Compagnie 1861: Мій день у швейцарській армії

Мабуть, кожен із нас мріяв колись потримати у руках зброю, якій 100 чи 200 років, або скуштувати гуляш, зварений на солдатській польовій кухні , відчути запах пороху чи приміряти автентичну форму іноземного війська. Я мала змогу це все випробувати на собі. Враження ще й досі переповнюють мене!
Переглядів: 708

Грізні, як громи, постріли гармат розносяться луною над альпійськими луками. Їх чути на кілька кілометрів. Місцеві мешканці вже звикли до них і це тільки закликає їх подивитись на цікаву атракцію — як швейцарська армія проводить  маневри зі зброєю та вишкіл своїх солдат у горах, на так званих Waffenplatz. Звичні до цього йі корови, які мирно пасуться неподалік.  Звук їхніх величезних дзвонів (Treichel) безперервний, бо на луках вони — цілодобово. Ця мелодія  долинає до вуха у перервах між військовими наказами командира, пострілами карабінів та гармат, і наповнює простір романтикою.


Місцевість Санкт-Люціштайґ розташована на висоті 713 метрів над рівнем моря у кантоні Ґраубюнден біля підніжжі гори Фалькніс (Falknisberg, 2562 м) і відома однойменною фортецею, яку збудували у 1702 році для захисту кантону від ворогів з півночі. Тепер це місце використовують з міліарною метою для військових навчань.


Табір ZürcherMilizCompagnie 1861 цюріхської військової частини, який розташувався під самим лісом, неподалік мілітарного музею Ст.-Люціштайґ.Compagnie 1861, є історичною репрезентаційною частиною, яка бере участь у парадах та різних урочистостях. Всі учасники — військові, оскільки у Швайцарії кожен чоловік є військовозобов’язаним до 50-го року життя. В запас вони виходять із повним військовим обладнанням, яке тримають удома. На випадок військових дій кожен чоловік, швайцарець,  зобов’язаний з`явитися до своєї частини. У Compagnie 1861 участь — добровільна. Але для кожного швайцарця справою честі є відвідувати схожі об`єднання. Навіть більше: кожен із них присвячує свій вільний час, витрачає кошти на дорогу, робить презенти залежно від власної професії.


Того дня жодних репрезентаційних заходів не було. Замість того був бівак, тобто, армійський привал. Всі одягнені в уніформу з 1861 року, не можна носити при собі якихось сучасних речей: годинника чи телефону. Сама форма пошита з товстого сукна синього, сірого та червоно кольору. Масивні ремені, до яких чіпляють шаблю, сумку для пороху, а також наплічник — зроблені з міцної шкіри. Важкі черевики, підошва яких підбита спеціальними цвяхами, мають вагу 2 кг кожен. Тут є три типи військових: піхота, кавалерія та артилерія, також дві гармати і двоє коней. Кожен солдат ще кілька тижнів наперед отримав розпорядження — військовий наказ — про те, коли і куди має прибути на навчання. Усе ретельно сплановано і продумано.


Один з ідейних натхненників, організаторів  та продовжувач традиції Compagnie 1861 Тобіас Штрайф прибув сюди разом зі своїм сином-підлітком, вік в такому війську не грає ролі, навпаки – швайцарці ревно бережуть свої традиції й прилучають дітей та молодь. Тобіас каже, що бівак має проводитись хоча б раз на рік. Окрім того ця військова рота часто бере участь в зустрічах на державному рівні, в міжнародних мілітарних парадах чи святкуваннях. Його брат, інтендант, Андреас Штрайф, який відповідає за продовольче, фінансове, медичне, ветеринарне та речове забезпечення частини, привіз для мене жіночу уніформу. Йому дуже імпонує, що українська журналістка цікавиться військовою історією Швайцарії. Підказує мені, як правильно все одягнути, допомагає застібнути ґудзики.


Наш земляк (тепер — швайцарець українського походження) Любомир Винник бере участь у Compagnie 1861 вже майже 13 років. Він каже, що для нього важливе є збереження традицій швейцарського народу, адже більшу частину свого життя він прожив у цій країні. Його захоплює те, як невеличка країна, у 14 разів менша від України, саме завдяки своїй армії змогла стати світовою потугою. Для Compagnie 1861 він також зробив свій подарунок — документальний фільм про нагородження одного з солдатів за блискучу службу історичним карабіном 1824 року.


Після довгого дня навчань, муштри, стрілянини, виконання наказів — запах і смак гуляшу, приготованого на вогні, сприймається, як їжа з найдорожчого ресторану. Усі сідають навколо вогнища, неподалік кухні. Кожен зі своєю алюмінієвою тарілкою, ложкою та горнятком, які носять в наплічнику. Головний кухар — командир гірської артилерії, великим черпаком насипає їжу у тарілки. Ще кілька годин тому він віддавав накази артилеристам, а тепер — підперезався білим фартухом і вміло орудує на кухні.


По ситній і смачній солдатській вечері нагадує про себе втома. Прохолода у горах приходить разом із сутінками, починає крапати дрібний дощ. У військовому наметі сухо, затишно, тепло. Маю перед очима — пережитий день, яскраві враження, дивлюсь на свою форму, яка висить на вішаку у куті. Хто носив її колись, майже 200 років тому? Які битви бачила ця уніформа, яких ворогів? Якою смертю померла її власниця? Під мелодію коров’ячих дзвонів засинаю. Яке щастя — прокинутися завтра під мирним небом.