Мирсолав Левицький. Фото зі сторінки музиканта у Facebook Про творчий вимір і творчий простір за 20 років — засновник гурту “Брати Блюзу” Мирослав Левицький розповів в інтерв’ю “Вікнам”.
— Мирославе, як змінилася музика “Братів Блюзу” за 20 років творчості?
— Найцікавіше, що нічого з написаного не відійшло. Ті твори, які були написані на початку діяльності, досі актуальні і в звучанні, і в сприйнятті. Нові композиції — м’якші за загальним звучанням. Вони більше мають звучання джазового, філософського, набули такого собі соул-концепту. Вони стали більш мудрими. Це пов’язано з віком.
З приходом кожного музиканта змінюється і музика. Якщо в оркестрі ти просто слідуєш партитурі, то у гурті музикант — дуже важливий. Його бачення, його концепт, його гнучкість. У межах гурту він повинен мати свободу. Тому що музика на це розрахована. У нашому гурті приблизно 50% — це така музика, яка має відповідати тому, що написано. А на 50% музикантові дається свобода. Правда, є твори, що і на всі 100% потрібно відповідати партитурі.
—У чому, вважаєте, полягає секрет успіху гурту “Брати Блюзу”? Чи, з огляду на 20-річну творчість, нині змінили б щось у музиці чи загальному концепті гурту?
— Коли ми починали, не думали, що це буде так довго, що гурт проживе 20 років. І не сподівалися, що проект вийде на міжнародний рівень. Ми ніколи не мріяли, що матимемо більше концертів за кордоном, ніж в Україні.
Важливо те, що ми працювали на інтуїції, відчуваючи тих, кому потрібна наша музика. Бо — є два варіанти розвитку. Перший — можна грати ту музику, яку ти хочеш, яку тобі комфортно грати, яку ти відчуваєш, і так, як ти відчуваєш. Це і є твій розвиток, твоя музика, твої ноти і твоє бачення. Є і другий варіант — підлаштовуватися під потреби ринку й аудиторії. Це є два кардинально різних шляхи розвитку. Ми обрали перший, складніший, шлях. Він — малопрогнозований. Тому що ти ніколи на знаєш, кому і де твоя музика буде потрібна.
Ми всі поміж собою — друзі, інакше не буває. Взаємодопомога у нас була, практично, завжди. Тому ми 20 років і граємо гуртом. Тому що інакше — це просто не гурт. Це — вже комерційний проект. Ми ж починали без грошей.
Найбільш активно ми концертували в Україні у 1993-95 роках. Яскравими виступами були виступи на фестивалі “Червона рута-93”, де ми здобули Гран-прі, концерт із нагоди приїзду до Києва Президента США Білла Клінтона у 1995 і 2000 роках, 1995-й рік — фестиваль “Україна. Весна. Славутич” (виступали на одній сцені з Патрісією Каас, Валерієм Леонтьєвим, “Моральним кодексом”), спільний концерт з Міком Тейлором (екс-“The Rolling Stones”) і Снові Уайтом (екс-“Pink Floyd”) у 1995 році.
Коли ти молодший на 20 років, то, звичайно, ті часи тобі здаються кращими. Але, найбільш цікавими і дискусійними у нашій творчості були роки, коли ми почали працювати з іноземними музикантами, продюсерами, брати участь у міжнародних фестивалях.
Для музиканта це нормально, що чим більша конкуренція, тим цікавіше працювати.
Саме всередині 1990-х років в Україні почав розвиватися шоу-бізнес. Правила ж гри, які тоді були започатковані, — коли потрібно платити за ротацію своєї музики на радіо і телебаченні, нам — нецікаві. У країнах Північної Америки і Європи, де шоу-бізнес і музичний бізнес працюють десятки років, навпаки: радіо і телебачення платять музикантам за право трансляції і зйомок їхньої музики.
— А як адаптуються до музичного середовища і сприймають музичне середовище слухачі в Україні і на Заході?
— Я думаю, що, все-таки, нашою музикою більше цікавляться за кордоном.
Можливо, тому, що там мають більший вибір, більше розмаїття музичних каналів, і радіо, більше фестивалів відбувається, більше продюсерів, які розвивають такі напрямки. Це — поштовх для розвитку. І люди мають змогу вибирати, що їм слухати, що їм купувати.
Мабуть, найбільше нас сприймають слухачі у Північній Америці і Європі. Наш останній альбом — “The City That Never Sleeps”, записаний на студії “Jive music” (Відень, Австрія) у 2011 році, треки з якого були у ротації більше як 50-ти FM-радіостанцій у США. Також в ротації на багатьох радіо FM — в Австрії , Німеччині, Великобританії, Канаді, Японії, Італії, Коста-Ріці, Тайланді. Найбільше — трек “Sky Colored BlueEyes”.
Природньо, українцям більше подобається те з нашої творчості, що пов’язане з автентичним українським звучанням, і рок-звучанням. На Заході ж — те, що більше зв’язано із джаз-звучанням, із арт-звучанням, новими композиторськими ідеями.
На Заході — сильна конкуренція, дуже багато хороших художників — артистів, музикантів у цьому напрямку, які є там дуже успішними. Тому, щоб добитися визнання, треба бути, як мінімум, не гіршим. Там немає преференцій. Звичайно, шоу-бізнес є шоу-бізнес, і також є люди, які довіряють тому, що показують по телебаченню і “крутять” по радіо. Але, все-таки, є більше різноманітної музики. У нас відразу насаджується продукт шоу-бізнесу. І поки що я не бачу спротиву людей проти того, що їм насаджують. Не відчуваю у них внутрішнього питання “чому?”. На жаль, відсутнє таке поняття, як культурна політика, зокрема, і культурна просвіта. Тому наше середовище, на мою думку, надто комерціалізоване.
— Гурт “Брати Блюзу” заснований у Калуші. Як часто доводиться згадувати Калуш під час виступів?
— У даний час до Калуша маю стосунок із гурту, практично, тільки я один. І то — відносний. Я особисто багато часу проводжу у Калуші, тут живуть мої батьки. Інтернет допомагає працювати. Навіть репетиції проводимо через інтернет.
А ось у виступах Калуш майже не згадуємо. Як правило гурт згадують у контексті студії звукозапису, де він зробив останній запис, із ким він має контракт. Останні роботи у нас були записані на студії “Jive Music” в Австрії. І ми нині є гуртом, який належить до цього лейблу.
Останній концерт, який ми зробили у Калуші, був у 2000 році: тут відбулася презентація нашого альбому, який ми зробили у Німеччині. Потім музиканти виїхали в Америку.
Не знаю, чи вдасться коли-небудь виступити у Калуші. На жаль, думаю, що на 99%, — ні. Потрібно узгодити графіки всіх музикантів, адже вони працюють і живають в різних країнах – Австрії, США, Канаді, плюс технічне забезпечення.
Кирило Стеценко: “Це — БРАТИ БЛЮЗУ на початку серпня 1998 року, на Main Stage Фестивалю Pepsi Siget в Будапешті. Одразу після нас на сцену вийшли GREEN DAY (USA), а наступного дня — RAMMSTEIN. Дівчина, що кусає ніготь — це Олександра з Парижу, вона представник французького музичного ТБ MCN. Зліва від неї — наш звукорежисер з СП КОМОРА Владислав Коломієць, праворуч від неї — композитор і клавішник Мирослав Левицький, під ним — його брат, саксофоніст Олег Левицький. Внизу з вусами — скрипаль Кирило Стеценко. Над ним, крайній зліва — гітарист Степан Кузів, правий крайній — ударник Андрій Вінцерський, біля нього — басист Андрій Мельник”.
— Ваші найбільш комфортні умови для творчості і сцени — для виступів?
— Це не має значення. Твориться тоді, коли є натхнення творити. А воно може прийти будь-коли і будь-де. Музикант — це така професія, якою ти повинен усе життя доводити. Тому я ніколи не намагаюся вгнатися за якимось стилем, новим модним напрямком. У мене є свої пріоритети, які з часом не змінюються.
Шкода , що вже ніколи не буде “Beatles”, “Pink Floyd”. Але я радий, що ті музиканти, які мені подобаються: Стінг, Пітер Гебріель, Браян Феррі, Філ Колінз, Пет Метіні, Ерік Клептон, Джино Ванеллі, Гуетта, гурти “Chikago”, “Земля, Вітер, Вогонь”, “Yes”, “Muse”, — досі роблять музику, не зважаючи на піднесення чи навпаки. Із класики і джазу мені імпонують Моцарт, Бетховен, Пітерсон, Бах, Шуман, Хенкок, Чайковський, Рахманінов, Джарет. Це ті музиканти, рівня яких усі хочуть досягнути, яку, музику вони не грали.
Натхнення тобі дає оточення. Постійно стимулює музиканта аудиторія. Ми надаємо перевагу виступам на великих сценах. Музика створена таким чином, що партитура розрахована на звучання для аудиторії понад 400 місць. Хоча по-своєму також цікаві малі зали, клуби, але тоді міняється з акустичних причин загальна концепція звучання партитури. Ми мали такі концерти в Австрії, де у 2006 році був тур арт-залами — Відень, Грац, Лінц, Штаєр, Клягенфурт. Тоді треба робити більш акустичне звучання. Такі заходи відвідують гурмани, які люблять бачити музиканта зблизька, бачити його руки.
Лідер та клавішник гурту “Брати Блюзу” Мирослав Левицький. Фото з архіву музиканта
— Як і кожна творча особистість чи творчий колектив, Ви чуєте критику на свою адресу. Наскільки важливою вона є для Вас, і чи часто дослухаєтесь до неї?
— Звичайно, доводиться рахуватися з думкою людей. Але іноді свідомо йдеш на такі моменти, навіть, якщо знаєш, як це буде сприйнято. Але — так написано. Тому що, як правило, люди люблять слухати консервативно, вони люблять те бачення, до якого вони звикли.
Можуть критикувати із будь-яких причин: щось не сподобалося, не отримали запрошення на концерт, люблять іншу музику. На таку критику намагаюся взагалі не реагувати. Я тримаю той концепт, який хочу відобразити. Як правило, всі музичні критики мають уже усталену думку про ідеальне звучання. У мене ж, зрозуміло, є своє бачення. Бувають такі твори, які доводиться по 10 разів переробляти. А буває, що лягає відразу. Тут нічого нового, і так, як правило, у багатьох музикантів, композиторів, продюсерів.
Зазвичай усе продумано: як повинен концерт бути побудований, як повинна бути подана музика, якою має бути динаміка концерту. Дві години концерту, як правило, розписані по хвилинах: як часто повинна змінюватись гармонія чи мелодика, чи повинен бути текст, чи має бути балет. Тому, чи сприйме і як сприйме творчість аудиторія, залежить від музиканта: як він намагається відкрити аудиторію.
— Які Ваші творчі плани?
— Найближчі концерти — до 20-річчя гурту: у Києві — 19 березня “Кристал Хол”, і в Ужгороді — 30 березня. Плануємо запис нової музики у студіях. Зазвичай, це займає близько 2 років.
— Дякую, Мирославе, за цікаві роздуми. Успіхів на український і закордонних сценах! Принагідно “Вікна” вітають Вас із 50-річчям, а “Братів Блюзу” — із 20-річчям!
Розмовляла Юля БАЛІЦЬКА, журналіст
Довідка. Мирослав Левицький разом із братом Олегом 1992 року заснували гурт “Брати блюзу”. На сленгу “Брати блюзу” може означати “одягати блузку, жакет”. Саме таке можливе трактування назви гурту. Музика гурту — синтез арт-джаз-року, етно-фолку, ритм-енд-блюзу та карпатської автентики (карпатський фьюжн).
1993 року “Брати блюзу” здобувають Гран-прі фестивалю “Червона рута”. 1995 і 2000 років на запрошення президента США Білла Клінтона брали участь у концертах із нагоди його приїзду до Києва. 1995 року з‘являється перший альбом під назвою “Неділя. 19.25”.
Після бурхливої концертної діяльності в Україні, гурт зосереджує свою діяльність за кордоном. “Брати Блюзу” виступали, зокрема, у залі “UNESCO” (Франція, 1994), “Словянський базар” (Білорусія, 1994) “Pepsi – Sziget / Велика Сцена” (Угорщина, 1998), “Linzfest” (Австрія, 2001), “DoDj fest” (Україна, 2011). Гурт співпрацював із BMG – studio (Німеччина, 2000), Banff Centre for The Arts (Канада, 2004), Jive music (Вілень.Австрія, 2001 – 2013). Останній альбом (2011) “Місто, яке ніколи не спить”, випущений студією “Jive Music” у Відні (Австрія). Альбом отримав дуже багато ротацій на FM–радіо США, Великобританії, Франції, Німеччині, Італії, Австрії, Польщі, Японії.
Наразі з першого складу з 1992 року в групі — Олег Левицький (саксофон/вокал). Андрій Вінцерський (барабани), Сергій Тафтай (гітара), із 2001 року в групі грає Ренс Ньюленд (гітара). Із 2007 року доєднався Віталій Савенко (бас), з 1998 року — Кирило Стеценко (скрипка). Із 2007 року у гурті бере участь Захар Валага (скрипка).
