Так виглядала церква святого Архистратига Михаїла у часи, коли парохом тут був о. Володимир Тисовський. Фото з сайту htt Мозаїка
Офіційна версія, де народився отець Володимир Тисовський — двояка. Калуські краєзнавці Андрій Костишин і Микола Когут сходяться на думці, що отець — уродженець села Козари Рогатинського повіту. Є ще і третя версія, якої дотримується краєзнавець Олексій Оніщук, який займається у Львові вивченням родини Тисовських, зокрема, дослідженням зв’язку між Володимиром Тисовським і Олександром Тисовським — засновником товариства “Пласт”.
— Стосовно їхнього родинного зв’язку, то наразі точних свідчень про це немає. Але я маю надію таки його довести, адже отець Володимир Тисовський походить з села Биків (Мостиського раойну) — звідти, що й родина Олександра Тисовського. Наразі вивчаю документи, де натрапив, зокрема, і на анкету, Володимира Тисовського, датовану 1901 роком, після закінчення ним Львівської духовної семінарії. Отець власноруч вказав, що народився у селі Биків 22 вересня 1878 року. Проте, не сказано, в якому повіті на той час було розташоване село, адже населених пунктів із такою назвою було кілька. Також у анкеті вказано, що Володимир Тисовський склав іспит зрілості у Перемишлі 18 червня 1897 року. 21 грудня 1901 року був висвячений на піддиякона, а вже наступного дня — на диякона. 29 грудня того ж року висвячений на пресвітера. З 1902 по 1909 рік о. Володимир Тисовський перебував у Калуші, де набував досвіду в якості асистента пароха і катехиста — зазначив у коментарі “Вікнам” краєзнавець Олексій Оніщук.
Тож, після подання Володимира Тисовського направили асистентом і катехистом пароха церкви святого Архистратига Михаїла у Калуші — Володимира Петрушевича. На цій службі отець Тисовський пробув з 1902 по 1909 рік. У той період активно займався громадською діяльністю. Саме він був ініціатором створення у Калуші читальні “Рання зоря”, яка згодом перейшла у структуру товариства “Просвіта”. Із 1907 по 1909 рік був головою читальні “Просвіта” у Калуші. Разом із отцем Володимиром Петрушевичем входили до складу керівництва кредитної спілки “Хлопський союз”, яка, зокрема, видавала кредити українцям на розвиток власної справи. 1906 року очолив цю спілку.
Тож, 1909 року, коли отця Володимира Тисовського перевели парохом церкви села Сваричева, у Калуші він був людиною знаною і шанованою. Андрій Костишин у праці “Історія церкви Святого Архистратига Михаїла у Калуші” вказує, що калушани настільки за ним шкодували, що представники міста їздили до митрополита Андрея Шептицького з проханням повернути молодого священика на парохію у Калуш.
Сучасний вигляд церкви святого Архистратига Михайїла, яка цьогоріч святкує 100-літній ювілей
— 29 травня 1918 року, після смерті о. Володимира Петрушевича, Володимир Тисовський знову подає прохання про надання йому парафії і призначення його парохом Калуша. Причому, у переліку претендентів він — під №18 із характеристикою “спосібний бути священиком”. Загалом, на парохію претендувало 29 осіб. Однак, вибір упав саме на нього, — констатує Олексій Оніщук.
Відпустка — тільки у липні
За час служби у Калуші отець Тисовський щороку у липні йшов у відпустку. За словами Олексія Оніщука, у Львівському центральному державному історичному архіві збережені власноруч написані отцем Тисовським документи, де він клопотав “о ласкаве наділення відпустки”.
— Його відпустки були зумовлені необхідністю лікуватися. В архівах натрапляємо на щось на кшталт лікарняних листів, завізованих лікарем Ярославом Дозорським, який працював у Калуші. Я натрапив на 9 таких листів, у яких лікар визначив, що в отця — “недуга шлунка, серця, значне нервове виснаження”. При цьому, лікар дає детальні рекомендації, як поводитися і харчуватися. Лікувався отець Тисовський в урочищі Підлюте . Там був і санаторій, і цілюща мінеральна вода. Священик, який заступав на парохію на час відсутності отця Тисовського, отримував харчування й третину доходу парохії, — каже Олексій Оніщук. — Священики правили дві служби на тиждень. А ось Службу Божу у неділю і свята отець Тисовський не віддавав нікому — приїжджав до Калуша сам.
Проте, відпустка була нечастою змогою відпочити від щоденної служби. Отець Тисовський неабияк долучився до того, щоб нова церква стала красивим облаштованим храмом.
“Досить нова церква в місті після Першої світової війни не мала надто привабливого вигляду, а, оскільки у храмі не було ще іконостасу і настінних розписів, то роботи вистачало не на один рік. Та отець Володимир Тисовський при підтримці парафіян досягнув значних успіхів. Спочатку були здійснені відновлювальні роботи, далі в 1927 році був поставлений іконостас і збудована дзвіниця біля храму. У 1936-38 роках відомі художники Павло Ковжун та Михайло Осінчук провели поліхромію церкви. Храм розбудовувався, поступово ставши однією з найкращих новобудов сакрального призначення Станіславівщини, — зазначає Андрій Костишин. — Ще джерела до 1914 року подають інформацію, що стан мурованого будинку для священика — досить поганий. А у 1912 році о. Петрушевич підняв питання про будівництво цієї споруди, на яку в 1914 році було зібрано 53305 К. Також, як зазначають документи, у цій справі допоміг “Хлопський союз” на чолі з тодішнім головою Іваном Куровцем. Однак, тривалий час не вдавалося розпочати роботу зі спорудження плебанії. Після першої світової війни плебанія стала майже непридатною для життя в ній.
Могила сина о. Тисовського — також Володимира — на старому цвинтарі Калуша
Невдовзі після її закінчення був збудований новий дім для священика, що зберігся до сьогодні та зараз використовується як канцелярія при церкві святого Архангела Михаїла”.
Будівля розташована позаду самої церкви. Настоятель повсякчас міг, практично, через власне подвір’я перейти до храму. Можливо, саме цим виходом більше користувалася сім’я настоятеля, оскільки інший, “парадний”, виводив просто на вулицю, з іншого боку якої був високий паркан. За ним наприкінці 40-х років минулого століття були розташовані будівлі органів НКВД. Проте, ні отець Тисовський, ні його дружина, ні їхня служниця Анна, ніколи не давали приводів для взаємної конфронтації. Тихо жили, тихо тримаючи поміж собою велику і на той час страшну таємницю.
Заховане на видноті
На початку минулого століття двоє товаришів із села Новошина (Долинський район. — Авт.), Микола Федорич і Петро Кабинець, поїхали до Петербурга подивитися на Леніна, слава про якого сягла і Галичини. Звідти повернулися уже не друзями: одному з них ідея комунізму сподобалася, а інший її так і не прийняв. Микола Федорич був з бідної багатодітної родини, а Петро Кабинець — заможним господарем. А ще через десятки років перший стане головою Новошинської сільської ради, а інший — батьком провідника СБ крайової організації ОУН Михайла Кабинця-”Орла”. Тож, улітку 1945 року у списку сімей, яких слід було виселити у Сибір, прізвище Кабинців стояло першим. Список був підписаний колишнім товаришем голови родини — тодішнім сільським головою Миколою Федоричем.
Сім’ю Кабинців попередили, що ось-ось по них прийдуть. У чім були, босі, люди кинулися по сусідах. Мати, Марія Кабинець, повернулася, щоб узяти взуття молодшому синові. На подвір’ї її вже чекали бійці НКВС. До Сибіру жінка не доїхала. Діти кинулися врозтіч. Розалія пішла по сусідах. Блукала так кілька місяців, поки її брат Дмитро, який працював вчителем у селі Кальні, виробив для неї довідку, що посвідчувала її як Чучвіч Анну Юріївну, і її спровадили до Калуша. Нині жінка і її родина вважають ті події не випадковими і переконані: якби не о. Володимир Тисовський, настоятель калуського храму, то жінці — не вижити б, а самі події — дуже добре замаскована під випадковість конспірація. Родина вважає, що підпілля ОУН спеціально вирішило спровадити сестру районного провідника СБ “Орла” в інший район, де можна було заховатися.
У Калуші Анна Чучвіч потрапила спочатку до родини місцевого лікаря, а потім до — однієї містянки, де вона допомагала доглядати їй за хворою дитиною. А вже невдовзі, під час казання після Служби Божої священик Тисовський оголосив про те, що йому конче потрібна дівчина, яка допомагала б йому у господарстві. Анні миттєво наказали йти і запевнили: їй — не відмовлять. Так і сталося. З того часу Анна Чучвіч на 5 років оселилася у плебанії. За той час ніхто жодного разу не назвав її справжнім іменем і не поцікавився її минулим.
Плебанія, за словами Розалії Кабинець, була невеликою і скромною. Із Тисовськими проживав і старший брат о. Володимира Ігнатій — колишній ігумен Гошівського монастиря. Інколи брат просив його сказати у церкві казання. Обидва брати, за словами Розалії Кабинець, мали неабиякі ораторські здібності.
До Тисовських часто приїжджали гості. Тодішня служниця нині найбільше пригадує зібрання перед Львівським собором 1946 року (тоді було підписано акт про самоліквідацію УГКЦ і приєднання її до РПЦ. — Авт.). До Тисовських з’їхалося 70 священиків. Радилися — довго. Відтак, змушені були погодитися на самоліквідацію УГКЦ у надії, що будуть збережені храми і молодь матиме хоча б мінімальні можливості для релігійного виховання.
— Отець Тисовський сильно картав себе за те. Він постійно повторював, що віддав віру дияволу. Вважав, що має великий гріх, адже після того, як унію підписали, священики один у одного сповідалися. А одного разу він сказав: “Якби я народився ще раз, ніколи не став би священиком. Бо то — велика відповідальність перед Богом”, — пригадує Розалія Кабинець.
Крім цієї, Тисовські мали і особисті сімейні драми.
Із чотирьох їхніх дітей двоє бути зубними лікарями. Дві доньки і син взяли собі за пару також зубних лікарів. Проте, Тисовських із трьома дітьми розділила війна. Володимир Тисовський сподівався, що діти осіли у Чехії — там було відносно безпечно. А ось одного із синів, як пригадує Розалія Кабинець, також Володимира, забрали від сім’ї інші обставини. Син був працівником банку, і одного разу у його банку виявили значну нестачу. Вирішили, що банкір віддав гроші на допомогу підпіллю. Тому його засудили до в’язниці. Батьківські почуття отця Тисовського не дозволили відпустити сина у Сибір. Тому він щомісяця їздив до Львова, передаючи гроші за те, щоб син “сидів” у львівській в’язниці.
— Одну ніч на тиждень я з їмостею зашторювали на кухні вікна і вночі — куховарили. Пекли пампушки, варили навіть компот. Потім — пакували усе у сумки і в суботу я несла усе на вокзал. У визначений час приїжджав потяг, й із певного вагону на станцію виходив чоловік. Йому я і передавала передачу, — стверджує Розалія Кабинець.
Через тяжку розлуку з дітьми сім’я дуже страждала. Це дуже сильно далося взнаки на дружині отця Тисовського. Невеличка на зріст жінка, як стверджує Розалія Кабинець, походила зі знатної польської родини — через хворобу, практично, зігнулася. Щоправда, офіційна біографія Марії Тисовської — дещо інша. Олексій Оніщук стверджує, що вона була, як зазначав у анкетах сам Володимир Тисовський — із роду Галевичів — донькою священика. А Микола Когут у праці “Калущина: люди і долі” зазначав, що вона також займалася активної громадською діяльністю. Зокрема, з 1923 по 1930 рік очолювала місцевий осередок “Союзу українок”. А ось сам отець був високим, статним, худорлявим і на свій вік — досить привабливим. Дуже добре ставився до служниці. Навіть придивився на базарі для неї нареченого — місцевого м’ясника.
— Мені платили 100 рублів на місяць. Якщо приїжджали гості, і мені додавалося роботи, — доплачували. Оскільки на себе витрачала небагато, а харчувалася разом із Тисовськими, то гроші постійно відкладала. Тоді були модними чоботи-”англійки”, і я дуже такі хотіла. Тож, одного разу отець привів до нас найліпшого шевця у Калуші. Я розказала йому про свою мрію, і він сказав, що коштуватиме мені 1000 рублів. Я мала наскладані гроші, тож, швець мені зшив дуже добрі чоботи. Вони були дуже м’які і теплі, а на них навіть заглядали міщанки. Та одного разу прийшла — чобіт немає. Отець тоді запідозрив паламаря. Тоді отець Тисовський мене пошкодував і власним коштом зробив для мене інші чоботи.
А коли на дівчину накотила шалена туга за рідним краєм, їй допоміг Володимир Тисовський. Одного разу дівчині дали листа, і наказали йти з ним до Гошівського монастиря. Вона тоді не знала, що із різних сіл туди ж ідуть її брат і сестра. Нині Розалія Кабинець вважає, що у зустрічі допоміг брат Ігумен Ігнатій. 1950 року Ігумен Ігнатій відбув за терміновим викликом до Львова. Звідти — живим не повернувся...
Із чотирьох дітей Тисовських відома доля одного — Степана Тисовського. Інженер-мірник і громадський діяч діаспори, помер 1996 року у США. Сам отець Тисовський після описаних подій прожив ще кілька років. Помер 23 листопала 1956 року. Похований на старому кладовищі у Калуші, разом зі старшим братом — отцем Ігнатієм. На його похороні прощальну проповідь мав парох села Студінки о. Микола Гусак. За цю промову він, як стверджує Андрій Костишин, був попереджений тодішнім єпископом Антонієм. Так Калуш втратив достойну родину: чи через історичні перипетії, чи — просто через недолю, збіг обставин, який не дозволив цій родині залишитися у цьому місті.