Довкола мандрівників — степи, вітри і монгольські каравани — Ми обрали не найлегший маршрут — тисяча кілометрів бездоріжжям. І пролягав наш шлях від заходу через центральну Монголію до Улан-Батора. Тож, ми побачили дуже різних людей і різний побут. У принципі, до супутникових антен і сонячних батарей ми були готові. У одній юрті, якраз у “глубинці”, бачили на підлозі поруч із вовняними килимами — звичайний ламінат, — каже мандрівник Петро Буяк. — Найбільшим контрастом для мене стала різниця між маленькими містечками у центральній Монголії й Улан-Батором. Столиця — це справжній мегаполіс: хмарочоси, великі площі, неонові реклами, тисячі машин, затори. А ще якісь дві години тому ми були серед людей, які займаються скотарством, і єдина електроенергія у них — від сонячних батарей для зарядки мобільних телефонів.
ЮРТИ ІЗ СУПУТНИКОВИМИ АНТЕНАМИ
Юля і Петро їхали у Монголію, у першу чергу, за пошуком неторканої цивілізацією культури. Тепер достовірність усього, про що читали в інтернеті, перевірили на власному досвіді. І перше, що впало їм у вічі, — те, що спокійно мандрувати Монголією — нереально. Це — країна суцільних нових і живих вражень. Дивує все: і погода, і ландшафти, і культура, і кухня, і самі люди. А ще — нарешті, знадобилися теплі речі. Кажуть: навіть улітку там і вітряно, і доволі прохолодно. Дуже часто потрапляли у дощ, одного разу — навіть під град.
— Насправді, спекотно було лише декілька днів, а решту часу — доволі прохолодно, вітряно, над головою постійно снують хмари, на горизонті з одного боку — гроза, з іншого — сонце. По-друге, сюрпризом виявилось те, що російською мовою тут володіють одиниці. Деколи це весело, а деколи дуже сильно ставало на заваді, — каже Петро. — Вразило, наскільки Монголія стала туристичною. Практично щодня ми зустрічали іноземного туриста. Вразило, наскільки Монголія просочена чужим. На людях — китайський одяг, замість коней — китайські мопеди, а на полицях у крамницях — імпортні продукти. Дуже здивувало, як багато тут українських продуктів, зокрема, солодощів. Ми ж знаємо, яку далеку дорогу долають ці продукти, щоб потрапити на місцеві полиці.
Навіть, порівняно із сусіднім Казахстаном, Монголія — дуже різниться. Самі туристи жартують, що мешканці цих двох країн схожі хіба що розрізом очей. А ось що і справді подивувало, це — досить прохолодний клімат, і — висоти. Дорога подекуди проходила на висоті 2000-2600 метрів над рівнем моря. Це — вище, ніж гора Говерла.
Степи Монголії — горбисті, і, якщо озирнутися, десь на горизонті обов’язково виднітимуть гори. Але те, що реально відрізняє Монголію від Казахстану, — це штиб життя.
— У Монголії один будинок і три юрти вже вважаються населеним пунктом і позначені на карті, — резюмує супутниця Петра Юля Плисюк. — Люди живуть у юртах. Дехто мешкає у “мазанках” — одноповерхових будиночках із глини, піску, каміння. Жителі міст — у звичайних багатоповерхівках. Однозначно те, що єднає їх усіх у побуті — кулінарія, зокрема, цай — підсолений напій із молока. Чи у столиці, чи у кафе, чи у юрті, чи у нічному клубі, вам завжди запропонують цай. Звісно, цивілізація має свій вплив, але всюди по-різному. Зазвичай, це буде куточок із косметичними засобами — те, що зразу вирізяється на фоні традиційного інтер’єру. Може бути комп’ютер (у дітей-студентів), або телевізор. Безперечно, мобільні телефони. Ну, і транспорт. Якщо раніше давали собі раду лише лише з кіньми і візками, тепер це — мопеди. Для перевезення юрти на нове місце наймають вантажівку. Біля кожної юрти — сонячна батарея, а іноді — супутникова антена. Дуже зрідка траплялися люди у національному одязі — шовкових халатах. Частіше —дешевий одяг із Китаю. Зазвичай одягають усе, абсолютно не зважаючи на сумісність. Чоловіки можуть носити жіночі окуляри, капелюшки. У містах, звичайно, трапляються молоді модники і модниці. А ще характерний елемент одягу — мішок на голові (Сміється. — Авт.). Тут дуже багато піску, пилу, про шоломи ці мотогонщики не чули. Тож, усі, хто їде на мотоциклах чи працює біля дороги, повністю закривають обличчя якоюсь хусткою із прорізаними дірками для очей. Видовище ще те. Ми їх називаємо куклус-кланами. На щастя, автентичного тут — море. Юрти — ті ж, що і сотні років тому. Килимки, якими встелена підлога, якими закриті стіни, — вовняні, розшиті у національному стилі. Пічки і досі розпалюють кізяками. Страви — дуже монгольські. Що-що, а на кухню, хоч і багато закордонних продуктів у магазинах, я жодного впливу не побачила.
І хоча мандрівники встигли спробувати чимало із монгольської кухні, та все ж сумують за кухнею українською. Ще у Казахстані Юлі й Петру дошкуляла нестача українського сала. Нині ж за нашою, рідною, кухнею сумують чи не найбільше.
ЇЖА Й ІНШІ РОЗЧАРУВАННЯ
— Їжа — тепер це тема болюча. У Монголії ми щиро почали сумувати за українською їжею взагалі. У нас вийшов із ладу примус, й останнім часом харчуємося лише консервами. Місцева їжа нам не дуже припала до смаку, аж занадто вона специфічна. Скуштували ми багато традиційних страв: баранину, буузи (як пельмені чи грузинські хінкалі), лапшу із бараниною (найпопулярніша, щоденна страва монголів), твердий домашній сир, кобиляче молоко і, звичайно, цай. Усі ці страви мають майже однаковий особливий аромат. Спочатку він видався нам цікавим, але згодом, відверто кажучи, перестали його сприймати, — жалкує Юля. — Монголи майже не використовують спецій. І їжу, переважно, варять.
Зрештою, не все нове видалося для прикарпатських мандрівників приємним. Були і певні розчарування.
— Найбільше розчарувала кількість іноземних туристів. Ми знали, що Монголія тепер стала дуже популярним напрямком. Але на даному етапі це відіграє дещо негативну роль. Із одного боку, у більшості маленьких міст і не чули про поняття туристичної інфраструктури, тож, усе перекладається на плечі місцевих мешканців. А це часто означає низьку якість послуг, величезні складнощі через мовний бар’єр. Але може трапитися, якщо, наприклад, вас щиро приймуть у сім’ю, як це трапилось із нами. Із іншого боку, люди там більш моторні, і давно зрозуміли, хто такий турист, і що з нього треба витягувати гроші. Тому раніше гостинна Монголія перетворилася на такий собі квест для туриста: як не потрапити на “розвод”. Наприклад, тут просять плату за виїзд із міста, мотивуючи це податком за дороги. Але які дороги, якщо їх тут немає?! Сума невелика, за яку не варто сперечатися, але абсурдність ситуації просто дратує! — констатує Петро Буяк. — Або, наприклад, якось нам довелося долати вбрід кілька річок, одна з яких виявилася просто нездоланною. Бачачи нашу ситуацію, один дуже чуйний місцевий “гід” запропонував показати об’їзд… всього за 30 доларів США. Хоча цю дорогу ми знайшли і самі, проїхавши всього 500 метрів. Тішить лише те, що частіше трапляються все-таки люди щирі і добрі. Можливо, вони не побіжать першими назустріч, але, якщо побачать, що ти втомлений чи розгублений, — зроблять усе, щоб тобі допомогти.
Цього тижня Юля і Петро уже досягли найбільш омріяного пункту своєї подорожі — озера Байкал. А звідти прикарпатці вирушать додому. Дорога не чекає.
Гордість Монголії — коні. Може, ви зустрічали величезні стада коней, чи цих тварин дивної породи, чи — чули легенди про них, бачили дивні зображення…
Петро:
— Великі стада коней ми бачимо майже щодня. Це абсолютно не дивно, і ми вже і самі до цього звикли. Одного разу нам навіть пощастило покататися на конях. Хоч уперше самостійно керували конями, вдалося це непогано. Мабуть, із цаєм у нас таки влилося трохи монгольського духу. Дорогою нам трапилась дуже цікава споруда, присвячена коням, — цілий меморіальний комплекс. Там були статуї кількох їздових коней і багато табличок із написами про їх успіхи і їх ціну. А позаду комплексу у два ряди викладені кінські черепи. Мабуть, усіх найвідоміших коней, чемпіонів фестивалів увіковічнюють саме там.
Людина, яка вас найбільше вразила?
Петро:
— Чоловік, який спеціально для нас виконав декілька пісень у монгольській техніці горлового співу. Це щось просто фантастичне, словами передати неможливо. І людина ця унікальна. Хоч у нього у цей день уже було декілька виступів, дізнавшись про нас, він сказав: “Хоч я втомлений, заспівати для вас – це ніщо, порівняно з тим, що ви подолали, щоб сюди приїхати”.
Найцікавіша будівля Монголії?
Юля:
— Було б дивно, якби у Монголії нас зацікавило щось більше, ніж юрта. Це дійсно дуже цікава споруда: все у ній продумано і зроблено так, щоб служити людям і в спеку, і в холод. Дивовижно, як в одній “кімнаті” людям вдається організувати і спальню, і кухню, і вітальню, як у таких “польових” умовах вдається підтримувати домашній затишок і комфорт.
Найсмачніша страва?
Юля:
— Ми не у захваті від монгольської кухні. Але серед того, що нам пощастило скуштувати, нам справді сподобалося кобиляче молоко. Напій дуже поживний і корисний для органів травлення.
Найкумедніша ситуація, у яку потрапили у Монголії?
Петро:
— Процедура дезінфекції. Посеред степу — пост поліції: юрта із територією, оточеною дуже старанно викладеними камінцями. Ними ж викладена і доріжка, якою треба підійти до ящика зі зволоженим невідомо чим піском, вступити туди і трошки потоптатися. Потім тією ж доріжкою пройти трошки далі, де якийсь чолов’яга хляпне хлоркою у рот і на руки. Чемно доріжкою (у жодному разі — не просто степом) треба повернутися до свого транспорту, де тією ж хлоркою злегка побризкають на колесо, а як пощастить — на два. Потім запишуть ім’я і навіть номер телефону. І це все із таким серйозним виглядом, наче оте прискання хлоркою дійсно рятує все скотарство Монголії від невідомих штамів бактерій і вірусів, завезених злими туристами.
Найбільша перешкода для мандрівників у Монголії?
Юля:
— Мабуть, найбільшою перешкодою для нас став мовний бар’єр. Нас запевняли, що тут частково володіють російською, що молодь знає англійську, тож, ми дещо розслабилися. Виявилося, що монголи-поліглоти — явище надзвичайно рідкісне, і навіть, якщо тобі кажуть: “Так, трішки розмовляю”, то це “трішки” обмежується якимись десятьма словами. Тож, цю перешкоду ми долали самотужки: на досвіді, на помилках потихеньку почали вивчати потрібні нам слова. І якщо читати написи — ще півбіди, вимовити ці слова — справжнє випробування. Петрові це вдається значно ліпше, ніж мені.
