Зараз Марія Кузик із верхнянцями готують свято Верхнянське надвечір'я, на яке запрошують поспівати, погомоніти, покуштув Зустрічаємося у класі літератури Верхнянської ЗОШ. Марія Олексіївна за вчительським столом впорядковує папери. Знімає окуляри:
— Мої батьки вже, на жаль, покійні. Царство їм небесне. Тато був учасником війни. Мама була вивезена на роботу у Польщу. Мені з дитинства мама не тільки навчила варити і пекти, а і прищепила любов до поезії, а тато — до патріотичної пісні. Коли закінчила школу, це був “брежнєвський” час, — згадує Марія Кузик.
Показує куточок, де зібрані книги і твори, присвячені Тарасу Шевченку. Дістає із шафи течку, відкриває. На першій сторінці — від руки написані колискові пісні:
— У мене таке було завдання. У п’ятому класі вивчали колискові пісні раніше, а тепер — такого у програмі немає. Я казала, щоб діти записували пісні, поки живі бабусі і прабабусі, щоб ці пісні не відійшли у прірву.
Гортає папку. Розповідає.
— Ми писали легенди нашого села. У Калуші видавалася збірка переказів Прикарпаття. Я йшла і записувала історії від старих людей.
Марія Кузик від дитинства мріяла стати вчителькою:
— Працювала за направленням у Львові. Могла стати і там студенткою. Але мене постійно тягнуло у рідне село. Нарешті, дізналася, що там звільнилося місце. Прийшла на роботу секретарем у школу. Уже тоді знала, що моя мрія мусить справдитися.
Педагогічний факультет Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника Марія Кузик закінчила з хорошими результатами. У Верхнянській школі працює від середини 1980-их років.
Відтоді збирає бойківський фольклор. І сама пише вірші. Збирає у шкільному музеї справжні бойківські старожитності.
— 12 лютого минулого року ми відкрили у школі маленьку капличку. Ходіть, я вам покажу.
Проходимо попри вхідні двері у протилежне крило. Капличка влаштована наприкінці шкільного коридору.
— Капличку відкрито з ініціативи заступника директора школи із навчально-виховної роботи Оксани Олексіївни Смоляк. Ми розмістили тут ікони середини минулого століття, які були у старій церкві Верхньої. Тепер тут проходять шкільні уроки християнської етики. Та і можна у будь-який час прийти побути наодинці з собою. Це потрібно як дітям, так і вчителям. Адже у нас великий колектив... Хочу подякувати батьківському комітету, учасники якого внесли свою лепту у спорудження каплички. Особлива подяка Ярославу Гвоздецькому та Ігореві Мельнику, а також вчителю інформатики Андрію Смоляку та вчителю англійської мови Ігореві Тихану, які майстерно влаштували інтер’єр цього місця, — боїться когось забути Марія Олексіївна.
ВИФЛЕЄМ. СТІНА ПЛАЧУ
Марія Кузик показує ікону Матері Божої, яку вона привезла із Вифлеєму:
— Я дякую Богові, що мені дарував цього року можливість бути в Ізраїлі. Поїхала у паломницьку поїздку з ініціативи о. Володимира Пітулея. Галина Максимович, яка організувала цю поїздку, дала обітницю в Ізраїлі, що вона привозитиме людей туди. Вона мала важку хворобу, тож, пообіцяла: якщо вилікується, буде возити на Святу землю людей. Я випадково дізналася влітку, що вона знову збирає паломників. Зібралося 55 людей. Усі були із Калущини, тільки пара — із Львівщини та Хмельниччини. Я дякую за хорошу організацію, адже організатори підгадали, що у вересні в Україну на паломництво їдуть хасиди, і ми поверталися назад разом із ними. Тому нам поїздка коштувала вдвічі дешевше.
— Чотири дні ми жили у Вифлеємі у чотиризірковому готелі. Найбільше враження на мене справила місцевість Вифлеєму. Коли я у дитинстві читала Біблію, знаходила історію, як Ісус ходив по пустелі. Не дивлячись на карту, я собі думала, що там — пустеля. Я не могла подумати, що там такі гористі місця, — розповідає Марія Олексіївна. — Там влаштований пам’ятник. На постаменті — велика зоря, яка сяє. Ми одягали українські костюми і співали коляди, про що я маю записи на касеті. Ми плакали, коли правилася служба на полі пастушків, бо кожен відчувався маленьким апостолом від своєї родини. Де б мої батьки знали, що моя нога буде ступати на Святій землі? Але такий був Божий промисел, щоб я там побувала!
Потім три дні у Галилеї, готель — три зірки.
— Автобус нас усюди возив. Там дороги — скло! Хоч можна було підійматися підйомником, але ми на гору Спокус ішли пішки. Йшли п’ятнадцять хвилин. Спека була понад сорок градусів. Ми зустрічали бедуїнів. Їдеш горами — немає ніякого населення. І у горах — шатро, ніби первісні люди. Небагато одягнені, ослик пасеться біля входу. Іноді бачили там, на горі, легкові машини. Ми дивувалися, як вони туди заїхали… Людей там — не видно. Вийдеш уранці — і нема нікого. Нам дуже пощастило із гідом і водієм. Він — мусульманин, Мухаммед, а гід сама — родом із Харкова, але там працює вже 45 років. Нас зацікавило, що в Ізраїлі зовсім немає хмарочосів. Гід розповідала, що у них норма — це у два-три поверхи хата — і всі живуть разом. Діти не живуть окремо від батьків. На першому поверсі — старше покоління, а на верхньому — молоді. Ми бачили села, схожі на організацію комуни. Так, як у нас, однак вони живуть фермами, — розповідає Марія Кузик.
Наостанок подорожі калушани потрапили на свято Нового року у євреїв, і саме того дня пішли до стіни Плачу:
— Наші знайомі і друзі передали нам свої побажання і ми залишили їх у стіні. Того дня там, на противагу звичайному, було людно. Там є дорога, куди чоловіки йдуть одним боком, а жінки — іншим. І до стіни не можна повертатися спиною. Чоловіки були одягнені у чорні халати і капелюхи із великими крисами, інші — у тюбетейках, а треті — одягають шапку із пишним хутром фіолетового кольору, не зважаючи на 50-градусну спеку. Гід нам пояснила, що чим більша хутряна шапка — тим багатший єврей.
Вчителька історії перед поїздкою попереджала: “Марія Олексіївна, ти в своєму розумі? Там же війна!”.
— Але ми конфлікту не бачили. Усюди — спокій. Так, на кордоні, бачили вартових, вони за деревами заховані, тримають автомати. Ми поверталися житловими кварталами, і потрапили навіть на єврейське весілля. Зробили фотографії. Молода була у білому платті, як у нас, тобто, весілля сучасне.
Із Ізраїлю Марія Кузик привезла у подарунок онукові срібний хрестик:
— Багато людей купували собі косметику на Мертвому морі, галилейське вино. Я мала грошей тільки на дорогу, тому купила тільки ікону, миро і святої води. За 25 доларів купила паломницький хрестик із перламутровою оздобою для себе. Переліт — у “Боїнгу”. Літак легко підіймався. Я сиділа біля самого крила і весь час дивилася у віконечко. Коли летіли, було трохи лячно, бо земля здавалася суцільним сніговим полем. Приземлилися у Борисполі. Довелося заплатити за автобус із Києва 250 гривень, бо кожен був із сумками і багажем. Ми купили ладану до нашої церкви, і в неділю священик привітав нас, що ми здійснили паломництво на Святу землю.
ПІСНЯ ПРО ВЕРХНЮ НАРОДИЛАСЯ НА... ГОРОДІ
Марія Кузик збирається опанувати гру на гітарі. Уже має і потрібний інструмент. Каже, що часто вигадує мелодії, які їй хочеться записати і зіграти. Пише і вірші.
— Ми будуємо нове приміщення, будинок. Але тримаємо у новобудові яблука. Не маємо, як докінчити, бо заробити — немає де, а діти мусять їхати в Іспанію, — каже про життя.
Марія Кузик дістає поетичну збірку, видану народознавчим товариством “Факел” міста Чернівці.
Білий сніг летить пухнастий замітає всі сліди,
Під симфонію зимову ми танцюєм, я і ти,
— співає під ритмічну мелодію.
— Вірші народжуються самі собою, — розповідає. — Якось наша вчителька зайшла у клас і каже: “Хто може — напишіть вірш, в кого щось вийде”. Вірш мав починатися фразою: “Я в зими запитав”. Я написала. Іншого разу поралася на городі, так було, спішу до хати, кричу внучці, щоб несла магнітофон і записувала мелодію. Так народилася пісня про Верхню.
Свої вірші Марія Кузик публікувала у місцевих виданнях Калущини. Каже, що хотіла написати поезію після поїздки на Святу землю.
— Так зробив Богдан Сімків, поет із Калуша. Він має родину і в Верхній, тому ми частенько спілкуємося. Він написав вірш після подорожі до Єрусалиму, з яким обіцяв виступити на сцені палацу культури “Мінерал” або “Юність”, — каже Марія Олексіївна.
… До кабінету української літератури заглядає жінка. Марія Кузик каже, що це вчителька, з якою разом готують дітей до ІІ етапу Міжнародного конкурсу знавців української мови та літератури, який проходить цього тижня у Калуському районі, і саме у Верхнянській школі збираються діти з усієї Калущини.
Марія Олексіївна має зарплату вчителя на півставки. Тобто, отримує близько тисячі гривень платні. Аванс за жовтень - затримали на кілька тижнів. Каже, що уряд Азарова скасував уроки народознавства. Знайшли вихід — позакласні години. Тепер готують свято “Верхнянське надвечір’я”, на яке запрошують поспівати, погомоніти, покуштувати зимових бойківських страв і напоїв.
Біографія
1952 рік — народилася у селі Верхня у родині колгоспника;
1968 рік — вступила до Івано-франківського автотранспортного технікуму на спеціальність “бухгалтер”;
1971 рік — робота у Львові за направленням;
1972 рік – вийшла заміж, народилася дочка. Через два роки — син;
1980 рік — вступила на педагогічний факультет Івано-Франківського національного університету ім. В. Стефаника;
1985 рік — почала працювати у Верхнянській школі. Зараз працює заступником директора з виховної роботи.
Голова Верхнянського осередку товариства “Просвіта”. Автор гімну села. Бабуся чотирьох онуків. Має правнучку.
