Любомир Винник — українець у Швейцарії

«Вибачте, пані, але тут вкралася якась помилка, — звернувся до урядовця Цюріхського відділу контролю мешканців і іноземців молодий чоловік. — Я не росіянин, я — українець!»

Урядовець ще раз кинула погляд на свіжовиданий документ: «Ні, тут все вірно, ви ж походите з Росії».

— Знову вибачте мене, але в Росії я навіть ніколи не був, народився і жив в Україні.

— Але де є та Україна? — запитала змішана бюрократка.

— Ну, як де, це — в Україні!

Пані  урядовець стиснула плечами, звернулася до коліжанки: «Чи ви знаєте таку країну Укра…, як це, Україну?..»

Але й коліжанка про  таку країну ніколи не чула.

— Я сама цього не можу поправити, — врешті сказала службовець, — йдіть до шефа відділу.

Шеф відділу ввічливо запросив відвідувача  сісти. Вислухав його мовчки, потім розсміявся: «Я вас розумію, ви — етнічний українець. Справа в тому, що для нас, швайцарців, всі люди з СССР — росіяни. Адже громадяни, наприклад  Франції, є для нас французами, громадяни Німеччини — німцями…»

Молодий чоловік не вгавав: «То ви етнічного походження людини не признаєте, тобто ви, так би сказати, самі комусь приписуєте чужу етнічність? А ось, наприклад, жиди з СССР для вас є жидами, чи також росіянами?»

Урядовець заклопотано почіхав чоло: «Ну, жидів всі  знають, звісно, а України — ніхто,  її на міжнародній сцені ніде не видно. Швайцарія не має з нею дипломатичних відносин».

Шеф відділу реєстрації  мешканців і іноземців розвів  безрадно руками: «То яку національність маю врешті вписати у ваш документ? Розумієте, у нас офіційно немає статусу українського, а тільки російського біженця!»

Погляд відвідувача привернула велика політична карта світу на стіні кабінету:

— Ось дивіться на цю карту, — сказав до урядника, — на якій бачите величезну червону пляму від Польщі аж до Камчатки. Де ви бачите на ній слово «Росія»? Що на тій плямі написано офіційно?

— Ну, СРСР.

— Отже, не Росія. Тепер ви зрозумійте мене, я нічого не маю проти росіян, мені йдеться тільки про те, що в офіційних, виданих державою документах, мусить бути вписана правда, а не фантазії, інакше тоді вони — фальсифікат.

Високий кантональний урядник  зрозумів речовий доказ свого  гостя: «А якщо я вам впишу в графі «національність» скорочення СРСР, то це вас задовільнить?

— Абсолютно!

Така розмова відбулася в  другій половині 70-их років. Це було три роки після приїзду до Цюріху українського політичного біженця Любомира Винника.

Батумі. СРСР. 1965 рік

ЗАГАДКОВИЙ ГІСТЬ

Державний кордон між Ліхтенштайном і Австрією. Коло великого автобуса з українськими номерами затримується зелений ВМW з номерами швайцарського кантону Тессін. З нього виходить чоловік середнього зросту з легкою сивиною на скронях. Входить в атобус, вітає здивованих туристів з Коломиї  по-українськи. Керівник групи звертається до нього, як до старого знайомого: «Добрий день, пане Любомире, це гарно, що ви нас тут зустрічаєте». Любомир Винник завдав собі труду приїхати сюди, аж до Фельдкірху, а це — понад 200 км.

Більшість пасажирів бачить його вперше, не розуміючи, що цей чолов’яга має спільного з їхньою екскурсією. Але не всі. Тільки завдяки йому, ця поїздка до Швайцарії стала можливою. І це вже не вперше. Любомир Винник безкоштовно організовує проживання для такої великої кількості людей за ціну, на яку в пересічного українця в дорогій Швайцарії коштів може не вистачити. Він часто їде своєю машину попереду автобуса, як лоцман, який веде за собою велике судно до порту. Дає практичні поради та інформації про свою країну, часто виконує роль ґіда, розказуючи історію країни, з деталями, датами та назвами, так сказати, з перших уст, що не прочитається в жодній книжці. Прибульців з далекої України  незабаром полонить його темперамент, спонтанна щирість, готовність допомогти кожному, і … українська мова. Не дивлячись на більше, як сорок років життя в цій країні, він її не забув. Певно, його «інше життя» зраджує дещо інший акцент, чи слова німецького походження, але це — все. Вже за декілька годин він стає об’єктом зацікавлення туристів, які хочуть довідатись про нього якомога більше.

То хто ж він, Любомир Винник?

ВТРАЧЕНА БАТЬКІВЩИНА

Він стояв перед струхлявілими жердинами, які служили за ворота, і дивився по той бік, у своє дитинство. Хата, у якій колись мешкала родина, великий сад, стара груша, криниця. Все сумне, як і навколишня природа на початку березня. Сад, давно і ніким не доглянутий, розрісся, бо мав волю. Криниця нещасна і похилена, кричить почорнілими слідами від вогню, видно комусь кортіло її запалити, але вона, сирота, не далася, витримала. Цікаво, як смакує вода з неї тепер? Чи так само, як у дитинстві? А яблуня, така ж тендітна і тоненька, але які смачні плоди вона давала наприкінці літа! Тепер стала здичавілою. Як було б чудово спробувати її плоду і повернутися сюди знову малим, босоногим, де чути голос матері й батька.

На цьому місці, де він стояв тепер, у 1947 році  була зроблена знимка фотографом Марком із сусіднього села Розсільна. Мама, молода і вродлива жінка, сидячи на колінах тримає молодшого брата Зенка, справа стоїть старший брат — Роман, а зліва він, Любомир. В коротких штанцях з шлейками через плечі, в піджачках, турботливо вшитих мамою, з-під яких виглядають білі комірці - це вбрання перед тим лежало у скрині і чекало свята. Босі... Все літо було босоноге, бо на взуття не було грошей. В нагрудних кишенях піджачків своїм синам мама дбайливо заклала дикі квіти, зірвані неподалік. Все мало бути святково, урочисто, бо не так часто фотограф приїздив сюди, на край світу, на хутір Петрецький.

Оригінал фотографії розміром десь 6х9 не зберігся. Тільки дякуючи тому, що збереглася слабка, неякісна копія фото, йому вдалося великими зусиллями відреставрувати її у комп’ютері. Тепер ця обрамлена реліквія висить на стіні його помешкання у Льокарно у Швайцарії.

Любомир Винник вважає саме хутір Петрецький, неподалік села Майдан (тепер Міжгір`я), що у Надвірнянському районі, своєю малою Батьківщиною, адже звідси він пам’ятає себе. На мальовниче місце серед лісу, невеличку галявину, неподалік хати линуть його зворушливі спогади, серце й душа. Щоразу, коли так рідко приїздить він сюди з чужини, стоїть на цьому місці перед ворітьми, немовби перед вівтарем, і веде німу розмову зі своєю матір’ю та часом, що вже ніколи не повернуться…

Церква у Коломиї. Графіка Любомира Т. Винника

НЕВІДОМЕ ПОХОДЖЕННЯ

В енциклопедії сучасної України (Інститут енциклопедичних досліджень НАН України 2005 р., том 4) зазначено, що Любомир Винник народився у селі Камінне, Надвірнянського району Івано-Франківської області. Але він сам заперечує це, бо не збереглося свідоцтва про народження. Любомир припускає, що найімовірнішими місцями його народження можуть бути три місцевості, всі на Франківщині: це Отинія, Незвисько або Марківці. З Камінного, з заможних селян, походила мати Любомира Винника, Марія, батько Федір — з села Ворона, що на Коломийщині.

З дитинства Любомир любив малювати та майструвати. Але батьки вважали, що з мистецтва жити не зможеш. Проте яскраво проявився його талант до малювання вже у початковій школі, яка була у селі Майдан за 7 км від Петрецького. Пізніше було навчання в школі у Більшівцях Галицького району. Там на уроках трудового навчання міг майструвати спеціальними інструментами. Тоді збудував літак, який міг летіти, та діючий діапроектор. За це більшівцівська школа відправила обдарованого учня у Коломию до станції юних техніків. Там Любомир Винник вперше познайомився з технікою фотографування і деякий час відвідував саме цей гурток. Це були початки його фотографічної кар’єри.

Родина Винників з невідомих Любомирові причин в ті часи переїжджала з місця на місце більше 20 разів. У кінці 1950-х років замешкали на Донеччині, де хлопець, у віці 14 років закінчив студію образотворчого мистецтва, а також писав, малював карикатури і був фотокореспондентом місцевої газети «Труд строителя» на шахті «Горлівка-Глибока». У 1960 році Любомир Винник вступає до Одеської морської школи, а відтак, у 1962-1968 роках, відбуває службу в Чорноморському флоті. Служив у Грузії в штабі військово-морської бази у місті Поті. Але й там постійно дописує до флотських газет, зокрема до цивільної газети «Совєтської Аджарії» в Батумі. У цьому місті мав персональну виставку, також бере участь у виставках в Севастополі та Москві. По демобілізації їде до батьків, які в той час проживають у Надвірній, що на Франківщині. В 1966-1968-х роках він літературний працівник районної газети «Радянська Верховина», співпрацює з обласною газетою «Прикарпатська правда». В 1968 році Любомир вперше поїхав до сусідньої Польщі. Тамтешнє життя у «німецькому» Шльонську справило на нього неабияке враження. Відчувалася свобода вільних поляків і повертаючи назад, у «клітку народів», Любомир Винник для себе вирішив: вирватися з неї за будь-яку ціну. Він хотів бачити світ.

ЕМІГРАЦІЯ

Львівський період почався у 1968 році і тривав до 1971 року, аж до еміграції в Польщу. За цей час Любомир є журналістом львівської газети «Вільна Україна» та кінокореспондентом Львівського обласного телебачення. Весь цей час він намагається якимось чином виїхати з Союзу. Постійні відмови від львівського ОВІРу, погрози життю, звільнення з телебачення, відсутність житла… Аж 16 вересня 1971 року це йому вдається і він назавжди залишає Україну. Єдиний, хто проводжав тоді Любомира — це був сліпий львівський поет Андрій Волощак. На прощання сказав: «Яка трагедія для країни, коли її залишають її найздібніші сини».

По приїзді до Польщі, два роки працює на посаді  журналіста у варшавському журналі «Stolica». Також інтенсивно співпрацює з варшавськими газетами та журналами: «Polityka», «Perspektywy», «Za i Preciw», «Hejnai Marjacki», «Nasze zdrowie», сатиричним журналом «Szpilki». У жовтні 1973 року журналові «Stolica» був потрібен репортаж з Югославії. Любомир подався з Любляни прямо до Цюріху... А вже три місяці по приїзді отримав статус політичного біженця. Згодом стався громадянином Швайцарії. По перших роках поневірянь він повернувся до своєї журналістської професії. Окрім того роками був перекладачем під присягою в цюріхських судах і поліції, здобув освіту в Інституті ім. Гете. Працював журналістом, ілюстратором, дизайнером, карикатуристом, фотографом, відеорепортером і перекладачем для журналів: «Schwiezer Beobachter», «Annabelle», «Bilanz» та інших, також для швайцарського телебачення, ПР-агенцій, рекламних агенцій.

Як журналіст, з редакційними завданнями відвідав 26 країн світу, переважно країни Близького Сходу. Був заступником головного редактора швайцарської (німецькомовної) газети «Schwiezerziet». Нині — вільний журналіст, пише для швайцарсько-німецької та німецької преси, зокрема берлінського тижневика «Junge Frieheit». Писав для київської газети «Слово», багато років пише для івано-франківської «Галичини» та останніх два роки — для «Коломийських вістий».

НАРОДНИЙ ДИПЛОМАТ

Любомир Т. Винник —член Союзу журналістів Швайцарії та Міжнародної Федерації журналістів. Нагороджений Золотою медаллю Європи «За досягнення в мистецтві» та найвищою нагородою Івано-Франківської області «За заслуги перед Прикарпаттям».

Любомир Т. Винник. Виставка у Чернівцях. 2012 рік

Мав 58 національних та інтернаціональних індивідуальних виставок – живопис, карикатура, колаж, рисунок, фотографія. Зокрема п`ять виставок відбулось в Україні: дві у Коломиї, по одній у Львові, Івано-Франківську та Чернівцях. Чимало художніх творів зберігаються у картинних галереях, наприклад в Музеї картуну у м. Базель, у Національній галереї у Варшаві та у приватних колекціях Європи. Він — автор німецькомовних книг „Quo imus?“ («Куди йдемо?») і „Kein Teufel ohne Hölle“ («Нема дідька без пекла»), та збірка українських новел “В’язні орхідеї”. До друку готуються дві нові книги: філософські афоризми українською мовою, та каталог картунів “Все сміху варте” українською та німецькою мовами.

Останні два роки Любомир Винник часто відвідує Україну, а саме Франківщину. Спілкується з земляками, зустрічається з місцевою владою, з журналістами та молоддю. Йому не байдужа рідна земля, йому не всеодно, як живуть тут люди. Та й основним своїм завданням все життя він вважав відстоювання України на Заході. Більшість статей, які він писав для західної преси, були про справжню Україну, про її достовірну історію. Він захищає й по нинішній день свою Батьківщину від дезінформації, відкриває очі західному світові на реальний стан речей.

Любомир Т. Винник знімає для коломийського телебачення у Швейцарії

Після знайомства з Любомиром Винником мало хто залишається байдужим. Його творча енергія, безліч ідей, блискавичний розум та величезні знання передаються оточуючим його людям, викликають зацікавленість. Його добре сприймають, ставлять в приклад, цитують його вирази, його хочуть слухати...

Непідробна щирість та відкритість на світ –— ці якості, які так рідко зустрічаються в людях сьогодення, ось, що домінує у цьому чоловікові. Він хоче допомогти всім: і людям, і беззахисним тваринам — шукаючи багатого клієнта місцевому художникові чи передаючи кошти волонтерській організації, яка опікується бездомними тваринами у Коломиї.

Любомир Винник вважає себе швайцарцем, бо свідомі роки життя прожив у цій країні, але його українське серце завжди лине на мальовниче місце серед лісу, на ту галявину неподалік старої яблуні, на хуторі Петрецькім...