Дошкільний навчальний заклад «Росинка» — найбільший дитячий садок у місті Калуш. Цього року він святкував свій ювілей: заснованому у 1978 році садку минає 35 років. Не зважаючи на нові закони, нові умови та нові обставини праці, незмінною залишається любов до дітей, яка панує у «Росинці». Саме цьому дошкільному закладу присвятила 34 роки своєї праці вихователь Ярослава Гуйван.
Про історію цього дошкільного закладу, про його традиції, про дітей «індиго» — у розмові із Ярославою Гуйван. До уваги читачів «Вікна» — один робочий день пані Ярослави. Зараз вона працює з молодшою групою «Калинка», яку із червня відвідують 20 маленьких калушан.
— Ярославо Миронівно, наскільки активну участь у житті групи беруть батьки?
— Батьки допомогли нам обладнати групу. Наприклад, один тато посприяв, щоб у групі з’явилися зручні лавочки у роздягальні. Інший допоміг зробити затишною спальню. Тепер у нас біля кожного дитячого ліжечка є теплі килимки. Активну участь батьків засвідчило і встановлення у нашому садку Ангела-Охоронця. Він з`явився на майданчику перед входом до «Росинки» 28 серпня. Його освятив отець Ігор Пришляк. Тепер у Ангела завжди є свіжі квіти, які приносять вихователі та батьки дітей.
Ярослава Гуйван — педагог із 39-річним стажем
— Багато Ваших перших вихованців тепер водять до Вас своїх дітей. Пригадайте Вашу першу групу.
— Це була підготовча група. Дітям було по 6 років. Зараз їм уже по 36-37. До мене у групу ходила, наприклад, Оксана Неспляк. Тепер — відвідує її син Лука. Йому два рочки…
— Досі спілкуєтеся з першими вихованцями?
— Чомусь найбільше запам`ятовуються конфліктні ситуації. Пам`ятаю один осінній ранок. Я вишикувала дітей на ранкову гімнастику. І тут батько приводить сина. Я попросила почекати. Він пішов до завідувача, скаржився на мене, обурювався, що дітей тримають, немов у концтаборі. Діти ж були налаштовані на зарядку. Коли вихователь відлучається, у дітей розпорошується увага. Організувати дітей — це важливий і тонкий момент. А батько обурився, що, мовляв, вона не приділила уваги моєму синові. Прийшла завідувач, яка повелася дуже правильно. Я пояснила батькові, що у дітей є режим. Увечері цей батько прийшов, і щиро вибачився. Відтоді минуло 36 років. Цей тато завжди зі мною вітається. Хочу відзначити у цій ситуації роль тодішньої завідувачки Світлани Несторівни Кондратюк. Це була напрочуд чуйна й уважна людина. Вона підтримала мене, молодого спеціаліста, доклавши всіх зусиль, щоб пояснити батькові, що відбулося, і допомогти йому зробити правильні висновки.
— Ваш стаж педагогічної освіти — 39 років. Чи відрізняються діти ХХІ століття від своїх батьків у дитинстві?
— Дітки приходять набагато розумніші… Ті діти — у них був послух. Можливо, простіше і легше було з ними. Сьогодні діти не бояться заперечити дорослому, сказати — я так не хочу. У них на все є своя думка. Вони дуже обдаровані. Один хлопчик, Арсенко, у п’ять років — уже архітектор. Він удома малював креслення споруди і приносив у групу. Діти разом зі снігу ці будівлі будували, потім — зафарбовували воду і заморожували та прикрашали. У сучасних дітей дуже розвинена творча уява...
Вихователь веде дошкільнят на прогулянку. Заходять на майданчик.
Ярослава Миронівна під час розмови раз за разом нахиляється до пісочниці. Вона не може ні на хвилину відволіктися. Поправляє 2-річній Марії курточку.
— Психологи наполягають, що дитина народжується зі своїм темпераментом, — розповідає. — Справді, характер є у кожної людини від народження. Але його можна скерувати у потрібне русло. На це і спрямовані виховні процеси. Приклад дорослого напрочуд важливий.
Через паркан виховательці хтось гукає. Це повертаються з уроків додому школярі — її вчорашні вихованці. Пані Ярослава розповідає, що «випускники» частенько приходять у гості:
— Вони сумують за садочком. Їм ще потрібно багато уваги. Наприклад, денний сон. Він часто необхідний дитині і в шкільному віці. Або гра. Діти приходять, оглядаються у кімнаті і запитують: «Звідки у вас ця іграшка? А звідки та?» У дитинстві у людини — надзвичайна пам’ять.
— Як вчити дітей дисципліні, але «не перегнути палку»?
— За 39 років педагогічного досвіду я навчилася передбачати поведінку дитини. Тепер уже бачу дітей і позаду, і попереду, і знаю, які у кого можуть бути дії.
2-річна Марія підходить до виховательки. Не може впоратися сама у пісочниці.
— А де рожеве відеречко? — запитує дівчинка. Заглядає у очі.
— Поглянь, ось гарне зелене відерце! — каже вихователька.
— Хочу рожеве відерце… — просить дівчинка.
Дівчатка недарма виростають упевненими у собі, адже люблять усе рожеве
— Діти невипадково люблять рожевий колір, — пояснює Ярослава Миронівна. — Особливо дівчатка. Моя внучка Марта, яка до речі, теж відвідує цей дитсадок, не хоче іншого. У неї і зошит, і ручка, і черевички, і курточка — все рожеве. Кажуть, це дає їм упевненість у собі. І правда, вона дуже впевнена у собі!
— Де Ви народилися?
— У бойківському селі Спас на Рожнятівщині. Там є наше родове гніздо. Ми всі родиною доглядаємо його, хоч там ніхто не живе. Брат Мирон живе у Латвії. Брат Микола – священик, живе у Львівській області, має парафію. Там я закінчила школу й обрала професію. Маленькою дівчинкою дуже любила гратися із малюками. Мене не всі підтримували. Хто казав — та, няня. Няньчитиме дітей. Але я ніколи не хотіла іншої професії. Вони тягнуться до мене. Я їх люблю — вони люблять мене, люблять мій погляд. Будь-яка дитина, навіть на вулиці, може зі мною заговорити. Іноді доходить до смішного. От, наприклад, уявіть собі вечір, кінець занять. «Слава Миронівна, я піду до Вас додому!» — ніколи не забуду, як це казала мені чемна, «домашня» дитина.
Ярослава Миронівна розповідає, що з братом Миколою вони часто спілкуються. Зустрічаються у рідному селі Спас здебільшого на ювілеї, дні народження, релігійні свята. Обговорюють всілякі теми.
— Я бавила Миколу маленьким хлопчиком. Він, як то кажуть, у сорочці народився. Коли йому був один рочок, я його врятувала із води. Мені тоді було сім років. Він упав у воду, бо підійшов необережно до краю канави. Я дуже злякалася. Пригадую, що серце билося, як спіймана пташка. Але взяла себе у руки, полізла у воду, і витягла братика.
Ярослава Гуйван не пропускає нагоди побути у рідному селі. Досі пам’ятає його звичаї і традиції, легенди і перекази. І на свята іноді готує традиційну бойківську страву — бігос.
Галина Шикалович — помічник вихователя — права рука Ярослави Гейван
У дитячому садку «Росинка» активно діють гуртки, де дошкільнята удосконалюють свої таланти. Ярослава Миронівна має спеціалізацію із природознавства.
— Я пригадую свою трудову практику. Це було у Стрию, де жили газівники, які прокладали газопровід «Дружба», — розповідає Ярослава Миронівна. — Там були поряд ліс і річка. Ми ходили туди на прогулянку. Зараз, у Калуші, у мене немає такої можливості, бо куди можна піти із дітьми у центрі міста? Але ми обов’язково водимо їх гуляти, оздоровлюємо свіжим повітрям — звичайно, якщо погода дозволяє.
— Як Ви потрапили до Калуша?
— Приїхала за направленням на роботу, як і всі. Це було у 1979 році. Відтоді і працюю у дитсадку «Росинка». Коли приїхала, дітей було дуже багато. Будували місто швидко. Поспішали. Ми приїхали зі Львова, нас було десять молодих вихователів. Пам`ятаю, як ми, молоді вихователі, чистили стіни від цементу, комплектували групи... Було важко, але цікаво. А потім нас урочисто посвячували на концерні «Хлорвініл». Завідувач називала нас «мої росинки».
… До майданчика, де гуляють діти, підходить жінка років тридцяти.
— Саша, а хто це йде? – кличе хлопчика Ярослава Миронівна.
2-річний малюк кидає відро і з усіх ніг біжить до жінки.
— Ми почали ходити у червні, але влітку зробили паузу, — розповідає мама Віра. — Я пам`ятаю, він ще два тижні тому весь час кликав «Мама!», бо знав тільки мене. А тепер розказує про якусь дівчинку , з якою він грається.
На плечах Слави Миронівни — адаптація дітей, які вперше переступили поріг дитячого садка, до життя у колективі. Батьки розповідають, що за два тижні їхні малюки зробили нечуваний прогрес, навчилися не тільки азам соціального життя, а й стали краще розмовляти. Часто 2-річні хлопчики та дівчатка повторюють перші слова саме за вихователькою.
— Коли найкраще вперше приводити дитину до дитсадка?
— Осінь — найкраща пора для першого кроку у дитсадок, — каже Ярослава Миронівна. — Діти багато часу проводять на вулиці, а прогулянка — це звична для них обстановка, і їм легше адаптуватися. Крім того, це найкраща пора для пізнання природних явищ. Улітку все однаково: дерева зеленіють, трава — також. А восени у природі відбуваються швидкі зміни. Це дуже для дітей корисно. А потім буде зима. Діти дуже люблять сніг і зимові свята — Миколая, Новий рік, Різдвяні свята. Звичайно, ми не забуваємо про традиції. Недаремно наш дитсадок дуже люблять священики, і водять до нас своїх діток.
Робочий день Ярослави Миронівни Гуйван закінчується о 19.00. Вона збирає розкидані у пісочниці іграшки і відносить на другий поверх — у вручену їй групу «Калинка». Її чекає внучка Марта. Дівчинка, як і щодня, терпляче жде, поки бабуся закриває кімнату ключем, і вони разом ітимуть додому.
