Я житиму, бо я — Рицар

Завдяки самовідданості 37-річної матері Ірини Рицар її 12-річний син Роман із села Горохолино Богородчанського району на Івано-Франківщині пережив дві складні операції та живе… з трикамерним серцем.
Переглядів: 1106
Роман Рицар із мамою. Фото Сабіни Ружицької

З часу останньої операції минув рік. Нині Ромчик дуже жвавий хлопчик. Від хвороби — ані сліду. Він добре вчиться, любить математику, мріє сісти за кермо автомобіля, допомагає мамі прибирати в великому приватному будинку та смажити баклажани, любить солодощі та м’ясні страви, бігає наввипередки зі своїм молодшим братом Андрійком і грає у футбол.  А ще кілька місяців тому уся велика родина Рицарів, навколішки годинами стояла та молила Бога, аби їхній син і братик не покинув цей світ. У цей час бідолашне хлоп’я синіло і задихалося. А в мами серце кров’ю обливалося, що не може нічим допомогти своїй дитині.


Ірина із сином приходять на зустріч. Веселі галасливі, Ромчик просить маму відпустити його поганяти м’яча. Жінка вкотре говорить, аби був обережним і врешті відпускає. «Усе в Божих роках, як моя дитина перебула  такі страшні операції, то й житиме і буде здоровий, — мовить, змахуючи непрохану сльозу. — Я ніколи не вказую Ромчику, що він хворий, його організм має боротися із недугою, він має усвідомити, що він здоровий».


Роман Рицар — друга і дуже бажана дитина у родині Ірини та Юрія. У нього є старша сестричка Улянка. Хлопчик народився здоровісіньким. Важив 3800. І вже на третій день після пологів жінку з сином вже виписали додому. «При виписці  ніхто з лікарів нічого не казав, що у дитини якась патологія, — розповідає мати. — Лише через місяць лікар-педіатр сільської амбулаторії, прийшовши провідати нас, сказала з осторогою, що чує у серці мого немовлятка якісь шуми. Як кожна мати, я почала дуже переживати? Хоча навіть сама педіатр мене заспокоювала, казала лише, що треба поїхати перевірити хлоп’ятко в івано-франківській обласній дитячій клінічній лікарні».


Після ультразвукового дослідження малятка Ірині сказали страшний діагноз: у її сина… трикамерне серце! Але ж нормою для всіх є чотирикамерний життєво важливий орган. Серце кожної нормальної людини складається з двох передсердь і двох шлуночків. А в Ромчика передсердь було два, а шлуночок — один. «Я тоді ще й не дуже усвідомлювала, що в мого сина, мого промінчика золотого, може бути якась хвороба, а тим паче смертельна», — дрижачим голосом розповідає мати. Адже, як не прикро, але такі діти довго не живуть. Ірина не знала що робити, порадитися не було з ким: її батьки давно померли, чоловік був на заробітках, а маленьку донечку тривожити не хотілося. Подумки згорьована мати вже змирилася з тим, що її синочок може швидко покинути цей світ.


Їй радили їхати до столиці, в клініку Амосова, і в київських кардіологів  шукати порятунку для сина. Але жінка у відчаї, узявши на руки Ромчика,  подалася у село Дору, в студитський монастир. Там впала на коліна, і отак, тримаючи сина на руках, заливала сльозами, церковну підлогу. До жінки підійшов монах та почав розпитувати, що трапилося. Та сказала, що її дитині залишилися лічені дні. А чернець спокійно відказав, що ніхто не знає часу своєї смерті, лише Господь. І ще запитав, чи для того вона народила сина, аби він помер, чи для того аби жив! Якщо для життя, то чому заживо ховає його? Після цього у серці Ірини поселилася надія.


Та від великого переживання у жінки спорожніли груди, суміші син їсти не хотів, довелося годувати його коров’ячим молоком. Проте сили хлопчика покидали. Але він жив. Уже в річному віці, Ірина Рицар знову повезла хлопчика на обстеження до обласного центру. На операцію погоджуватися боялася, бо як розтинати таке маленьке тільце! Вона  думала, що син не виживе. Але кардіолог Леся Любінець дала Ірині адрес іншої матері, в сина якої також така ж проблема. Але його успішно прооперували, і він живе повноцінним життям.


Ірина тремтячими руками взяла отой адрес та пішла до родини Соханів в Івано-Франківську. Там їй розповіли, що з такою недугою Ромчик має величезні шанси на одужання, лише треба погодитися на операцію. Жінка поїхала до столиці, там підтвердили діагноз, виписали рахунок на 30 тисяч гривень та відправили додому. Не бачачи дороги від сліз, жінка зрозуміла, що такої суми їм не зібрати. Але допомогли в обласному управлінні охорони здоров’я. Тим  часом Іванна Сохань, мати прооперованого іншого хлопчика, завезла усі документи Ромчика до Львова, в одну із львівських медичних фірм. Там настільки перейнялися долею маленького Рицаря, що почали писати листи в різні клініки України та закордону.


А професор Юрій Іванів узявся заспокоювати Рицарів, кажучи, що такі діти є в Україні, вони живуть. Прооперувати Ромчика погодилися у дитячому кардіохірургічному відділенні Центру серцево-судинної хірургії Львівської обласної клінічної лікарні. Тоді йому було півтори роки. За справу взявся хірург Микола Коник. Малюкові требу було зробити анастомоз Глєна. Тобто требу було взяти порожнисту вену та пришити до легеневої артерії, унаслідок чого організм дитини буде збагачуватися киснем. Операцію зробили навесні 2002 року. Львівським медикам і пану Конику допомагали троє американських колег. Операція, що відбулася якраз на день народження Ірини, 30 травня, тривала більше дев’яти годин.


Трудилося кілька бригад хірургів, а  за дверми вмлівала зі страху мати. Пташкою кидалася до дверей при кожному звукові. Входили і виходили із операційної лікарі. Стомлені. Втирали піт з чола. Мовчали. І нарешті вивезли Ромачика. Блідого, змученого. Але…живого. Стрепенулося серце матері, прожогом кинулася до сина. А його відвезли в реанімацію. Там він пролежав три доби. Лише на четвертий день Ірині дозволили зайти до сина. Але одужання, на щастя, відбулося швидко. За два тижні хлопчика виписали додому. Проте хлоп’ятко після операції перестало... ходити. Він був страшенно худий, у півторарічному віці важив усього вісім кілограм.  Але батьки і сестра робили все, аби повернути йому здатність своїми ногами ступати по землі.


На щастя, Рицарям це вдалося. На наступне обстеження Ірина з сином приїхали через півроку. Ромчик ріс та розвивався, набирав вагу. Пішов до школи. У третьому класі, коли хлопчику було 9, серцева хвороба знову дала про себе знати. Маму про якраз попереджували у клініці. У малого почали синіти губи та нігті. Знайомі і сусіди жахалися. Окрім того, маленький Рицар, задихався, адже організм ріс та потребував більше кисню. Хлопчик навіть не міг з дому дійти до школи, був знервованим, постійно мусив мати щось у роті, дер папір і  розумів, що з ним щось не так. Треба було робити наступну операцію — корекцію за Фонтеном, коли кладуть протез від нижньої порожнистої вени до легеневої артерії, аби в черговий раз покращити і полегшити дихання.


І знову Рицарі поїхали до Львова, зробили всі необхідні обстеження. Але робити операцію ніхто не наважувався. Адже дитина вже виросла і нижньої порожнистої вени не вистачало, треба було її «доточувати» штучною. І знову хлопчику Рицарю пощастило. Взятися за операцію зголосився французький кардіохірург Айзенманн. Хірургічне втручання знову тривало 9 годин Ромчику аж на 40 хвилин зупинили серце. Коли сина оперували, Ірина пішла в один зі львівських монастирів і там безупинно молилася. І вимолила в Бога життя синові! «Коли мене впустили в реанімацію, то перше, що я побачила, це рожеві губи Ромчика, вони вже не були мертвотно сині», — згадує зі сльозами мати-страдниця. Син три доби (!) нічого не їв, тому просив маминих смаколиків. Але одна з легенів хлопчика набрала води, таке було ускладнення. І 11 днів хлопчик був зі вставною трубкою. «Йому  ж поміняли кровообіг, і наново «запустили» організм, — розповідає Ірина. — Але я була до цього готова. Через декілька днів організм призвичаївся працювати по-новому». Мама брала сина, який ще не міг ходити, садовила  на візок та йшла з ним на прогулянки до парку.


Додому зі Львова Рицарі повернулися щасливі, а Ромчик здоровим, почував себе добре. Кардіохірург Микола Коник казав малому: «Футболістом ти не будеш, але на воротах стоятимеш». Проте застеріг маму, аби в сина було поменше фізичних навантажень. Через півтора місяці після операції у Романа був уже  майже непомітний шов. Його він усім показував та хвалився, що зовсім не болить. А мати вночі по кілька разів прокидалася, аби чути, чи  б’ється синове серце. «Після операції до синочка прийшло багато його друзів, — продовжує жінка, гладячи по голові сина. — Я заледве стримувала  сльози, але зі всіх сил трималася і не зронила жодної краплі, не показувала Ромчику своє хвилювання. Так мене в лікарні навчили». Тим часом лікуючий лікар Віталій Петров і кардіохірург Микола Коник телефонують Ірині, запитують про стан здоров’я пацієнта. А Ромчик задоволено відповідає: «Я здоровий, я житиму, бо я  — Рицар».