Ірина Михалків твердить: "Могутні, несумнівно багатотонні блоки, висіли просто над моєю головою, щільно і точно допасова Цим разом мою цікавість розпалювала не людина і не подія, тільки німий об’єкт. З дивним щемом у серці я наближалася одного червневого дня до здійснення моєї давньої мрії, до ущелини Ґард у Провансі, що на півдні Франції. Звісно, є у світі більш імпонуючі ущелини, як ця, наприклад Ґранд Каньйон в США. Маловідомий Ґард у порівнянні з нею виглядав би меншим від пігмея. І все ж, крихітний Ґард став не менше знаменитим, коли до нього додали ще два французькі слова — Pont du. У моїй уяві я завжди, від першого погляду на фотографію, яка багато років тому потрапила мені в руки, в’язала ці три слова в одне ціле — Pont du Gard. І тоді малювалася перед очами вражаюча своїми розмірами, але мовби вирізана з одного кавалка каменя, несамовита будівля в її неповторній досконалості і величності. І все ж не вірилося, що вона дійсно існує, що вона є, що перетривала всупереч зубові часу — тисячоліття...
На моїм шляху до мрії стояло чудернацьке оливкове дерево. Було, мабуть, дуже старе, архаїчне. Його спотворений часом, порепаний стовбур, обвивали побічні товсті коріння-стовбури, творячи хаотичні, масивні вузли і ґудзи серед яких зяяли вузькі просвіти та щілини, творячи численні дупла і чорні діри. Дивовижний сюрреалізм стовбура завершувала вилисіла за довгий час матово-зелена маківка дерева, яка всупереч важкій масі його основи – вклонялася з тихим шелестом кожному подихові гарячого вітру своїми тоненькими гнучкими гілками, з листочками, що покриті сріблом, поблискуючим на сонці..
Дерево “обсіли” японські туристи. Їхніми маленькими, як і вони самі, фотоапаратиками, видно, кожна окрема галузка мусіла бути неодмінно зафіксованою. Але мій ностальгічний погляд линув понад деревом та метушливими японцями, бо вже в глибині за ним я впізнала біліючі фрагменти “мого” Понту і його перші арки. Забула спеку і стриманий галас численних туристів, подалася майже на “м’яких ногах” у той бік. І чим ближче підходила до нього (а може він до мене?) тим дужче зносився він у темну блакить південного неба. І врешті — стала перед ним, забула на мить світ навколо, піднесла вгору голову наскільки це було можливим.
Наді мною розляглася перша з арок — 20 метрів висоти, 20 метрів ширини. Могутні, несумнівно багатотонні блоки, висіли просто над моєю головою, щільно і точно допасовані до себе, якби грайливо повкладані на свої визначені місця рукою міфологічного Циклопа. Потрясаюче видовище! Хто це зробив? Як? І чим підносив на таку висоту ці велетенські, з абсолютною точністю висічені зі скель, каменюки? Думки і здогади гнали вихором одна за одною по голові, і поки я шукала на них відповідей (яких, зрештою, немає!) спонтанно доторкнула рукою один з блоків першої гігантичної колони. Мертвий камінь, німий свідок тисячоліть. Але чи справді німий? Відійшла від колони, вдивляючись вздовж акведука в його 275-метрову перспективу...
За першою аркою зносилася у височінь друга, третя, четверта, п’ята, шоста... Скільки їх? А це ще не все. Адже я знаходилась тут, на другому ярусі монструальної будови, вздовж якої веде античний міст. Ще 20 років тому мій супутник, журналіст Любомир Т. Винник курсував по ньому своїм автом. Нині це вже неможливе, машини залишають з півкілометра звідси, дякувати Богу! Погляд зноситься знову у висоту, до третього яруса, вже менших, численних арок. Аж там, на самій горі, на висоті 50 метрів, текла вузьким каналом майже 800 років вода для міста Нім (лат. Nemausus, нині фр. Nimes). Аж до 9-го століття! І як та вода взагалі текла, якщо римляни не знали і не мали водяних помп? — запитала себе знову. І пригадала собі з читаного, це тому, що античні інженери обчислили (без комп’ютера!) кут похилення не тільки цього акведука, але й 50-кілометрової довжини водогону, від самого джерела аж до міста. Невидиме для голого ока похилення, має 24 см на кожний кілометр довжини!
— Ну, гаразд, — подумала я, — інженери вирахували, але як це вдалося зреалізувати будівельникам? Точних інструментів типу GPS чи лазерних променів для ідеальних вимірювань, нібито, тоді не існувало. То як вони міряли? Чим? А потім, як будували через ущелину річки Ґард ще й цей акведук?
Велике, кажуть, бачиться з віддалі. Тому по переході мосту на другий беріг, зійшла сходами на зелену луку неподалік річки. Переді мною розгорнулася панорама акведука в повному масштабі. І з віддалі раптом згубилися в його загальній масі всі могутні кам’яні блоки, які без цементу чи бетону, тільки власною вагою, тримають “вкупі” всю будову. З віддалі 300 метрів він став неочікувано легким, ба, навіть крихким, подібним до майже прозорого обрамуванням мережива фіранки. Неймовірно, але ні катаклізми воєн чи землетрусів цього не знищили. Або, що він сам не завалився під власною вагою. Звідси, знизу, видно, як на долоні геометричну точність кожної з арок. Їх абсолютну рівновагу, баланс, тобто візуальні докази геніальних обрахунків статики будови, якої не ушкодили і не сколихнули жодні тектонічні рухи земної кори. Це, як скала створена людськими руками, непохитна і неруйнівна. Не диво, що вона пережила тисячі людських поколінь. І коли вже й від нас самих і пороху не залишиться, Понт дю Ґард буде стояти. Бо тільки річка Ґард тече під ним. Але для нього самого — час затримався у вічності.
