Київ. 24 листопада. Суб’єктивно

Учора із вікон готелю «Київ», де мешкають приїжджі депутати Верховної Ради, — туман. Такий густий, що нічого не було видно. Мало що було зрозуміло й упродовж цілого дня, неділі, 24 листопада, коли сотні тисяч осіб вийшли на Євромайдан. Не зрозуміло, чому мирна акція супроводжувалася абсолютно безпрецедентними заходами безпеки, і чому, врешті, коли всі повірили у те, що зібрання завершиться мирно, спалахнула бійка. Із пострілами, кийками, сльозогінним газом і сотнями, тисячами очей, які спостерігали за тим, як жорстоко розправляються із їхніми ж співвітчизниками. Тож, 24 листопада у Києві — суб’єктивно від «Вікон».
Переглядів: 357
За перемогою. Фото Юлії Баліцької

На щастя, усі дороги, які ведуть до столиці, — у непоганому стані. Автобус із активістами, який мала організувати Калуська районна організація ВО «Батьківщина», в останній момент переформатували: у три невеликі мінівени. Адже перевізник просто відмовився їхати, зіславшись на погрози від контролюючих органів забрати ліцензію на перевезення. Із трьох автобусів трасою «Київ-Чоп» зважився їхати тільки один водій. У результаті  «Мерседес-спринтер» зупиняли п’ять разів — на кожному пості ДАІ.

Автівку, за кермом якої перебувала народний депутат України Ольга Сікора, зупинили тільки раз. Прапорщик, прізвища якого не називаємо, спочатку вів себе впевнено. Без жодного пояснення зупинки, попросив перевірити документи. Освітивши ліхтариком присутніх у салоні, спитався, куди їдемо.

— Януковичу нерви полоскочемо, — зазначила Ольга Сікора.
— Вважайте, що ви такого мені не казали, — відповів прапорщик, якраз тоді, коли побачив посвідчення народного депутата. — А тут не пише, з якої ви партії.
— “Батьківщина”, — відповіла Ольга Сікора.

Може, прапорщик і побажав нам щасливої дороги, але, швидше за все, — подумки. Бо ми цього не почули, а сам даівець поспішив відбути до свого авта. Більше проблем із правоохоронцями наше авто не мало.

Дорогою зустріли три автобуси у Житомирі, які вщерть запаковували бійцями спецпідрозділів «у повному бойовому», а потім під міліційним конвоєм везли до Києва. Зрештою, то чи не єдині великі автобуси, які ми побачили у дорозі.

Київ зустрів нас, знову ж таки, постами міліції. Навпроти Бесарабського ринку стягли кілька наметів із символікою опозиційних партій. Рух на вулицях розпочався уже ближче до 12.00. Причому, перехожих можна було розділити на три групи: аполітичні кияни (люди просто йшли у власних справах, нічому не дивувалися, підказували, як добратися до потрібного місця і, взагалі, вирізнялися відсутністю провінційності); прихильники підписання угоди про асоціацію з ЄС (люди переважно із символікою ЄС, які активно фотографувалися, роздивлялися навколо, і, взагалі, поводили себе активно, але — не агресивно).

Інші — противники підписання угоди. Їх стягували у Маріїнський парк тихо. Вони практично ні з ким не спілкувалися, “тусувалися” на перехрестях невеликими групами, якось дивно, чимало з них натягували на голови капюшони, які якось інстинктивно робили їх більш сутулими. Форма одягу — звична: спортивна. Переважно — молоді люди.

Те, що «наших», тобто, прихильників євроінтеграції, збереться так багато, навіть не очікували. Буквально за 15-20 хвилин біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Києві було не так багато людей — кілька тисяч.

— Важливо, щоб мобілізувалися кияни. Бо приїжджі — не зможуть довго перебувати у столиці. Це мають «підживлювати» саме кияни,  каже помічник народного депутата Богдана Тимчишин.

«Вікна» відчайдушно шукали у натовпі таблички «Калуш — це Європа», чи хоча б на місцевий манер «Калуш — європейське місто». Але — не побачили. Що і розчарувало після Помаранчевої революції, коли кияни, бачачи таку велику кількість транспарантів із написом «Калуш — так!», запитували, чи не виїхало у нас до Києва, бува, усе місто.

Проте, калушан у столиці ми таки зустріли. Близько десятка депутатів Калуської міської ради на чолі з секретарем міської ради Олескандром Челядином.


— Та то мали бути таблички…Комусь було доручено малювати, — пояснила калуська делегація.

До речі, на відміну від минулої поїздки до столиці у червні минулого року — на протест проти «мовного» закону, активність Калуської міської ради була не так помітна. Можливо, тому, що, на відміну від минулого протесту, цього разу був відсутній міський голова. Зрештою, відсутність мера і будь-якої реакції дезорієнтувала і самих депутатів, які, як і голова, вирішили зайняти, не нейтральну, але непомітну позицію.

Поки колона формувалася, людям пропонували різноманітні забави. Одна із них — зафарбуй сіру Україну Януковича кольорами національного стягу — від молодіжного крила ВО «Батьківщина». Кожен міг залишити відбитки рук на сірій карті України.

— Не замальовуйте і не розмащуйте. Просто ставте відбитки долонь Не замальовуйте й портрет президента. У нас для цього — інші плани, — попередили організатори акції.

Проте, люди залишали відбитки своїх долонь, і йшли під впливом натовпу. Губилося відчуття часу і простору. Те, що нас, реально, дуже багато, відчувалося хіба тоді, коли колона, яка крокувала від пам’ятника Тарасові Шевченку до Українського дому, повертала. Тоді люди просто юрмилися. Авто звукового супроводу ледь встигало маневрувати, і водій, мабуть, уже і сам був не радий тому, що зголосився їхати. Але авто було частиною великої технології, яку, вочевидь вирішили задіяти організатори. Технології, яку необізнана людина назве технологією ностальгії. Зусібіч намагалися провести паралелі із 2004 роком. Одним із «маленьких» символів якої була невеличка сіра автівка, яка цілодобово «нарізала кола» епіцентром революційних подій і з якої лунала після гурту «Гринджоли» «Разом нас багато, нас не подолати». Учора із пісень Майдану-2004 була тільки після гурту «Мандри» «Не спи, моя рідна земля». Решта — народні пісні патріотичного змісту, і сучасні, які ще — не відомі. І можливо, потім стануть піснями майдану-2013.

Те, що надворі — не 2004-й нагадали і кільком молодикам, які прийшли до колони із прапорами партії «Наша Україна». Як передавали у натовпі, прапори — поламали. Можливо, молодики того і добивалися. Зрештою, колона пройшла мирно. Аргументами 2004 року намагалися переконати про те, що вони — з народом, і загони міліціянтів і спецпризначенців, які раз по раз колона зустрічала на своєму шляху.

— Хлопці, та у ЄС будете не 2 тис. гривень, а 2 тис. євро зарплати мати, — переконував міліціонерів чоловік. Від згадки про гроші дехто усміхався.

Суттєва «заминка» — пам’ятник Леніну. Його оберігали безпрецедентно і просто безглуздо. Закрадалася думка, що, навіть, якби у нього, наприклад, кинули яйцем, то відчистити було б значно дешевше, ніж заплатити зарплату трьом рядам бійців спецзагону, які його оточили. Але сам пам’ятник нікого не зацікавив, і, покричавши «Ганьба» чи то Леніну, чи його оборонцям, натовп рушив уперед. Поговорювали, що, коли перші люди ступили на Українську площу, ті, що перебували наприкінці колони, щойно відійшли від пам’ятника Шевченкові. Кількість людей оцінювали від 100 до 200 тис. осіб.

На мітингу до присутніх звернулися не тільки політики. Новим було і те, що на Майдан вийшли журналісти — Мустафа Найєм, Сергій Рахманін, Вікторія Сюмар, Віталій Портников. Люди, які запропонували зібратися на майдані це у п’ятницю, 22 листопада. Журналісти, яких, як правило, вважають найбільш цинічними людьми, бо вони  часто знають більше за пересічного українця. Люди, які для рядових журналістів є зразками, почали відверто висловлювати свій протест. Висловлювати не так, як учать у професії, між рядків, а висловлювати «прямим текстом».

Зрештою, одноголосно підтримавши резолюцію, майдан почав рідшати. Почався концерт. І, попри вигуки кількох бабусь у натовпі про те, що всі прийшли сюди за гроші, почало переймати неправдиве відчуття, що все завершиться мирно. Поки зі сцени не кинули клич рушити колоною до Кабінету Міністрів України, Верховної Ради й Адміністрації Президента. До речі, надзвичайно активно за цей похід агітував голова політрали ВО “Батьківщина” Олександр Турчинов. Не дочекавшись завершення виступів, люди рушили.


Під КМУ їх чекала «стіна» щитів. Спецпризначенці вийшли із підземних переходів і закапелків, у яких ховалися ще з самого ранку. Біля Кабміну запанував хаос. Пояснити причину того, що лунали залпи, розривалися димові шашки і «запрацювали» бити, тоді не міг ніхто.

Із-за муру паркану КМУ стирчали руки із фотокамерами.

Із пагорба Маріїнського карку спостерігали люди у капюшонах і без жодної партійної символіки. Не кричали, не билися. Просто тихо спостерігали, як б’ють їхніх співвітчизників. У натовпі з’явилися люди з мікрофонами, і почали викрикувати гасла на кшталт «Банду— геть!!!».

Швидше за все, тому, що ці гасла спонукають до дії. І саме дії чекали від мітингувальників і спецпризначенці, і люди, які спостерігали за бійкою згори, із пагорба Марїнського парку.

«Вікна» якось дивно не зачепив «ефект натовпу». Не було страшно і не перло на барикади. Просто хотілося, щоб цього НЕ БУЛО.

До готелю «Київ» добралися через штурханину і запах сльозогінного газу. Вулиці Києва знову заволік непроглядний туман. Коли градус біля будівлі уряду почав знижуватися, ми виїждажи із міста.


— Чому не зупинилися під знаком? — спитався даївець, який зупинив авто Ольги Сікори, вже, мабуть, у Хмельницькій області.

— Змучені. Але ми велике діло зробили — полоскотали Януковичу нерви,  — відповіла депутат.

— Їдьте, — відповів правоохоронець.

—  А в мене ще таке є, — Ольга Сікора показала депутатське посвідчення. Даівець посміхнувся і пішов до свого авто.