Ігор Хемич: “Я не бачу жодних планів розвитку Калуша”

Побутує думка, що бути “своїм” у владних колах — це плюс, особливо — для підприємців. Адже це означає певні преференції, фінансові переваги та — доступ до бюджетних коштів і багатьох цікавих бізнес-проектів. Приміром, можливе надання пільги для ПП “Еліте” та недавній скандал із поверненням басейну у власність міста багато хто розцінив як чергову авантюру на користь “обраного” підприємця, голови найбільшої у міській раді фракції УП Ігоря Хемича. Проте, сам Ігор Хемич в інтерв’ю “Вікнам” констатував: бути “своїм” — зовсім не означає мати фінансові переваги та додаткові можливості.

— Ігоре Дмитровичу, на сайті міської ради з’явився проект рішення про списання заборгованості із орендної плати та надання пільги для ПП “Еліте” — орендаря басейну ЗОШ №3. Нині ПП “Еліте”, власником якого Ви є, — єдине у місті підприємство, яке отримує пільгу з орендної плати. Менше платять тільки окремі благодійні та громадські організації. При цьому Ви ще і нарощуєте борг із орендної плати. Чому склалася така ситуація?

— 3 березня 2008 року міська рада V демократичного скликання прийняла рішення, яким звільнила ПП “Еліте” від орендної плати до моменту закінчення реконструкції приміщення басейну ЗОШ №3. Без цього рішення я би не погодився  братися за цей проект. Логічно, що від орендної плати ПП “Еліте” мало би звільнятися автоматично. У крайньому випадку, маючи на руках це рішення, Фонд комунального майна мав би перед прийняттям бюджету на наступний рік готувати таке рішення, щоб уладнати необхідні нюанси. Проте, про оперативність чиновників не варто і говорити: приміром, торік я написав 2 заяви, а розглянули їх тільки цього року.

Міська рада звільнила мене від орендної плати повністю. Але це багатьом просто не подобалося. Як варіант, вирішили надати пільгову орендну плату у розмірі 5%. Крім того, я сплачую податок за землю під басейном — також на добровільних засадах. Цей платіж мало здійснювати управління освіти Калуської міської ради, адже басейн перебуває у нього на балансі. Однак, управління постійно запевняло, що на це коштів не має. Мені ж нараховують плату за землю вчетверо більшу, ніж мала б бути, згідно із площею землі під басейном — майже 8,5 тис. гривень  на рік як за комерцію, хоча управління освіти не є комерційною структурою. Плюс — орендна плата — 2,4 тис. гривень на рік. Тобто, не отримуючи від басейну жодного прибутку, я тільки на ці два платежі витрачаю 11 тис. гривень щороку.


— Для чого Вам продовження пільги, адже Ви відмовилися від подальшої оренди басейну? І міський голова пообіцяв знайти прийнятний варіант вирішення цього питання вже найближчим часом. За однією із версій, місто мало забрати басейн, доробити його бюджетним коштом, а тоді у певний спосіб віддати його знову Вам в оренду.

— 2007 рік минув на піднесенні. Бізнес “ішов” в усіх. Шукали цікаві проекти, і місто — розвивалося. На цьому піднесенні я і взяв в оренду басейн ЗОШ №3. Потім були кризові 2008-2009 роки. Й зараз ситуація зовсім не та, що була 6 років тому. Басейн не є прибутковим бізнесом. Приміром, “Посейдон” забезпечує себе коштами лише на третину від потреби. Фактично, у басейн місто дотує 700 тис. гривень на рік, і це — найкоштовніша, на мою думку, складова муніципального спорту. При цьому абонементна плата становить 80 гривень для дітей і 160 гривень — для дорослих. Для того, щоб вивести басейн на більш-менш самоокупний рівень, потрібно встановити плату за відвідування басейну “Посейдон” на рівні 350 гривень на місяць для всіх.

Тепер повернемося до басейну ЗОШ №3. У договорі оренди обумовлена соціальна складова — 5 годин безкоштовних занять для школярів. Це — приблизно 40%  від загального робочого часу басейну, і цей час заклад працюватиме собі у збиток. Для того, щоб компенсувати ці витрати і ще мати якийсь прибуток, абонплата мала б становити більше 500 гривень на місяць. Чи платитимуть у Калуші таку ціну за відвідування басейну?

Для того, щоб оптимізувати роботу басейну, він, згідно із проектом львівського інституту, запланований як цілісний відпочинковий комплекс. Коштів для того, щоб завершити басейн, у мене немає. Якщо я зараз у нього вкладу більше 3 млн. гривень, при цьому наперед знаючи про перспективи цього проекту, то повністю провалю свій бізнес. Взявши басейн в оренду, я перебрав на себе і витрати, які б несло місто від самого тільки функціонування цього закладу. Приміром, на момент укладення договору, басейн існував як автономна структурна одиниця, зі своїм директором та ще кількома працівниками у штаті. Це — мінімум 50 тис. гривень щороку. Плюс ми вберегли його від руйнування. Крім того, підвал басейну постійно “заливає” і кожних 3 дні потрібно відкачувати воду.

Я готовий відмовитися від басейну, але — із компенсацією коштів. Саме так було записано у моїй заяві на відмову, і чому було підготовлене інше рішення, невідомо. Я розумію, що забрати — найлегше. Досі я вже вклав у реконструкцію басейну близько 2,5 млн. гривень — усі ці кошти були належно оформлені по бухгалтерії. І я згідний на будь-який аудит. Крім того, навіть відмова від басейну коштуватиме мені грошей, адже потрібно буде сплатити податки у розмірі 500 тис. гривень. На жаль, таке законодавство.

Я пропонував кілька варіантів вирішення питання. Перший — створення спільного із містом підприємства. Другий — міський бюджет міг би вкласти кошти у придбання обладнання, яке передати мені в оренду. А ПП “Еліте” могло б завершити будівельні роботи. Перед тим, як вийти із такою пропозицією, шукав комерційних партнерів, однак, Калуш нині практично не розвивається економічно і ніхто не хоче сюди інвестувати. Третій — реструктуризувати борг на кілька років. Четвертий — повернути кошти за рахунок наступного орендаря — єдиною сумою, або ж — розщеплюючи орендну плату  співрозмірно до вкладених коштів (міський бюджет та ПП “Еліте”. — Авт.). Однак, жоден із варіантів — не прийняли. Навіть не погодилися взяти на себе проблему відведення води з басейну, у вирішення якої потрібно вкласти 160 тис. гривень, не кажучи вже про інфраструктуру.

Не розумію, чому я маю просто подарувати місту вкладені у басейн гроші? Витягніть, для порівняння, з кишені 100 гривень — і спаліть. Легко? А тут ідеться про мільйони гривень. Зрештою, я вже подарував місту 300 тис. гривень. Коли будувався Льодовий палац, міський голова вклав у його будівництво власних $100 тис. А моя фірма тоді виконала додаткових  робіт на $60 тис., які нам просто відмовилися оплатити генпідрядники.

Якщо йдеться про те, чи готовий я знову брати в оренду басейн після того, як місто завершить його бюджетними коштами, то, можливо, і так. Але при цьому використав би трохи іншу схему ведення даного бізнесу і не на таких умовах.


— Кілька років тому Ви готові були відмовитися ще і від 14 га, які свого часу купили за мінімальною аукціонною ціною — за 3,9 млн. гривень. Проте, знову ж таки за умови, що міський бюджет Вам компенсує затрачені кошти плюс — втрати.

— Я не мав наміру відмовлятися від 14 га. Адже безглуздо очікувати повернення того, чого ти ніколи не зможеш отримати. Дана ділянка була придбана мною законно, і це неодноразово було доведено у судах. Хоча, якби повернути час назад, то я би добре подумав: брати участь у тому аукціоні чи ні. Нині маю ще одну справу до міської влади, за якою місто повинно було вже давно повернути мені вкладені кошти.


— Ви активно працюєте із міським бюджетом, причому — багато робіт виконуєте у борг. І практично на кожній сесії лобіюєте фінансування виконаних робіт. Чи влаштовує Вас схема роботи у борг?

— Я не лобіюю, а прошу повернути мені зароблене. Якби міський бюджет мав можливість справно зі мною розраховуватися, можливо, тоді не стояло би питання басейну. Адже, якщо фірма виконує роботи, одразу ж мають бути сплачені податки. І нікого не хвилює: розрахувалися із підприємством чи — ні.

Усі вважають, що Ігор Хемич має привілейоване становище, оскільки працює із бюджетом. Однак, я, мабуть, єдиний підприємець, який має заборгованість за виконані роботи за минулі роки. Наприклад, у 2008 році ПП “Еліте”  встановлювало двері і вікна у під’їздах, проте, у розпал кризи з нами не розрахувалися. Збитки, яких зазнала фірма тільки на цьому проекті, складають $50 тис. За 2011 рік ПП “Еліте” заробило 67 тис. гривень. Хіба це заробіток для “привілейованої” фірми?

Ще один яскравий приклад: у травні цього року УБРІ Калуської міської ради подало нас до суду через борг із відрахування інвестиційного відсотку, хоча місяцем раніше ми звернулися із заявою про перерахунок даної суми згідно із законом (перерахунок мав бути здійснений автоматично ще 2011 року). Згідно з рішенням суду нам додатково нарахували 80 тис. гривень штрафу і пені. Це — абсурдна ситуація, адже міський бюджет боргував мені у рази більше, але жодного разу я не звертався до суду. Бо вважаю, що це — непорядно. Зрештою, приблизно рік діє норма закону, за якою міський бюджет теоретично не може мати заборгованості. Адже акти виконаних робіт, згідно із цією нормою, замовник підписує лише тоді, коли має на рахунку потрібну суму коштів. Якщо акти не підписані, значить, і боргу — немає.

Проте, іншого варіанту, як надалі працювати із бюджетом, у мене немає. Наші фірми — ліцензовані, із офіційними заробітними платами. Ми хотіли б “перебратися” на приватний сектор, однак, там — занадто нерівна конкуренція. Фактично, більше 90% робіт тут виконують фірми або окремі групи людей, які майже не сплачують податків. У Калуші практично нічого не будується, місто — не розвивається у будівельному плані. Тому особливо перебирати не доводиться.


— У міській раді попереднього скликання ставлення депутатів до Вас було негативним, у кулуарах Вас називали “людиною Насалика”. Проте, цього скликання міської ради Ви очолюєте найбільшу депутатську фракцію УП, тобто — маєте певний особистий вплив.

— Чому депутати попереднього скликання до мене так ставилися? Не знаю. Адже я був знайомий із Ігорем Насаликом до його приходу у Калуш рівно настільки, як і всі інші. Проте, неодноразово пропонував йому різноманітні ідеї: деякі з них знайшли своє втілення, деякі — ні. Хоча, від того вони не стали менш привабливими. Приміром, колись я говорив про створення інформаційного центру, який би давав прибуток в 1 млн. гривень щороку. Спочатку пропонував це як власний бізнес-проект, однак потім був створений МІЦ, який займається в основному розміщенням реклами. Нині це КП заробляє 700-800 тис. гривень на рік.

На мою думку, місто має заробляти на тому, на чому може встановити своєрідну монополію. Скажімо, муніципальний ринок — це наразі практично незадіяний економічний ресурс міста. Адже, ринкова торгівля — досить вигідна справа. Якщо на цьому заробляють підприємці, то чому не може місто?

На останній сесії міської ради всі земельні питання проголосували “пакетом”. Однак, я за таке рішення не голосував. Поміж інших “у пакеті” було питання продовження терміну оренди земельної ділянки на вул. Ринковій під приватну автостоянку. Питання: чому Калуш не може облаштувати власну стоянку для автомобілів, адже у “базарні” дні завантаження транспортом там просто шалене? Або ж цю земельну ділянку можна використати для розширення муніципального ринку. Ще одна цікава для міста пропозиція — влаштування власного піщано-гравійного кар’єру. На цьому можна заробити до бюджету значні кошти.

Однак, останнім часом все, що ми робимо на сесіях, — це просто розглядаємо заяви мешканців на продовження договорів оренди, надаємо дозволи на виготовлення технічних умов і т. д., практично, більше нічого. Я не бачу жодних планів розвитку міста ні у земельній, ні в архітектурній, ні в економічній діяльності. І на це виконавча влада має звернути увагу якнайшвидше, поки місто у цьому плані не деградувало повністю і замість європейського не стало просто селом.


— У міській раді — 17 підприємців. Побутує думка про те, що підприємці йдуть у міську раду, щоб лобіювати, насамперед, власні інтереси. З іншого боку, важко і депутатам-бюджетникам, які є підлеглими, і від того — залежними від міського голови…

— Ви самі даєте відповідь: депутат не повинен бути чиновником. Адже це не тільки залежність від свого керівництва — людина сама ставить собі певну самоцензуру у своїх діях та висловлюваннях. Щодо депутатів-підприємців — це цілком нормально. Підприємець у наш час — і фінансист, й економіст, і комунальник, і медик, й освітянин, і спортсмен, і соцзахисник, ну, й артист у якійсь мірі. Тому йому, мабуть, просто легше вникнути і зрозуміти всі сфери діяльності міста, на відміну від просто активних людей. Щодо лобіювання, то я не пам’ятаю, щоб міська влада комусь із підприємців незаконно відмовляла у вирішенні їхніх питань  і, тим більше, ділила на “своїх” і “чужих”, як це було по відношенню до мене у попередньому скликанні.


— Фракція УП вважається провладною, тобто — підконтрольною міському голові. Чи відчуваєте вплив міського голови при прийнятті фракційних рішень?

— Ні, насправді такого впливу немає. Самі обговорення звичайно між собою відбуваються, але ні міський голова, ні я, не збираємо фракцію на обговорення майбутніх голосувань. Якщо під час обговорення питання депутати фракції вважатимуть доводи міського голови логічними і достатньо аргументованими, вони голосуватимуть позитивно. Зрештою,  депутати фракції УП — це самодостатні люди, які вже досягли певного рівня розвитку: фінансового, соціального, особистого. І говорити про те, що хтось їх до чогось змушує — це смішно.


— До виборів міського голови залишається півтори року — не так і багато з огляду на те, що окремим претендентам потрібно починати виборчу компанію «з нуля». На кого орієнтуватиметься УП — на Ігоря Насалика, чи маєте «молодих й амбітних»?

— По-перше, ми ще не знаємо позиції Ігоря Насалика, і, знаючи його, можна очікувати, що про своє рішення він повідомить в останній момент. По-друге, до виборів ще надто далеко, тому говорити про них — надто передчасно. Проте, однозначно я ніколи б не балотувався на посаду міського голови і навіть не погодився б на посаду заступника. А, дивлячись на потенційних претендентів, задаюсь питанням: а що вони робитимуть, якщо справді виграють? Адже, посада міського голови — це не дерибан землі чи бюджету, як багато думають, це — величезна відповідальність та масивний пласт проблем. Дуже важко буде втримати поставлені сьогодні планки: одні — дуже високі, інші — просто закинуті.

— Дякую за розмову, Ігоре Дмитровичу.

Розмовляла Оксана ПІЛЯНСЬКА, журналіст