Перед постом на Буковелі пройшов фестиваль вареників. Фото Оксани Островської …Запах від смаженої цибульки зі шкварками та товченої картоплі перетертої з вершками був такий, що здавалося так гори смачно пахнуть. А ще п’янке повітря, стрункі смереки, легкий сніжок, що змінювався сонячною погодою.
— У такій атмосфері я з’їв би вола не те, що купу вареників, — каже 43-річний киянин Олексій Бабенко. — Колись бабуся вчила мене їх ліпити, але я так нічого і не зумів, зате тепер різні вареники ліпить моя дружина Оля і донька Наталя. Їмо вареники щоправда по святах, бо для нас то, звісно, смачна, але важка їжа.
А Іванка Гайдичук із Чернівців ділиться з двома повновидими одеситками рецептом вареників з кукурудзяної муки. Ті дивуються, бо нічого подібно ніколи не чули. А дівчина каже, що на Буковині їх часто готують.
— Тісто розмішують наполовину водою наполовину вершками, додають лише одне яйце і це лише так, аби добре все купи трималося, бо мука і так жовта. Лише треба аби мука була дрібно-дрібно змелена, а не просто кукурудзяна крупа, — розповідає буковинка. — А є ще з гречаної муки, житньої, це вже що кому до вподоба. Як добра ґаздиня, то що завгодно приготує.
Тим часом дві кумасі — ведучі свята припрошують охочих акуратно і дрібно цибулі нарізати. Для засмажки на вареники. Та ще й так, аби не заплакати. Цибулю ріжуть і чоловіки, і жінки. Хто кільцями, хто малесенькими квадратика, хто кубиками. Дрібнесенько та грубіше. Але… «плачуть» усі. Бо ж пекуча. Сльози самі навертаються. Може, від холоду, може, від цибулі. До цибулі додають смалець, олію, копчене сало, грудинку, хто що може. Бо у кожної господині власний рецепт.
— А зараз поглянемо, як наші чоловіки вміють самі тісто на вареники замісити, — продовжують ведучі. Біля жіночок на столі розкладені паперовий мішечок з мукою, яйця, вода, сіль. Неподалік— качалка.
— Що з цим усім робити не знаю, а оця «зброя» добре знайома, бо так моя кума свого чоловіка зустрічає, як він на роботі «затримається», — жартує кремезний донеччанин Іван Паньков та поспішає до стола, аби показати, що й шахтарі вміють вареники ліпити. Щоправда оглянувши «набір продуктів», трохи розгублюється, але згодом хвацько насипає муку, вбиває туди яйце, додає води, навіть про сіль не забуває. Сильними руками донеччанин швидко замішує тісто та розтачує.
Але найцікавіше попереду: конкурс — поїдання вареників. На швидкість та кількість. Чоловіки при-го-ту-ва-ли-ся! На старт! У-ва-га! По-ча-ли! Десять учасників конкурсу, які, вочевидь, добрі ласуни вареників, беруться до справи. Тільки плямкання та прицмокування чути. Щоправда рівних у поїданні вареників не було 30-річному Оресту Вальку з Івано-Франківська. За чотири хвилини і 13 секунд він з’їв 50 вареників. Але минулорічний рекорд, який встановив донеччанин, споживши за п’ять з половиною хвилин сто вареників, Орест не побив.
— Що ж, тренуватимуся до наступного року, — усміхається задоволений Орест, який розповідає, що ду-у-уже любить вареники. Жодна неділя не обходиться без цього смаколика. Бо яка ж неділя без смачнючого наваристого борщу чи курячого бульйону та купи вареників.
Тим часом усіх учасників конкурсу прийняли…у «Партію любителів вареників», яка була створена ще під час минулих фестивалів. Усе серйозно, посвідчення, партійний квиток із великими вареником на звороті. А вже для дітей радості було: вони не лише смакували варениками, а побачили величезні…подушки-вареники. Ба більше ними можна було покидатися, побитися, попідкидати. Зі справжніми варениками такого не зробиш.