Один із найбільш вигідних фоторакурсів Собору Паризької Богоматері. Його радить туристам чи не кожен гід. Фото Юлії Балі Перше, що треба туристові-“автобусникові” — подушка-підголівник і зручне взуття. Бажано — кілька пар. Якщо плануєте, наприклад, прогулятися на високих підборах вечірнім Парижем, відразу відганяйте від себе цю думку. Адже марнувати час у Європі — не слід. Варто відвідати максимально доступну кількість екскурсій. Тому, як правило, за день у цьому місті просто хочеться посидіти.
Проте, шлях до Парижа для українських туристів пролягає, як правило, через Польщу. Тому, перше, до чого треба звикнути у цій країні, крім хороших доріг, звичайно, це — величезні порції у закладах громадського харчування. Українця, який ковбаскою звик, радше, “занюхувати” пиво у барі, 40-сантиметрова “кєлбаска” у Польщі вводить у ступор. А поляки сміливо замовляють до цієї страви ще, наприклад, півкілограмову порцію бігосу.
Проте, такий добрий апетит не позначається на них, буквально, зі жодного боку.
Королівсько-імперські Варшава-Берлін
Поляки повністю відповідають іміджу оновленої Польщі і, зокрема, її столиці — Варшави. Варшава дивує хоча б тим, що вона — місто, яке рухається у правильному напрямку. Просте свідчення — стадіон народовий, де відбулося закриття футбольного чемпіонату “Євро-2012”, розташований неподалік від історичного центру міста, і прикрашає панораму, яка відкривається із замкових мурів. Відразу спадає на думку “Львів-арена”, щоб добратися до якої, треба добряче попріти.
Ще одна “візитівка” Варшави — постать композитора Фредеріка Шопена. Собор Святого Христа, де поховане його серце, парк “Крулєвскі лазєнки”, де споруджений “на нерві” пам’ятник композитору, і лавки Шопена: сідаєш на мармурову лавочку, тиснеш на кнопочку, і — слухаєш музику Шопена.
Поляки гордяться королівською добою своєї історії, а ще — величезною роботою із відновлення історичного центру Варшави, який був зруйнований за Другої світової війни. Дивує, що вони, фактично, на пальцях можуть перерахувати арте-факти, які залишилися неушкодженими: фрагменти мурів міських будинків, ікони, хрести у костьолах. Останній — розп’яття, виготовлене із грушевого дерева, датоване XVI століттям. Нині розташоване біля усипальниці письменника Генріка Сенкевича у кафедральному соборі святого Яна. Не згоріло у кількох пожежах. Вважається, що — чудотворне.
Зрештою, можна тільки дивуватися, яких колосальних зусиль доклала польська нація, щоб не просто у точності відбудувати історичний центр міста, але і надати йому атмосфери старовини, самобутності, відгородити від ділового, сучасного центру міста. А, до речі, він — також дивує по-своєму. Величезні “склянки” і пальма на розі Королівського тракту — спеціально на її утримання є окремий рядок у бюджеті столиці Польщі. А у центрі, в основному, тісно, вогко і пахне старовиною.
У Берліні — все не так. Найбільше, що вражає людину, яка відвідує Берлін уперше, — розміри споруд і будівель. Там немає вузьких вуличок і вогких фасадів. Там — будівля Рейхстагу, який просто нереально повністю вхопити в об’єктив фотоапарата. До речі, за часів Другої світової частину приміщення займало акушерське відділення клініки “Шаріте”. Тому радистка Кет із “17-и миттєвостей весни”, ймовірно, народжувала саме там.
Головна подія, яка застала нас у Берліні, — спека. Тому німці масово вийшли на природу — окупували озера, яких багато неподалік від міста. Ті ж, хто залишився, також відчайдушно шукали єднання із природою. Тому нечуване для західноукраїнської ментальності засмагання на газоні перед храмом — цілком прийнятне для німців. Щоб відпочити й освіжитися у фонтані перед походом у музей Пергамон, сідаємо і ми.
До речі, туристові із “пострадянського світу” у Європі слід звикнутися з аксіомою: музей — модне, популярне і людне місце. Воно не асоціюється зі сленговим словом “відстій”, як в Україні. А, радше, хочеться сказати “круто”, коли на 9-метрових Мілетських воротах бачиш напис 2-тисячолітньої давності: “Тут — місце для міняли”. Річ у тім, що грандіозні за розміром ворота служили входом до звичайного міського ринку, і дехто із торговців таким чином закріпив за собою робочі місця. Головна прикраса музею — Пергамський вівтар, який віднайшли зовсім випадково: під час будівництва залізниці у турецькому місті Пергамі наприкінці ХІХ століття. Посидіти на його сходах вважає за необхідне кожен турист.
У Берліні є чимало місць, які вражають позитивною чи негативною, але, — магічною енергетикою. Блукаючи лабіринтами пам’ятника жертвам Холокосту, потрапляємо в окремий світ монотонний сірих блоків. Психікою опановує відчуття безвиході, створюється ілюзія руху. І, коли, врешті, знаходимо вихід, потрапляємо на звичайне подвір’я багатоповерхівки. Хіба що екскурсовод може вам розповісти, що у 1945 році там був розташований бункер Гітлера, і саме там він закінчив життя самогубством. Нині це місце спеціально забудоване і не позначене. А практичні берлінці на блоках пам’ятника читають книжки і просто відпочивають. До речі, якщо витріщатиметеся на дівчат, які цілуються зовсім не “по-дружньому”, то вас можуть не зрозуміти: у Берліні — свобода особистих переконань.
А ось, що справді подивує, — це безпритульні. Рідкісні берлінські бомжі, як правило, мають собаку-другого. І, як правило, собаки — чисті, блискучі і доглянуті. Адже за кожного доглянутого пса бомж отримує по 300 євро на місяць. Вважають, що турбота про тварину — перевиховує. І — що на собаку слід виділяти 10 євро у день. Українська душа відмовляється таке розуміти. Як, наприклад, відмовляється розуміти паніку німців, коли автобус запізнюється на 4 хвилини, і — мотивацію його водія, який запросто може задарма підвезти 45 туристів. Якщо обілетити кожного, можна зійти з графіка.
Важковаговики туризму: Італія + Франція
Париж. Ліпше не кліпати, бо можна пропустити щось цікаве. Хочеться фотографувати все, особливо, коли у підлітковому віці обчитатися книжок Віктора Гюго. Про Париж не можна говорити оригінальні речі, тому що саме по собі це місто є найбільш упізнаваним у світі брендом. У цьому казані культур і рас, як ніде, почуваєшся чужинцем. Як ніде, там — упізнаване місцеве населення. Французькі жінки, які, і справді, виглядають свіжими, ніби щойно підвелися із ліжка. Затхле старе метро, без якого Париж не зміг би функціонувати, і ця неперевершена атмосфера Парижа, чи то Монмартра, чи то — Латинського кварталу, який оберігає найстаріше дерево Парижа — 1602 року. Собор Паризької Богоматері чомусь не наштовхує на думку про Есмеральду. Квазімодо, насправді, працював на дзвіниці іншого собору. На Монмартрі не один млин — Мулін Руж. Такі символи мають кілька закладів: барів, кафе, кабаре. А знайти їстівну жабу не так просто. І — недешево: 10-15 євро за штуку.
“Візитки” міста просто переповнені людьми. Під Ейфелевою вежею дзвенять сувенірними брелками афрофранцузи. До Мони Лізи у Луврі не доходимо — нас просто доносять у тисняві. Фото із розряду “Я і Мона Ліза” на мить дарує відчуття виконаної на землі місії.
Тим, хто не любить страз і мережива, блиску і шовку, просто доведеться це все полюбити. Дешевий блиск — у ятках східних торговців сувенірами. Є і блиск дорогий. Тобто, надто дорогий. Година міською електричкою — і ми — у Версалі. Ще дві години у черзі — і ми — у самому замку. Якщо почуєте порівняння якогось із замків із Версалем — не вірте. Там — це більш розкішно. Стрази, сусальне золото, шовк, живопис, страусові пір’я, дзеркала, троянди і мармур, дивні квіти, смачні макаруни і дуже милі сувеніри. Дві години минають, наче мить. Враження від Парижу особливо гостро відчутні, коли покидаєш це місто, і розумієш, що, напевне, покидаєш назавжди.
Зовсім інша — Італія. Пінії, пальми, охристі будинки, скелясті гори. Італійці із великими блискучими годинниками на руках. Усім решта радять зняти все, коштовне і просто блискуче. Інакше, можуть обікрасти. Тому прикраси там носить тільки корінне населення.
Ватикан — найбільш відвідуваний музей світу. Вражаючий за розмірами собор святого Петра і Сікстинська капела, де не можна не те що фотографувати, але навіть говорити. Фрески Мікеланджело настільки крихкі, що навіть найменше світло чи вібрація можуть спричинити їм непоправної шкоди. Тому особливо гамірних туристів прицитькує звук “ш-ш-ш”, який розноситься капелою автоматично — як тільки вібрації доходять до дозволеної межі.
Париж. Палац правосуддя
Якщо Франція масово їздить на велосипедах, Італія масово їздить на мотоциклах і мопедах. Дуже вузькі італійські вулички просто не залишають бідолахам вибору. Парковки мотоциклів на вулицях — просто величезні. Вулиці — дуже вузькі, із чи не найбільшою концентрацією історичних архітектурних пам’яток на квадратний метр. Тому марнувати великі площі без потреби вважають неприпустимим, і навіть на дахах облаштовують дворики-тераси із альтанками і деревами. Тому такі споруди, як, наприклад, пам’ятник Вікторіан — грандіозну за розмірами споруду у центрі Риму, називають просто “слойкою”. Хоча, саме звідти вражений турист може вперше побачити колізей.
Рим. Колізей
Рим. Форум
Є думка, що колізей був зведений на кошти, отримані із плати за користування громадськими вбиральнями. До першого століття нашої ери у Римі були безкоштовні громадські туалети. Аж поки імператор Веспасіан не ввів за них плату. Спочатку громадськість різко критикувала такий крок. Але — казну треба поповнювати. Звідси і вислів “гроші не пахнуть”, і — початок будівництва колізею імператором Веспасіаном у першому столітті нашої ери. Проте, через “туалетну” історію жоден італієць і донині не назве сина Веспасіаном.
Пам’ятник Вікторіан у Римі: красиво, але, на жаль, без користі. Тому італійці іронічно називають його слойкою
До речі, вулиця, яка веде від Вікторіана до колізею, — доказ того, що влада в Італії також робить необдумані вчинки. Як, наприклад, будівництво метра поряд із руїнами римського форуму. Звичайно, копаючи, там знайшли залишки будівель двотисячолітньої давності. І, звичайно, обгороджений жовтим парканом довгобуд уже 15 років “прикрашає” вулицю.
Порівняно зі Францією, в Італії — дещо нижчий рівень цін. Хоча, за супердешевим треба знати коли і куди йти. А ось туристів водять центральними вулицями і туристичними маршрутами. Тому дешевизни тут чекати не варто. До речі, саме в Італії вперше за кілька днів можна почути рідну мову. Отже, Флоренція. Іль Дуомо — купол — так місцеві мешканці називають собор Санта-Марія-дель-Фіоре. Сирно-винна крамничка поруч. Почувши, що у крамницю зайшли люди, які розмовляють українською, одна із продавчинь переходить на нашу мову. Як виявилося, Інна — із Вінниччини. У флорентійській крамниці працює два роки. Радить нам вино “к’янті” — насичене, із нотками “гіркоти”. Відчайдушно намагалася допомогти нам зателефонувати екскурсоводу. Зрештою, по барах і кафе у Римі, Венеції, Флоренції почути українську мову — можна. І це, до речі, дуже приємно.
І, насамкінець, Венеція — красиво, але дуже спекотно. І педантична Австрія — рай для життя. В австрійських Альпах не вистачає Карпат. Вони — рідкі, з величезними долинами, озерами, і — дуже густозаселені. Асфальтові доріжки ведуть до самих вершечків гір, якщо там є хоча б одна хата. І — мереживний Відень. Провінційна столиця провінційної імперії. У наших туристів починають вмикатися “первісні” інстинкти. І ми відчайдушно п’ємо по три кави зараз через те, щоб… отримати три безкоштовні кружки — як заведено у порядних віденських кав’ярнях. Ми відчуваємо, що до Батьківщини все ближче.
