям чимало учасників троїстих музик йдуть до церкви, а після забави віддають частину заробленого бідним або на храм.
А ще запорукою веселої і доброї забави є щедрість господарів. Оплата музикантам залежить від того, де і скільки днів вони грають. Проте справа тут навіть не кількості грошей, а в тому, наскільки щиро і від душі їм платять. „Бувало, прийдеш до багатих, але скупих господарів, а тобі наче руки і язик спутало: не можеш ані грати, ані співати, — розповідають буковинські музики з Путили, — а іноді якісь сирітці так граєш, аж гори трясуться”.
На весіллях гірські маестро, як правило, намагаються вести себе гречно: не пити (хіба що сто грам для гумору), не говорити нецензурних слів, не пліткувати. Зате з молодичками пожартувати вони завжди охочі.
Бо ж недаремно кажуть, що всі музиканти на час весілля „нежонаті”. Та, незважаючи на маленькі пустощі, гуцули кажуть, що дім, родина, діти — для них завжди залишається святим.
