Анна Малігон: «…зловив мене фотограф від «Форбса» і примушував зробити лице «успішної письменниці»

Сьогодні поетка з Півночі Анна Малігон — гість та співрозмовниця «Вікон».

— Від появи першої  Вашої збірки до наступних минуло майже десять років. З чим пов’язана така перерва, Анно?
— Сьогодні, як і десять років тому, українському поетові-початківцю видаватися складно. Існує два шляхи: або через літературний конкурс, витримавши потужну конкуренцію, або видавати книжку власним коштом. 2002 року я стала лауреаткою «Гранослова». З цього починало багато знаних поетів, серед яких — Сергій Жадан, Роман Скиба, Галина Крук, Сергій Пантюк…  Зараз цей конкурс, на жаль, «прикрило» Міністерство культури. Йшов час, писалися вірші, закручували життєві перипетії. А спонсорів на видання книжки не знаходилось. Кілька разів ще подавала тексти на «Смолоскип», але вище третьої  премії не підіймалась. І так — дев’ять років. Я ж терпляча (усміхається. — Авт.). Аж раптом — і спонсор знайшовся, і в «Смолоскипі», нарешті, перемогла, і все – в один рік. Видала лише вибрані твори, і це втішає: добре, що не випустила «на люди» масу того, що понаписувала за всі роки.

— Чим різняться «Дзвінок» і наступні книги? Як взагалі змінилася поетка Малігон за цей час?
— О, книги дуже відрізняються. Перша  писалася за шкільною партою. Там ще багато наївності, хоч уже з претензією на «трагізм». Проте — вірші дзвінкі, мелодійні. Деякі з них — стали піснями. «Переливання крові» містить якраз вибране за довгий проміжок часу і пунктирно показує зростання, становлення, пошуки — іноді не зовсім вдалі. Але я не боюсь показувати читачам синці та шрами. А «Покинутим кораблям» — то вже мій сьогоднішній образ. Можливо, і це теж — тільки певний етап. Іноді відчуваю втому, іноді — піднесення. Що буде далі — побачимо.

— В інтернеті широко відома світлина, де Ви — на колінах у Юрія Винничука. Що це? Данина вдячності за передмову, чи своєрідний піар-хід? Як вважаєте, наскільки нині поету потрібний піар і який? Чи допомагає це популярності?
— Ні, то швидше випадок. Ну, підсіла я до пана Юрія знимкуватися, а він мене — раз! — і на коліна! Всім відомо, що класики люблять жартувати. Звісно, я йому вдячна за передмову. Проте, це ніяк не стосується того фото. Якби я захотіла піаритись, придумала б щось оригінальніше. Звісно, піар потрібен. Який? У кожного — свій. Що личить одному, то шкодить іншому. У мене нема ні хисту, ні енергії на той піар. Є текст, а те, що поза ним, — другорядне і минуще.

— У Вас узагалі, зокрема, у соціальній мережі Фейсбук, чимало дуже цікавих світлин, де постаєте завжди різною, помітно, що любите фотографуватися й навіть позувати перед камерою. Що означають для вас ці фотосесії?
— Так, фотографуватися люблю — що є, того не відібрати. Не тому, що так себе люблю: якби любила, вже б давно мала портфоліо. Просто вмію талановито ностальгувати: кожна мить — незабутня. Але то просто аматорські знімки. Професійних фотосесій ще не було. Ну, хіба що нещодавно зловив мене фотограф від «Форбса» і примушував зробити лице «успішної письменниці». Дорікав, що забагато трагізму в очах.

— Ваша перша збірка і Ваш син Богдан — майже ровесники. Як поєднуєте творче й особисте? Розкажіть трохи про сина. Що читаєте разом, до чого схильний. Чи усвідомлює, що мама — знаний письменник?
— Не зовсім ровесники. Усе ж перша книжка — 2003 року народження, а Богдан — 2006-го. Між ними — ціла юність. Богданко у мене — гіперактивний екстраверт, постійно потребує уваги. Цього року став першокласником — хоча йому не було і шести. Захоплюється бальними танцями, відвідує драматичний гурток. Змалку знає, що таке акторська праця: витримати по три новорічних вистави на день на рівні з дорослими — це вже досягнення. Читаємо багато,  особливо — скандинавські міфи, Гауфа, Андерсена, Дж. Баррі, Нестайка… Творче й особисте поєднувати важко, бо творчість потребує зосередження, а побут — відволікає. Та іноді відволікатися таки корисно (сміється. — Авт.).  Син усвідомлює, що мама — письменник, навіть намагається підтримувати мене на виступах. Але чи усвідомлюю я — ось у чім питання? «Знаний письменник» — звучить якось претензійно.

— Знаю, що Ви були переможницею конкурсу «Зі слова...» за прозу. Кілька слів про Вашу прозу і коли вийде книга Ваших прозових творів?
— То було так давно… Ще у школі я написала оповідання, про якусь бабусю, здається. Ну, і прочитала його на конкурсі зі сцени — напам’ять, просто як вірш. Звісно, вразила цим журі. Але то все залишилося у далекому минулому. Зараз я іноді пишу прозові тексти, маю дві повісті і незавершений роман. Повість «Гра в темряву» публікувалася у «Кур’єрі Кривбасу» минулого року. Щодо видання окремою книжкою — думала про це, але не поспішаю. На все свій час.

— Часто берете участь у різноманітних поетичних фестивалях. Останнім була, здається, миколаївська «Ватерлінія». Що дають ці «тусовки», зокрема — кілька слів про фестиваль у місті кораблів.
— Після «Ватерлінії» було ще багато всього. Але фестиваль у Миколаєві пройшов яскраво і запам’ятався надовго. Я приїхала подивитись на сонячне місто, познайомитися з новими людьми, відпочити. Чого варті були лише Ольвійські читання! І зовсім не очікувала, що мене там знає стільки народу. Навіть книжки всі розкупили. А ще більше здивувала моя перемога — цього вже точно не очікувала, адже було багато потужних російськомовних конкурсантів. Тусівки зараз здебільшого втомлюють, а раніше — надихали. Що вони конкретно дають? Кожному дають саме те, що він шукає. Комусь — спілкування, комусь — вигідні знайомства, а хтось просто хоче випити (посміхається. — Авт.).

— Яке воно — Ваше літературне покоління? З ким із літераторів-ровесників спілкуєтеся, кого цінуєте найбільше?
— Про покоління важко говорити. Бо це дуже відносне поняття і не мені ставити перетинки. Так географічно склалося, що найбільше спілкуюся з київськими поетами: Олегом Коцаревим, Світланою Богдан (яка, до речі, написала післямову до збірки «Покинутим кораблям»), часто бачусь із Аллою Миколаєнко… Ціную — всіх.

— Що є найсуттєвішим у творчості? Чим є для Вас поезія, у чому суть власне вашої?
— Найсуттєвіше? Щирість. Поезія — невидима пуповина, що єднає мене з Всесвітом.

— А у житті що є найважливішим? Яка Ви в побуті й чи хатня буденність не стає на заваді творчості? Як ставитеся до кулінарії і якій кухні надаєте перевагу?
— У житті найважливішою є гармонія. Я і побут — речі несумісні. Дуже не люблю безлад, але і наводити лад — теж не завжди є настрій. Тому вдячна людям, які іноді це роблять за мене. Найбільше люблю японську кухню — особливо місо-супи всілякі.

— Якось Ви сказали, що любите несподіванки, та деякі з них змушують червоніти. Так було, за Вашими словами, коли отримали у презент квітку, що зветься «голівка члена». Чи взагалі потрібно поетові червоніти? Чи знаходять чуттєвість і секс відображення у Ваших віршах?
— Було таке. Оригінальність ціную понад усе. Червонію не так уже й часто. Поезія без чуттєвості — ну ніяк, погодьтесь. Поетові потрібно не лише червоніти, а і синіти, чорніти, зеленіти… Вибухати різнобарв’ям, одним словом. Тільки аби не сіріти. Секс у віршах? Вважаю, що сексом треба займатись, а не писати про нього. Привіт еротичним поеткам!

— Що читає поетка Малігон? Хто серед улюблених авторів? А яку музику любите? Кого найбільше цінуєте серед малярів різних епох?
— Якось особливо не обираю, що читати. Останнє, що потрапило під руку – «Відлуння» Лариси Денисенко та «Ангели помсти» Олеся Ульяненка. Романи, які змушують задуматися. Почала читати «Читанку для Мануеля» Кортасара — то вже йде не так легко. Серед улюблених авторів — Гессе, Маркес, Міллер, Рушді, Борхес та багато інших. Щодо музики — класика, даркфолк, рок, техно. Приблизно тиждень тому було таке: приходила з роботи, сідала в крісло і, заплющивши очі, слухала «Реквієм…» Моцарта. По кілька годин. Навіть не знаю, з чим це пов’язано. Серед художників – Ботічелі, Ван Гог і Далі. З українських — Олександр Ройтбурд. Вони мене надихають.

— Час нині нелегкий для того, щоби заробляти творчістю. Тож, чим живе Анна Малігон? Чи годують її вірші?
— Годує мене редакторська робота. А творчість — як приємний відпочинок. Іще невідомо, чи можна позаздрити письменникам, для яких література — спосіб заробітку.

— Ви багато й активно друкуєтесь у всесвітній мережі, є активною кристувачкою Фейсбуку. Що це дає вам і як особистості і як творцеві? Чи так уже потрібні публікації саме в інтернеті, а не на папері?
— Я ніколи не замислювалась над тим, що це «дає» чи не «дає». Просто такий спосіб публікації більш зручний. З’являються нові прихильники, залишають коментарі, до яких іноді прислухаюсь. Ну, і в періодиці теж публікуюсь — одне іншому не заважає.

— І наостанок — майже традиційно. Що побажали б самій собі й що зичите нашим читачам?
— Гармонії з собою та витримки. Давайте будемо сильними.

— Щиро дякую за цікаву, відверту, змістовну розмову й бажаю успіхів та нових книжок, нових шанувальників.

Розмовляв Леонід ГОЛЬБЕРГ, спеціально для «Вікон»

*  *  *
Як тобі не живеться? Чи всі зашнуровано рани?
Відпустивши коріння, зростає і важчає хрест.
Потойбічна зима все кровить і кровить снігурами,
електронні хорти на сторожі забутих адрес
відгризаючи тіні від себе, спокутують вірність…
Я тоді тризіркову твою висоту не взяла…
Біла готика церкви і небо, пошите на виріст
ще не раз пересниться… А нині – мала
наша гойдалка тінню малює тонкі паралелі
на глухому піску, де зрослися дитячі сліди.
Як тобі не-гойдається, сонце? І світ на тарелі
по скибках пізнається. Не обертайся, іди…
Бо вже казяться пси і вгинається ніч, як лозина
бо зірватися — значить упасти губами на крик.
Ти живеш… На снігах… На мізинчику сонного сина,
і на всьому, до чого торкатися звик.

Я тоді не взяла висоту.
Бо хотілось вершин…

Довідка. Анна Малігон народилася в червні 1984 року на Сумщині. За освітою — філолог, закінчила Ніжинський національний університет імені Миколи Гоголя та магістратуру Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Живе та працює у Києві.

Першу збірку «Дзвінок у двері» видала ще студенткою 2003 року. За рукопис цієї збірки стала переможницею міднародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов». Таож є лавреаткою конкурсів «Молоде вино»,  «Смолоскип», українсько-німецької премії для творчої молоді імені Олеся Гончара, премії журналу «Кур’єр Кривбасу».

Минулого року побачили світ одразу дві поетичні книги Анни Малігон «Переливання крові» у видавництві «Зелений пес» і «Покинутим кораблям» («Смолоскип») з передмовою Юрія Винничука.