Перший серед відроджених калуських вертепів. Січень 1990 року. Фото з архіву родини Ткачів За більш, ніж 20 років із пам’яті учасників вертепу стерлося багато прізвищ. Проте, всім вони безмежно вдячні не тільки за незабутні миті, але і за те, що зрушили справу з місця. Справу вертепування і популяризації ідей самостійності України.
Ідея організувати у Калуші вертеп прийшла на хвилі піднесення після святкування дня Святого Миколая. Тоді, 1989 року, режисер Василь Федоришин уперше почув пісню “Ой, хто, хто Миколая любить”.
— То було справді свято піднесення українського духу. Пісню співали жінки поважного віку, біля сцени. Та після справила надзвичайно велике враження. Більшість із присутніх на святкуванні дня Святого Миколая до того часу не чули цієї пісні. Тому були просто зачаровані нею. Колись пісня була під забороною. Це тепер вона набула неабиякого поширення, — пригадує режисер народного аматорського театру “Легенда” Василь Федоришин.
Підімо вертепом!
На зорі незалежності збори калуської інтелігенції у районному будинку культури відбувалися періодично. Там і спала на думку ідея відновити у нашому місті вертеп. Традиції вертепування пам’ятали більшість із дорослих калушан. Попри те, що за ними ходили вчителі і партійні функціонери, могли винести догану, а школярам — занизити оцінку, вертепи перейшли у підпілля, але — жили.
— До вертепування у рідному селі Надіїв Долинського району нас привчали змалечку. Молодші хлопці — по 3-8 осіб — ходили “пастушками”. А вже старші, навіть і — після війська, ходили селом у справжньому вертепі. Костюми готували заздалегідь. Ставали у нагоді строї, які передавалися, практично, з покоління у покоління. А репетиції відбувалися мало не впродовж усієї Пилипівки. Так заведено, що у вертепі ходили тільки чоловіки, — зазначає Василь Федоришин.
Тож, у “новому” калуському вертепі брали участь 11 осіб. Проте, допомагали — значно більше. Анна Козоріз та Надія Ткач шили костюми, організовували комфортні умови для репетицій на приватній квартирі. Фактично, родини всіх учасників ватаги і були безпосередніми учасниками підготовки до виступів. Не залишились осторонь і Галина та Петро Підкамінні, внесок котрих у національне пробудження Калущини важко переоцінити. Вони (на той час, фактично, перші підприємці у місті. — Авт.) завжди матеріально та фінансово підтримували всі українські заходи: наймали транспорт, організовували харчування, діставали дефіцитні матеріали на спільну справу.
— Я — родом із Київщини. У дитинстві ми, дівчатка, щедрували. А ось колядувати і засівати у нас ходили тільки хлопці. На коляду і засівання на Київщині давали гроші, а на щедрівку — цукерки, печиво. А гроші давали вже рідше. Тож, уперше я дізналася про існування вертепів у 1986 році, коли приїхала жити до Калуша. Для мене вертепи були чимось загадковим, цікавим і, водночас, незрозумілим, бо, що стосувалося релігійних обрядів і традицій, я була необізнана. Проте, саме на Прикарпатті вперше почерпнула знання віри і навчилася молитися, — пригадує Галина Підкамінна. — Ми були сусідами з о. Євгеном Ткачем, який у радянські часи ще не був священиком. Проте, саме він і заклав у нашій сім’ї добротний фундамент християнської віри і допоміг ознайомитися з традиціями західної України. Тож, якось під час зимових свят о. Євген Ткач запропонував організувати вертеп. Моя сім’я підтримала цю чудову ідею, і до нас долучилися такі ж відчайдушні члени інших сімей. Кінець 1980-их став початком відродження вертепів у Калуші. Це була одна з цікавих сторінок історії України — так звана гласність. Але ми були дуже молодими, амбітними, і наша жага до життя була сильнішою за страх, ми не могли миритися з тим життям, яким жили наші батьки. Ми прагнули змін! Тому не боялися проводити репетиції просто у себе вдома.
Старі кадри і молоді таланти
Тож, добровольці знайшлися досить швидко. Репетиції відбувалися вдома в о. Євгена Ткача, тоді — працівника водоканалу. Саме йому вертеп завдячує цікавим сценарієм.
— Було знайдено цікавий сценарій серед безлічі інших. Мої тітки, сестри-монахині із села Бубнища (нині входить до складу Болехівської міськради. — Авт.), збирали сценарії вертепів, колядок. Тож, було із чого вибирати, — згадує о. Євген Ткач. — Серед дійових осіб, окрім Ангела, було 4 традиційні Пастушки, Ірод та Воїн, Жид, Смерть. За Ангела пішов Василь Федоришин, Іродом був Юрій Козоріз, Воїном — Йосиф Ткач, роль Смерті зіграв Іван Боєчко, я зіграв роль Жида, Ігор Безрукий — Пастушка. Прізвища багатьох за більш, ніж 20 років, і не пригадати. Були і нові персонажі: український Козак і стражденний Марко. Пригадую, що Марком був Василь Тур.
Прагнення до свободи української нації були настільки сильними, що часто, під час виступів, учасники вертепу говорили не заучені за сценарієм фрази, а висловлювали власне бачення політичної ситуації в Україні, поширювали ідеї незалежності і свободи України.
Василь Федоришин, який узяв на себе постановку театрального дійства, пригадує, що воно виглядало дуже багатогранним. Спочатку була зображена сцена, у якій сім’я сідає до Святої Вечері. Так люди могли ознайомитися із традиціями й обрядами, які на той час для багатьох калушан були незнаними чи забутими. Потім до хати заходив вертеп. У постановці звучало чимало колядок. Проте, задля економії часу — по 2-3 куплети.
Виступам вертепу передувала тривала копітка підготовка. Репетиції відбувалися у помешканні о. Євгена Ткача на вул. Дзвонарській у Калуші. Костюми збирали по людях. Потрібне — дошивали. Реквізит виготовляли також самотужки. Слід зазначити, що пошиття костюмів вимагало чималої фантазії. Чи не найбільш проблемно було зробити зірку, з якою традиційно ходять вертепи. Василь Федоришин пригадує, що вона у Калуші була “фірмовою” — світилася і крутилася. Для її виготовлення Василю Федоришину знадобилися знання, яких набрався ще у молодості, коли подібні зірки робили вертепи у Долинському районі. В оселі Ткачів спорудили і шопку, без якої не можна уявити жоден вертеп.
Не обійшлося, традиційно, і без непередбачуваних ситуацій. Заміна у вертепній команді сталася напередодні виступу. Замість Василя Федоришина за Ангела пішов Ігор Ткач, син о. Євгена, нині — журналіст “Вікон”.
— 9-річний Ігор був “запасним” Ангелом. Василь Федоришин у найбільш “гарячу” пору захворів, а заміни не було. Репетиції переважно проходили у нас удома. Ігор репетиції дорослих підслуховував під дверима, так що знав усі слова напам’ять. Єдиною проблемою були важкі крила на металевому каркасі. Нові крила під розмір були зроблені за одну ніч, — пригадує о. Євген Ткач.
Участь у першому калуському вертепі стала для Ігоря Ткача стартом акторської кар’єри. Режисер Василь Федоришин оцінив сценічну майстерність 9-річного Ігоря і запросив його на роль поводиря в одній із постановок театру. Хлопець навіть їздив із гастролями до Івано-Франківська.
По Різдві — за Україну!
Зрештою, кінець 80-х-початок 90-х років минулого століття був часом, коли калушани, немов губка, всотували все, що стосувалося української культури, обрядовості і церковних традицій. Тому конкуренції між вертепами — не було. Галина Підкамінна пригадує, що, навпаки, великою радістю було зустріти інший вертеп, адже вони були однодумцями.
Тож, під час виступу зала районного будинку культури була заповнена вщент. Немало охочих запрошували вертеп додому. Причому, калуському вертепові пощастило: жодних негативних наслідків його учасники не мали. Пригадують тільки позитив, радість людей, у чиї домівки вони завітали у Різдвяні свята. Причому, охочих було так багато, що ходити доводилося аж до Водохреща.
— То був час піднесення, багато гумору й ентузіазму. Кожен бажаючий міг записатися, щоб до нього прийшов вертеп. Для багатьох те стало справжньою доброю звісткою. Вертеп запрошували і колективи заводів, цехів, установ та організацій і просто стихійні групи перехожих: де була хоч купка людей — там уже відбувалась постановка різдвяної містерії, віншування добра, многих літ і свободи, — підбиває підсумки о. Євген Ткач. — Оцей перший вертеп, фактично, виконав роль каталізатора процесів пробудження до державотворення. Різдвяною постановкою у Калуському та Рожнятівському районах було відкрито десятки мітингів, відкрито занедбані і недіючі церкви, вперше публічно піднято величезну кількість національних прапорів. Калуський вертеп взяв участь у Дні Злуки на Житомирщині на 103-му кілометрі, де своєю грою будив душі українців на древлянській землі. То вже був початок 1990 року, Незалежність уже була не за горами.
Тепер Калушем, на жаль, уже майже не ходять вертепи. А, щоб побачити такий, треба їхати у віддалені села. Цьогоріч вертепи співали біля центральної ялинки. Але — чи мають вони численних слухачів? Адже нині довкола ялинки — не дуже людно. Хоча, ще у 1980-ті роки навіть удень там було людно, а від Діда Мороза і Снігурки не було відбою. Тепер калушани гріються по найближчих кнайпах.