Місія виконана: український стяг — на березі Байкалу Місяць тому Юля і Петро досягли озера Байкал, і навіть — випередили графік. Мандрівникам, щоправда, не надто пощастило із погодою: на Байкалі дощило. Не пощастило ночувати на його березі, бо ввесь він — розкуплений, і навіть за те, щоб проїхати мотоциклом до води, слід було заплатити кругленьку суму.
— Хоч ми і не шукали спеціальних місць, усюди краєвиди відкривалися красиві. Особливо мені сподобалися місця, де автодорога йшла паралельно із залізничними шляхами вздовж берега Байкалу. Можу собі тільки уявити, як цікаво їхати у цьому потязі! Розчарувало те, що ми не змогли знайти “дикого” і затишного місця для відпочинку. Усі зручні береги розкуплені санаторіями, базами відпочинку, приватними садибами, і навіть просто під’їхати до берега безкоштовно вам не вдасться. Я вже мовчу про можливість розбити намет і відпочити, — розповіла ”Вікнам” Юля Плисюк.
— Байкал і справді вартий дослідження. Окрім того, що тут дійсно унікальна природа, це озеро оточують тисячі міфів, легенд. Тут зустрічаються шамани, не тільки “туристичні”, але і справжні. І на дослідження потрібно багато часу, не просто проїхати повз, але і зайти вглиб берегів, островів Байкалу.
Недешево коштує і байкальський ексклюзив — омуль — рибина родини лососевих. Хоча, скуштувати легендарного омуля холодного копчення мандрівникам таки пощастило — ним пригостили хлопці-байкери, з якими познайомилися на берегах озера.
Ось вона — риба Байкалу — омріяний омуль
Росія, як стверджують учасники експедиції, не надто їх вразила. Хоча, звичайно, завжди цікаво порівняти культуру іншої держави й інших народів. Тим паче, що Росія — країна контрастів від сходу до заходу.
— Різниця між європейською й азійською частинами Росії все ж таки є. По-перше, комарі. Або так стрімко похолодало, щойно ми проїхали Урал, або у європейській частині Росії їх, справді, значно менше. У Сибіру вони нас просто заїдали, — згадує Юля Плисюк. — По-друге, по західний бік Уралу все якось більш культурно і цивілізовано. У азійській частині Росії — молоді міста, здебільшого, промислові, тому і люди більше цікавляться роботою і політикою. Вони з радістю розповідали нам усе, що знали про своє місто. Та, зазвичай, розповіді далі часів СРСР не заходили. Чим ближче до Європи, тим частіше нам трапляються вказівники на історичні місця, все частіше ми зустрічаємо людей із ширшим світоглядом, які зовсім не піднімають політичних тем.
ПРИНАДИ СТОЛИЦІ І НАРОДНА ДИПЛОМАТІЯ
Помандрувавши Росією у час доволі непростих взаємин між обома країнами, українці мали нагоду відчути й “особливості народної дипломатії”. Зважаючи на те, що мандрівники, можна сказати, із “бандерівського” краю, випадки негативного ставлення до них у Росії, все-таки, траплялися.
Проте, самі Петро і Юля не вбачають у цьому тенденції. Кажуть, це — просто випадки.
— Звісно, траплялось. “А, хохли!” — отак із нами вітались, якщо бачили номер на мотоциклі. У принципі, це було і в Казахстані, й інколи навіть у Монголії. У Росії бували і більш неприємні висловлювання на адресу західняків, але ми у суперечки не вступали і ситуацію не ускладнювали. Тому я не називала б це тенденцією в усій Росії. Просто, як і будь-де, є люди інтелігентні та виховані, які не втрачають нагоди поспілкуватись із цікавими людьми. А є люди зашорені, які люблять усього вчити, самі ніде не побувавши і ні у чому не розуміючись, — каже Петро Буяк. — Нині ж Митний союз і спрямованість України до Європи — болюча тема, яку майже кожен росіянин вважає своїм обов’язком обговорити з нами. Вони сперечались, нав’язували свою думку, переконували, але це все тільки у розмові про політику. Коли бесіда переходила в інше русло, ми з усіма завжди спілкувалися на рівних, без жодних негативних чи надмірно позитивних настроїв.
У Москві є гарні і затишні парки
А от на саму Красну Площу прикарпатцям потрапити не вдалося. У ці дні тут проходив міжнародний фестиваль військових оркестрів
Запитання ”Вікон” застали Юлю і Петра у Москві. Там вони перебувають кілька днів. Звичайно, таке величезне і культурно багате місто за день — не передивишся. Тим паче, коли там чекають ще і знайомі й охочі до знайомства люди. Але, як не парадоксально, у Москві молодих людей вразило дещо інше.
— Кількість людей нетрадиційної орієнтації. Справді, такої кількості людей, одягнених у стилі “травесті”, я ще не бачив. Причому просто на вулицях, у центрі міста, серед білого дня. А ще я чомусь думав, що Москва — значно більш галаслива, небезпечна. Тут дуже красива давня архітектура, на вулицях порядок. Хоч не так багато, як у Києві, але є дуже затишні сквери. Щоправда, ми гуляли у робочий час. Підозрюю, що коли всі ідуть на роботу або повертаються, тут значно гамірніше, — каже Петро.
ЖИТТЯ СУСІДСЬКЕ
Що стосується неполітичного боку життя у Росії, то перевірено — все, як у нас: ціни у придорожніх кафе — не надто високі. За 60 гривень, у перерахунку на рублі, звичайно, можна наїстися досита. Попоїсти у містах — дорого. Ціни на продукти і проїзд у громадському транспорті — дещо вищі.
Відповідно, вищі і зарплати. Живуть росіяни або ж у звичайних квартирах, або ж у будинках, де одночасно і живуть, і будуються.
Інша справа — кухня. Традиційних російських страв спробувати так і не вдалося.
— Російська кухня — це щось примарне, ми про неї чули, ми у неї віримо, але на власні очі не бачили і на язик не куштували. Нас частували всюди стравами совєцької кухні. І у кафе обирати, зазвичай, було ні з чого. До речі, найпопулярніша перша страва тут “борщ”. Хоч нам, українцям, назвати цю страву борщем язик не повертається. Вона якогось блідо-помаранчевого кольору, без буряка (!) і заправлена майонезом. Російський борщ — оце те, що не посмакувало, — резюмує Юля.
Зараз мандрівники впевнено рухаються до кордону із Україною. У рідній країні чекають друзі, рідні і чимало шанувальників, яких здобули іванофранківці завдяки своєму відчайдушному проектові.
Учора прикарпатці вже були у Києві біля пам’ятника Григорію Сковороді
Сьогодні-завтра українці перетнуть кордон. Повернутися до Івано-Франківська мандрівники обіцяють 16-18 вересня. Після того проект “Дніпром” — до Байкалу” не завершиться. Розпочнеться організація фотовиставок і монтаж фільму про подорож.
— Тепер вважаємо, що найбільша людська чеснота — гостинність. Українці славляться гостинністю, та їм далеко до казахів та монголів. Ми хотіли б цю рису відродити. А ще — міжнаціональна толерантність. Її відсутність дуже відштовхує. І, взагалі, якщо людина зневажає інші національності, закрадаються думки, чи не турбують її певні комплекси, — підсумовує Юля Плисюк.
Зрештою, все йде до завершення. І, наче у казці, надивившись життя за тисячі кілометрів від рідних домівок, герої повертаються в Україну. Висновок: найліпше жити — в Україні. Її не проміняли б нізащо. Та, зрештою, і не думали про це.
— Мабуть, з-серед усіх країни, які ми відвідали, найкомфортніше жити у Казахстані. Що стосується Росії — точно ні, ми не знайшли для себе тут нічого особливо привабливого. Монголія? Улан-Батор — занадто галасливий, інші міста — дуже депресивні і малорозвинуті, там нічого робити. Є ще варіант — забути про цивілізацію і жити у юрті. У принципі, щось у цьому є. Але особисто для мене природа Монголії занадто сувора. Юля не може без садочка, без квітів, без зелені. Хочеться влітку полуниць на сніданок та вареників із вишнями. У Монголії про це довелося б забути. А от у Казахстані — хоч і по-своєму, але, все ж, затишно. Тут і дуже смачно, і красиво, і природа різноманітна (і степи, і гори, й озеро Балхаш). Я зовсім не здивована, що багато українців тут так добре вжилися. Тут удвічі дешевший бензин і дороги або хороші, або справді ремонтують. Але це фантазії. А жити ми хочемо тільки в Україні, — запевнили Петро Буяк і Юля Плисюк.
Чого найбільше бракувало у подорожі?
Юля:— Упродовж усієї подорожі найбільше мені бракувало губки для душу. Цю річ я ніколи не брала із собою у поїздки, а тепер знаю, що без неї у тривалі мандри — ніяк.
Петро: — Коли зламався наш бензиновий пальник “Шмель”, із жалем усвідомили, як він нас виручав. У Росії нам дуже бракувало гарячих страв, приготовлених власноруч.
Місто, яке найбільше сподобалося
Юля: — Мабуть, Москва. Вона, справді, красива, вона, за правом, — столиця. Тут відчувається історія, сила цього народу. Відчувається енергія влади і величі всіх російських царів.
Петро: — Владімір. Старе місто зберігає давню історію. На відміну від багатьох інших міст, тут зразу відчутна багатовікова спадщина російського народу.
За чим українським найбільше скучили?
Юля: — Три з половиною місяці — тривалий час для мандрів. Ми скучили за всім, навіть просто за нашим буденним штибом життя. Найбільше, навіть, якщо це здаватиметься пафосним і псевдопатріотичним, ми скучили за українською мовою. Звичайно, між собою ми спілкуємося українською. Але із місцевими мешканцями вже три місяці розмовляємо лише російською. І, якщо чуємо українську від сторонніх (а трапляється і таке), то, здається, що це — щось чуже.
Найсмачніша страва російської кухні
Юля: — Не було такої. Найсмачніші страви — українські! Хоча за час подорожі я схудла десь на 2-3 кілограми. Спеціально не важилася. А, судячи за пузом Петра, воно то з’являється, то зникає. Залежно від гостинності людей, які нас приймають.
Найгірша ділянка дороги
Петро: — Був такий відтинок із Ішима до Челябінська. Там тривав ремонт дороги і транспорт мусив об’їжджати майже 50 кілометрів грунтовою дорогою із величезними ямами. Постійно курява із піску з-під вантажівок. Ми дуже повільно її долали. Згадали Монголію.
Найбільша несподіванка у Росії
Юля: — Не знаємо, нічого особливого. Росія така, як ми думали. Хіба що не сподівались, що люди тут такі заполітизовані й обмежені в інформації, чи то не прагнуть дізнатись про речі з іншого погляду.
Людина, яка найбільше запам’яталася
Петро: — Мабуть, із найбільшим теплом у серцях ми згадуємо бурятських ковалів Булата та Юлю. Ми зайшли до них на кузню і, наче опинилися вдома, в Івано-Франківську. Усе таке знайоме, все просякнуте духом творчості. Булат та Юля — дуже цікаві і талановиті люди. Вони побували у багатьох місцях, у них свій, особливий погляд на життя, і, взагалі, ми з ними були, як кажуть, на одній хвилі.
