Олег Ущенко: Гламур в Івано-Франківську — то хіба гарно прикриті снігами гори сміття і болото. Фото зі сторінки у Facebo — Олеже, одна з Ваших улюблених цитат у мережі “Фейсбук” — людина починає старіти тоді, коли починають старіти її думки. Якого віку Ваші думки? Що для Вас означає бути молодим? Ваш рецепт того, щоб думки залишалися молодими. Наскільки це добре — залишатися молодим?
— Ми поки що навіть не можемо сказати, що таке старість. Ну, зрозуміло: фізіологічне зношування футляру для душі, який називається тілом. Відразу хочеться спитати: і це все? Я пережив одну комічну кризу: коли мені виповнилося 30 років, то злякався, що мене більше не схочуть 17-річні дівчата. Минуло не так багато часу і зараз я з цього сміюся.
У моєму житті не було жодної жінки, яку би я не любив. Навіть швидкі зустрічі мусіли бути каталізовані певними іскорками. Через те нерідко буквально дурів від різних переживань. Але, хто на тому розуміється, знає, що то кайфові “муки”. Легко пішов би на все ще раз, хоча поводився б вже по-іншому.
Я не розумію кайфу від сексу заради сексу. Хоча з розумінням ставлюся до людей, які на таке йдуть: напевно, у них немає варіантів. Зате про кризу 40-річних, про яку так багато говорять психологи, можу сказати: навіть не знаю, що воно таке. Вік — це накопичення різних досвідів. Суттєвіше — заради якої мети живеш. Важливо ту мету справді мати. Програма мінімум — любити, отримувати кайф від того, що ти про когось думаєш і дбаєш. Програма максимум — щоб любили і тебе плюс мати роботу, яку теж любиш.
— Ви — режисер і письменник. Які теми даються Вам найважче? Ви розмежовуєте роботу і творчість?
— Будь-яка робота, яка виконується з охотою, вже є творчістю. Сьогодні ніхто не втримається на плаву, якщо розмежовуватиме роботу і творчість. Нетворча робота — це те, що зараз спостерігається у нашому загнаному тотальною депрофесіоналізацією суспільстві. Тільки 15% працюють за фахом — реальна катастрофа. Та і фахова освіта шкандибає через засилля комерційних вишів. Над цим ще не задумуються, бо поки що глиплять старші покоління, які ще мають справжню освіту. А ще старші навчені відривати від себе останнє, щоб розплатитися за квартплату. Тобто, є кому наповнювати бюджет. Але постаріють молодші і скажуть: не будемо платити за послуги, яких нам насправді не надають. Почнуть наростати борги, судовиконавці ходитимуть відбирати хати. А люди кидатимуться з ножами і гвинтівками... Хочу, аби такого не трапилося.
У роботі беруся тільки за те, у чому розуміюся і впевнений. Є складні завдання, але чим вони складніші, тим цікавіші. Перевірено.
— Клінічна проза — просто назва Вашої першої книжки чи явище у сучасній прозі? Чи є “клінічний” читач? На якій стадії занепаду перебуває нині культура читання на Галичині?
— Тут є один суттєвий момент. Коли теперішні видавці нарікають на занепад читання, то мають на увазі, що читачі не розкуповують тих авторів, яких вони видають. Український книжковий ринок тільки-тільки почав формуватися. Не всі, хто знайшов гроші на друк своїх книжок, є письменниками. Людина може бути значно талановитішим майстром із пошуку грошей, ніж автором.
Спершу термін “клінічна проза” був назвою моєї книжки. Згодом його почали іноді застосовувати для характеристики чогось суперечливого. “Клінічних” читачів вистачає — у доброму і в негативному значенні.
Як не дивно, але культура читання, як і культура загалом, розвивається, бо тримається на ентузіазмі фанатиків та симпатиків. Хоч і в умовах, наближених до бойових. Війна на два фронти. З одного боку, недоброзичливці. З іншого, що могли би вороги, якби їм не допомагали наші рідні дурні?
Влада мала би забезпечити інвестиційний клімат у книгодрукуванні, кіно- і телевиробництві через преференції. Наприклад, у Китаї закон регламентує навіть кількість іноземних кін у прокаті.
На Прикарпатті трохи розвивається аматорська культура, навіть відбуваються презентації фільмів і кліпів. То добре. Але недопустимо, що аматорщиною підмінюють професіоналізм.
— Ви — противник гламуру. Що для Вас гламур, і наскільки він нині поширений на Прикарпатті? Особисто Ви якимось чином висловлюєте негативну реакцію стосовно цього курсу? І чи є для Вас показником “гламурності” зовнішній вигляд людини?
— Гламур в Івано-Франківську — то хіба гарно прикриті снігами гори сміття і болото. А справжній гламур (glamour) — то максимально гарна розкіш — шик. Мені подобається будь-яка досконалість. Бо все досконале — від Творця. Навіть покійного Довженка можна назвати гламурним, бо вважав, що у світі має домінувати тільки прекрасне і досконале. До себе на курс набирав виключно красенів і красунь. Міг легко вигнати з лекцій за брудні капці.
На пострадянському просторі проблеми у гламуру розпочалися, коли цей термін почали несправедливо використовувати для означення стилю життя скоробагатьків, що не має нічого спільного з glamour. Цього справді не люблю, бо як не посипай екскременти блиском, вони все одно залишаться екскрементами. Не пригадую хто сказав, що зовнішність людини — дзеркало її душі.
— Який, на Вашу думку, основний аргумент для переконання людей, наприклад, у рекламі чи імідж-ролику? Співвідношення реклами й об’єктивної реальності в успішній піар-кампанії.
— У імідж-конструкцію закладається така соціальна роль об’єкта, яка стане каталізатором необхідної мотивації серед масового споживача. Наприклад, поширення бажаних стереотипів за рахунок дезавуювання небажаних. Актуалізація нового образу.
Реклама у наших краях, швидше, існує номінально. Як данина моді. Щоб не виглядати гіршими. Щось таке. Місцеві підприємці вже бачили серйозну рекламу і хотіли би її і собі, але ще не впевнені у доцільності витрат. Зрештою, вони не так багато заробляють. Трохи підводить місцевий інформаційний простір, бо він у нас непрогнозований. А для реклами інформаційний простір — найважливіший інструмент. Не знаю, скільки на Прикарпатті місцевих каналів, але тим, хто на місці займається рекламою, було би значно легше, якби кожен із них створив бодай по передачі з цільовою аудиторією. Без цього місцевий рекламний ринок існуватиме хаотично — ніхто не викидатиме серйозної копійки на непрогнозовані проекти.
— Який імідж найбільше пасував би Івано-Франківській області? Яким, на Вашу думку, є той імідж, який Ви ніколи б не запропонували для Прикарпаття?
— Стратегія розвитку Прикарпаття має базуватися на місцевих цінностях, поданих так, щоби вони були цікавими мешканцям інших місцевостей і країн. Простими словами: від максимально древньої історії до реставраційних робіт, сучасних доріг, хідників, кав’ярень та вай-фаю на вулицях.
Потрібне цілісне бачення обличчя міст і містечок на завтра і в тривалій перспективі.
Серце щемить, коли у Станіславові проходжу повз палац Потоцьких. Курчадошка, там би вже років з п’ять мало працювати зо дві ресторації і п’ять кав’ярень, у яких би гелготіли туристи з усієї Європи! Все вперлося у “сам не гам, і другому не дам”.
— Наразі “бренд” Івано-Франківщини — гори і, зокрема, Гуцульщина. Проте, це — не все Прикарпаття.
— Прикарпаття помилково загнали у резервацію Гуцульщини. Може тому, що гуцули завжди вважалися найбільшими фіглярами серед місцевих мешканців? Але Прикарпаття, окрім Гуцульщини, то ще і Бойківщина, Опілля та Покуття. Наприклад, Опілля, чи по-науковому Подільське горбогір’я — не менш цікавий шмат західної частини Подільської височини. Що ми знаємо про Рогатинське Опілля, Придністерське Опілля, Бурштинське Опілля, Галицьке Опілля? На Покутті теж є що показати, бо то південно-східна частина Прикарпаття між Дністром, Черемошем та з частиною Карпат включно — Городенківський, Коломийський, Снятинський, Тлумацький райони та північно-східна смуга Богородчанського, Надвірнянського та Косівського. Про бойків відомо трохи більше, наприклад, що вони добрі майстри, мовчазні — “а бойко мотає на вус”.
Ось вам нові “бренди” для туристичної галузі. Одним із інструментів цієї роботи могла би бути місцева гастрономія. Люди хвалять хамони, хеми, прошутто, в’ялені італійські чи іспанські ковбаси. Але мало хто знає, що у Бурштинському Опіллі так само в’ялили свинячі ноги, шматки м’яса і ковбаси. Я ще особисто пам’ятаю в’ялену, а потім сушену ковбасу, яку робили у селі Нараївка Галицького району, звідки моя родина по мамі, — вона би прекрасно “йшла” до пива.
Досить короткострокових надзавдань у формі галасливих промоакцій. У нас фактично занедбаний кластер туризму, хоч він би мав бути основним. Люди часто починають хвалитися Буковелем. Добре, що є Буковель. Але, даруйте, таких буковелів би мало бути вже з десяток. Зрештою, спортивний туризм для потенціалу наших країв — лише дещиця. Осердям філософії розвитку туризму на Прикарпатті мало би бути інформація для світу, що ми — колишня Австро-Угорщина, де можна гарно поблукати у горах, попити мінеральних вод, прийняти грязеві ванни, скуштувати унікальні місцеві страви.
— Неважно побачити Ваш зимовий сентимент, і, вперше читаючи чи переглядаючи Ваші пости і Ваші блоги, натрапляємо на постійну “зимову тему”. У Вас не буває передвесняної депресії?
— Зиму треба вміти любити. На перший погляд, що то за задоволення — хурделиці, морози, ожеледь? Хоча, насправді, то ще кришталеве повітря, гротескно-масивні зірки, різнокольорові спалахи сніжинок, феєрверки іскор із зимового багаття і в тисячі разів пахучіший зимовий шашлик. Заради цього можна перенести навіть запарі у ноги і руки (Сміється. — Авт.).
Депресія — то результат душевної порожнечі. Зараз простіше стати багатим, ніж щасливим. Сучасні люди часто заганяють у себе штучні цінності, заморочуються ними, але ж насправді на все штучне ми ще не навчені правильно реагувати. Штучні цінності ніколи не наповнять свідомість і не стануть основою душевного спокою. А там, де є порожнеча, завжди буде невпевненість, незадоволеність і все інше, що є складовими неспокою. Від цього народжується депресія. Може то різатиме слух, але іноді виглядає, що депресія — то проблема тих, які не вміють любити самі, або піднімають високо планки перед тими, хто хотів би любити їх. Дуже би не хотів, щоби зі мною коли таке трапилося…
— У Вас — три гігабайти рецептів кулінарних страв. Ви почали їх колекціонувати випадково чи цілеспрямовано? Скільки із них встигли перепробувати?
— Рецепти збираю більше 20-ти років. Мені то шалено цікаво. Не менше, ніж кіно чи телебачення. Такий умовний острівок спокою, де можна відпочити від буденщини. Перезавантажитися. Починаєш готувати і хочеш, щоб щось вийшло. Відповідно, пірнаєш у дуже рекреаційну атмосферу, а коли під час приготування вріжешся або вколишся, то все інше моментально забувається… Я не обчислюю кількість приготовлених рецептів: якщо бачу цікаве, то хочу скоштувати. Не було ще жодної страви, щоби я готував чітко за рецептом, бо увесь смисл мого гастрохоббі — в експериментуванні. Давно дійшов до висновку, що термін “рецепт” — дуже умовний. Вдалося щось кухареві, іншим сподобалося, і пішов перепис по руках. Насправді, скільки є на світі людей, то стільки ж є і рецептів.
— Чи була ідея дослідити у монографії, у фільмі чи ролику гастрономічні вподобання галичан? Чи здорове, на Вашу думку, ставлення прикарпатців до їжі?
— Є цікаві ідеї про кулінарні подорожі. Справа у тому, що Україна дуже багата на регіональні різновиди страв. Наприклад, борщ на Сході жирніший, на Бойківщині — з грибами, закарпатці полюбляють із бужениною. Прикарпатська кухня досить щадна, бо переважають варені страви, і то — добре.
— Який продукт, на Вашу думку, галичани у своїх кулінарних смаках “несправедливо” ігнорують?
— Напевно, топінамбур або “земляну грушу”. Він у наших широтах прекрасно росте. Від нього — феєрверк користі.
— Щиро дякую за приємне і корисне спілкування, пане Олеже!
Розмовляла Юля Баліцька, журналіст
