Cьогодні ніхто з опозиційних кандидатів не має вирішальної переваги, вважаэ Юрій Луценко. Фото Івана Вовка За два роки у в’язниці мав нагоду оцінити українську політику без метушні, щоденної участі в інтригах, викликах, конкретних діях. Можна було очима сторонньої людини подивитися на всі процеси, що відбуваються в Україні і з’ясувати, чому відбувається те, що відбувається. Насамперед, зараз я ніяк не реагую на будь-які слова в мій бік, бо всі ці слова я собі сказав сам. Розумію, що несу свою частину вини за те, що ми вимушені в черговий раз спробувати відновити демократію в нашій країні. Та це аж ніяк не означає, що не треба пробувати ще раз.
Йдеться не про мене. На сьогоднішній день знову перед виборами повторюється звична ситуація: нам пропонують певні фігури, гасла, але зовсім не пропонуються програми, альтернативні сьогоднішньому бандитському устрою держави. Перед тим, як почати чергову спробу демократичної побудови країни, ми маємо зрозуміти, що політика має творитися не персоналіями, а ідеями, планами, великими візіями майбутнього. Ми маємо почати думати стратегічно. Україні завжди бракували саме стратегії.
Раніше демократи обмежувалися тим, що варто лише здобути владу, розставити своїх представників, а далі все саме собою повернеться в кращий бік. Підсумки показали, що, насправді, мало що змінилося. Ми потребуємо нової системи, бо тоталітарна нинішня не піддається демократичному ремонтові. Вона сама себе відтворює.
Я НЕ СТАВАТИМУ -НАДЦЯТИМ КАНДИДАТОМ У ПРЕЗИДЕНТИ
Нам потрібний новий фундамент для нової країни. Саме з цього розуміння й народилася Третя Українська Республіка. Третя Українська Республіка — не як чергова політична партія, а як пароль для людей, котрі розуміють необхідність радикальної перебудови фундаменту України. Таким людям треба говорити про країну, а не про наступного президента. Спочатку – про нову Україну, а вже потім — про нового президента.
Про це ми домовлялися з моїми друзями — колишніми «польовими командирами» Майдану Філенком, Безсмертним і Стецьківим. Ми не маємо права творити нову партію. Щонайперше — ми вже маємо ту опозицію, що в нас є. І головне – іншої до 2015 року в нас вже не буде. Попри всі її мінуси, іншої опозиції у нас до того часу вже не з’явиться. Ми маємо тих кандидатів у президенти, які вже визначилися, і інших у нас вже не буде. Нам треба лише змусити їх зробити більше, ніж вони самі хочуть. Зробили те, чого від них вимагає й очікує суспільство.
Жодної нової партії й жодної конкуренції в опозиції ТУР і я особисто не творитимуть. Я не ставатиму ні четвертим, ні -надцятим кандидатом у президенти, як на це хтось розраховує. І не тому, що це заборонено мені рішенням Печерського суду, а тому, що вважаю — сьогодні не час гратися у політичні й особисті амбіції.
Ми навіть не творимо громадську організацію. Вважаю, що ТУР, який ми назвали Ініціативою, є командою небайдужих, неполаманих і нескурвлених людей, які все ще хочуть змінити країну і мають три головні завдання.
Перше завдання — інтелектуальне: розробити план нової країни. Як інженер за фахом, поясню так: перш, ніж щось робити, треба мати технічне завдання. Перед тим, як ув’язатися в чергову президентську, парламентську чи кампанію з виборів місцевого самоврядування, треба сформулювати таке «технічне завдання для політиків» про те, яку, комфортну для життя країну, ми хочемо бачити.
ТУР вже провів низку круглих столів по всій Україні, де ми обговорили наріжні завдання для такого плану. До кінця жовтня чекаємо проекту такого плану від групи експертів. Потім цей план стане відкритим для суспільства, яке може долучитися й зробити його кращим.
Друге наше зусилля полягає в організації, активізації громадянського суспільства. Всі вже усвідомлюють, що переможна арифметика у виборчих бюлетенях не спрацює, якщо не буде такої ж переможної арифметики на вулицях. Для всіх уже очевидно, що нинішня влада не збирається демократичним шляхом, завдяки якому вона прийшла до влади, йти з неї. Відтак ми маємо готуватися не лише до переможного голосування за опозицію, але й до захисту та нав’язування цього переможного результату.
Це не буде у формі Майдану 2004 року. Більшість генералів завжди готуються до колишньої війни, і дуже рідко знаходяться гудеріани й жукови, які знають, як воювати у наступній. Я здогадуюсь про те, яким буде наступний майдан, але сьогодні про це ще не розкажу.
Єдине — нам точно потрібна мережа людей, які готові захищати свої права на вулиці, а не в інтернеті. Нам потрібне розуміння, що без великої групи людей, які готові йти до перемоги (не до кінця), нічого автоматично не відбудеться з цією владою й з цією опозицією. Ми, наскільки це можливо, хочемо повторити результат Народного руху України кінця 80-х — початку 90-х років. Тоді маса людей, не пов’язаних із політикою, партіями, навіть — громадськими організаціями, уявили собі нову країну й пішли на злам системи. Тоді однієї листівки про кількість чавуну, сталі та зерна було достатньо для того, щоб люди повірили в іншу Україну.
Зараз ми стали вже більш раціональними, досвідченими і битими, аби зрозуміти: не все так легко. Тому й потрібен глибокий план і до нього велику кількість людей, готових до Майдану. Тим паче, Майдан має бути не тільки в Києві, а на кожній дільниці. Мають вибудуватися мережі довіри, поєднані між собою фізично та віртуально.
Побіжно скажу, що недавно мені потрапив у руки один з документів з вулиці Банкової. Той, де вже обговорюють не день виборів і голосування, а день після голосування. Всерйоз обговорюється моделювання ситуації коли в день виборів усі опозиціонери залишилися без інтернету, соціальних мереж, мобільного зв’язку. Суть розмови фактично звелася до вирішення питання Твіттера, бо його важче «завалити». Ми мусимо виходити з того, що нас максимально заблокують. Телебачення, крім 5 Каналу, скуплено все.
І тепер уявляємо ситуацію: виходить пан Охендовський і говорить: як і очікувалося, переміг Віктор Федорович. І хто йому заперечить і скаже «ні»?
Саме тому відсутність доступу до інформації ми й можемо компенсувати такими мережами довіри. І кожен член мережі має точно знати, що йому робити в цей день і наступний.
КІЛЬКІСТЬ ПРЕЗИДЕНТІВ — ДО МІНІМУМУ
Третій блок нашої роботи найважчий, найнеприємніший, але — і найважливіший. Він зводиться до роботи з нинішніми трьома опозиційними кандидатами з тим, щоб був один кандидат. Ця тема контраверсійна. Дехто доводить, що в першому турі єдиний кандидат не потрібен, а там кандидати вже об’єднаються перед вирішальним боєм.
І хоч Юлія Володимирівна знову написала листа і наполягає на тому, що єдиний кандидат не потрібен, я маю іншу думку. В інший спосіб перемогти монолітну й ще більш потужну владу, ніж у 2004 році, нам не вдасться.
У мене немає монополії на істину, я можу помилятися, але ніколи собі не пробачу, коли буду мовчати. Якщо вже й не визначити єдиного кандидата, то нам треба максимально зменшити кількість кандидатів у президенти.
Але і єдиний кандидат – недостатня умова для перемоги (приклад Ющенка тому підтвердження). Мусимо спитати: покажіть нам план першого року президентства і команду виконавців. Про наявність команди ми маємо спитати в політиків ще на старті.
Я зустрічаюся з Кличком, Яценюком, Тягнибоком, переписуюся з Тимошенко. Кожен з них мені симпатичний і перемога кожного з них буде моєю особистою перемогою. Чи не всі мені кажуть: ти маєш підтримати, стати агітатором. Я й сам розумію, що я маю робити. Проте у кожного запитую: скажи, хто твій прем’єр, прокурор, міністри? Через ці відповіді можна зрозуміти, що робитиметься та й загальна ступінь готовності до змін. Скажу чесно: ніхто сьогодні не дає відповіді на такі запитання.
Уже на свободі я додумав ще одну річ стратегічного характеру. Зараз багато говориться про те, що з Кремлем точиться війна, і нам треба вистояти до Вільнюса, аби зробити цей історичний крок. Це — дуже правильно. Але війна з Кремлем, Путіним і Медведчуком зараз не страшна. Вона неприємна, та не є небезпечною. Хоча Путін робив і все робитиме, аби підірвати позитивний результат Вільнюса. Приміром, зараз несподівано Велика Британія раптом почала говорити, що зона вільної торгівлі з Україною має розпочатися не одразу, а колись потім. Звісно ж, і в Україні активізувалася яскрава п’ята колона.
Принаймні, станом на сьогодні ми можемо розраховувати на позитивний результат саміту Східного партнерства. І до того моменту Янукович — наш попутник. А далі, після перевірки справжності його підпису, він знову стає нашим ворогом №1. Ми його маємо перемогти в 2015 році. Якщо Янукович і далі залишиться президентом, вся євроінтеграція зійде нанівець. У 2015 нам треба президент, який розпочне євроремонт України. Почне його з першого дня без розкачки. Бо інакше демократи програють 2017 рік. Так ось, фактор Москви, Медведчука і опозиційних вже на той час регіоналів саме тоді стане надзвичайно небезпечним. Нам знадобиться колосальний успіх реформ, аби більшість людей підтвердили на парламентських виборах свій європейський вибір.
Можливо, ми можемо погодитися на реєстрацію усіх трьох кандидатів. Але перед цим вони мають вийти на Майдан і сказати суспільству: ми оголошуємо узгодженого кандидата Х. Якщо його не зареєструють, або, не приведи Боже, уб’ють, то узгодженим кандидатом стає кандидат Y. Як і його спіткає така доля — буде кандидат Z. Однак одразу ж заявляють: ми — одна команда, ми маємо план, визначилися з посадами і кажемо про це суспільству.
Погодьтеся, ідеологічна різниця між опозицією відступає на далекий план перед тим, що спільного треба зробити. Після створення нормального суду, місцевого самоврядування, здійснення демонополізації та деофшоризації економіки до тих розбіжностей можна буде повернутися.
Погляд зверху: що стоїть проти нас? Проти нас — великий кулак, у якому є міліціонер, чиновник, суддя, бандит і фінансист. Проти такої сили врозчепірку йдуть кілька кандидатів. Чому в 2004 році у нас під кінець Майдану усе пішло легше? Бо коли суспільство визначило єдиного кандидата, цей моноліт почав тріскатися.
Я до останнього надіюся на диво, але якщо до кінця року нинішні кандидати не домовляться, доведеться піти на те, щоб із єдиним кандидатом визначилося суспільство. І тут кандидатам треба буде докласти зусиль. Бо сьогодні ніхто з опозиційних кандидатів не має вирішальної переваги.