Євген Баран. Фото з news.if.ua — Євгене Михайловичу, перш за все, хотілося би поговорити з Вами про літературу як із літературним критиком. Зараз дуже багато з’являється нових імен, молодь досить активно орудує пером. Чи можна сказати, що українська література на даному етапі переживає такий собі Ренесанс? Яких молодих авторів можете відзначити?
— Я не знаю, чи література переживає Ренесанс, але знаю, що вона таки розвивається. І поштовхом до нової якости літератури, безперечно, було здобуття української незалежности, яке сьогодні влада так бездарно “профітькує”.
Що стосується молодих, то їх, направду, не так багато. Себто, маємо багато імен, але мало якісної літератури. Про це потрібно пам’ятати.
Я би міг назвати декілька імен івано-франківських літераторів. які вийшли своєю творчістю за межі регіонального відчитання: поет і співорганізатор літературно-мистецького фестивалю імені Тараса Мельничука Василь Карп’юк (віднедавна ще й видавець, декілька книг у його видавництві “Diskursus” вже побачили світ, серед них книга вибраного Андрія Жураківського “Стинання плечима”, поетична книга Богдани Матіяш “Розмови з Богом”, антологія “Івано-Франківськ — місто янголів” та ін.); поетеса Наталя Ткачик, яка цей рік перебуває на стажуванні у Варшавському університеті. Набирає творчої потуги прозаїк Ольга Деркачова, цього року вийшов її любовний роман “Крамниця щастя” (до речі, у видавництві Василя Карп’юка); вийшла поетична збірка молодої авторки Мар’яни Рудейчук “...із надлишкових правд…” (Мар’яна — вихованка літстудії “Нобель”, яку довгі роки проводить поетеса Галина Петросаняк); несподівано зрілим виявився поетичний дебют молодої викладачки Прикарпатського університету Лесі Геник (поетична збірка має назву “Від душі до душі”)… А ще є молоді поети Любов Загоровська і Богдан Стрільчик, а ще цікавим літературним подружжям заявили про себе Роман і Оля Бойчуки… Маємо також цікавих перекладачів: Андрій Білас, викладач Прикарпатського університету, який переклав з французької роман Тьєрі Есса “Демон”; Володимир Гарматюк, тележурналіст, який переклав з польської книгу Галини Посвятовської “Розмови для друга”…
— Чи можна сказати, що українські молоді письменники мають потенціал внести щось свіже та оригінальне у європейську літературу, чи ми інтелектуально до цього кроку ще не доросли?
— Українські письменники, і молоді, і зрілі, якщо вони мають що сказати, то їх почують. Не забувайте, що прорив за національні межі залежить не тільки від таланту і менеджерських здібностей самих авторів, але й від готовності держави пропагувати надбання своєї культури. З останнім у нас непросто, аби не сказати, що ніяк…
— Існує думка, що українського постмодерну не існує. Та багато літературознавців доводять, що він все-таки є, хоча і відрізняється від західного постмодерну якимись власними, специфічними рисами.
— Лишімо в спокої постмодернізм. Є декілька українських письменників, які пишуть іншою мовою, той же Юрій Іздрик чи вже згаданий молодий прозаїк, на жаль, вже покійний, Андрій Жураківський (1979-2007). Це справді витончена і дуже складна художня техніка писання. Але вона наближена до квінтесенції літератури як такої. У цьому плані названі автори є такими собі гессівськими “гравцями в бісер”. Але це ремесло високого лету, помножене на індивідуальний талант.
— Наприкінці року, що минає, письменники з Прикарпаття отримали суттєве визнання: Таня Малярчук стала лауреатом літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського-2013 — однієї з впливових премій для молодих письменників у царині української літератури. А книга “Хто зробить сніг” Мар’яни і Тараса Прохаськів стала “Дитячою Книгою року ВВС-2013”.
— Ви ще забули сказати, що той же Тарас Прохасько став першим лауреатом премії імені Юрія Шевельова за книгу есеїв “Одної і тої самої”.
Івано-Франківськ закумулював величезний творчий потенціал в собі. Загальна демократична атмосфера цього міста і краю в цілому сприяла появі цілого ряду письменників, художників, музикантів. Направду, такий результат не є випадковим, так би мовити “феноменним”, він є результатом тієї клопіткої роботи і тієї непримиренної боротьби, яка велася на наших теренах поколінням 30-50-х років ХХ століття. Їм треба віддати належне і з глибокою пошаною ставитися до їхнього ЧИНУ. Без цього покоління не було би ні Юрія Андруховича, ні Степана Процюка, ні Галини Петросаняк, ні Володимира Єшкілєва, ні Володимира Гуменного (1952-2013), ні Володимира Чернявського (1948-2010), ні Богдана Бринського, ні Тані Павлик, ні Яреми Проціва…
— Люди зараз практично не читають. Чому? Чи не тому, що сучасна література важка для сприйняття для пересічного громадянина? Чи є ще й інші причини?
— Ні, проблема не в складності художнього тексту. Проблема в іншому, — державному плеканні пересічности. Кримінально-олігархічній державі, яку нині маємо, не потрібні розумні, мислячі громадяни. Культура читання, як і культура побуту, політики, економіки плекається традицією. Відмова від традиції породжує суспільство споживачів, а не творців. “Сон розуму породжує чудовиськ”, так називається один із офортів із серії “Капричіос”, створений наприкінці ХVIII-го століття геніальним Гойєю. Це найголовніша причина. Людина повинна її розуміти і сама захищати право називатися людиною.
— Багато молодих письменників і поетів зараз сповідують принцип аполітичності мистецтва. Чи правда те, що література виконує тепер здебільшого розважальну функцію?
— На це запитання дав відповідь колись Гете своїм романом “Літа науки Вільгейма Майстера”: “Коли обставини мало для митця сприятливі і коли він помічає, що світ легко можна задовольнити, що йому потрібна тільки про око легка, приємна, зручна форма, то було б дивно, якби самолюбство і прагнення до вигод не стягнули його на посередній рівень, було б дивно, якби він свій модний товар не обміняв на гроші і славу замість того, щоб вибрати правдиву дорогу, яка провадить його в більшій або меншій мірі до злиденного животіння. Тому митці нашого часу завжди тільки обіцяють і ніколи не дають. Вони хочуть лише вабити, а не задовольняти, все в них тільки позначено і ніде нема ні грунту, ні виконання”. Нагадаю, що над цим романом Гете почав працювати ще 1775 року.
Кожен вибирає свій шлях. Українська література, крім всього, має ще й свій досвід вживання і виживання. А “розважальна функція” є і буде, і повинна бути. Просто, не треба зміщувати акцентів. Як це у нас зазвичай робиться. І тільки.
— Зазвичай, українські літератори гаряче та глибоко відгукувалися на будь-які політичні зміни у державі, особливо за часів комуністичного режиму. Чи достатньо чути їхнього голосу зараз — у час Майдану та можливих змін?
— Чути настільки, наскільки готові почути їх. Не можна від письменника вимагати іншої ролі. Письменник не воїн. Він, образно мовлячи, ідеологічний працівник. Особливо у періоди кризові. Погляньте, найчесніші виступи на Майдані — це виступи співачки Руслани і письменника Андруховича. Хіба це не симптом того, що політика у нас звелася до принципу “купи-продай”. А цей багатомільйонний виступ громадянського обурення опозиція використовує для ведення “позиційних боїв” і тільки.
В Івано-Франківську, коли ми з Ерікою Вітер оголосили Літературну Варту на підтримку Євромайдану (4-7 грудня біля пам’ятника Міцкевичу), то зі Спілки письменників до нас підійшли читати свої твори декілька людей: Степан Процюк, Володимир Єшкілєв, Василь Бабій, Ольга Деркачова, Ярослав Ясінський, Іван Гаврилович. Зате підтримали нашу ідею Юрій Іздрик, Галина Петросаняк, Марія Микицей, Леся Геник, Роман і Оля Бойчуки, Сашко Букатюк, Аліна Олійник, Аделя Станіславська…А чому інші не підійшли? Чекали запрошення? “Просили Вас тато і мама. І я прошу…”. Ось в таких простих речах і перевіряється людина…
— У статті “Зрада Євромайдану” Ви досить різко і песимістично висловлюєтесь щодо перспектив стояння людей на морозі заради європейського майбутнього. І справа, за Вашими словами, навіть не в тих людях, що вийшли, а в провладній гілці та опозиції, що і ті, і другі зараз є, м’яко кажучи, “політичними імпотентами”, а люди – маріонетками у недобросовісних руках. Але після відвідин Києва Ваш настрій змінився, принаймні, про це свідчить есей “Так не буде”, опублікований на форумі “Сіверщини”.
— Я, Слава Богу, не розчарувався і не розчаровувався у людях, які виявили свою громадянську позицію і свій громадянський спротив. А перепади настрою є лише свідченням, що мені не байдужа доля моєї країни. Але “політичні ігрища” — се не моє. Я переконаний, що рано чи пізно Україна займе гідне місце в ряді європейських держав. Але ми мали шанс вже нині бодай почати зміни. Керівництво держави відмовилося від змін на користь будування “родинної імперії”. Досвід історії їх не вчить. Вони гадають, що їм пощастить більше, аніж тим усім неронам, калігулам, гітлерам, сталінам, чаушеску та іже з ними. Шкодую тільки свого часу, що доводиться жити в системі, яка нехтує не тільки моїм досвідом, але й життям.
— На Вашу думку людини, яка побувала у самому центрі громадського опору диктатурі, чи справді існує загроза масштабних провокацій з боку влади, про що статті та пости з’являються в інтернеті, як гриби після дощу?
— Думаю, так. Причину я частково пояснив у попередній відповіді. Завдяки Інтернету злочини Державних управлінців проти свого ж народу не можливо приховати. Тому треба говорити про ці злочини (не зловживання, а злочини!). “Мовчати не можна. Мовчання породжує страх!”, — говорив Нобелівський лауреат, австрійський письменник Еліас Канетті.
— Що би Ви побажали сучасній молоді, яка відстоює власну думку на майдані Незалежності?
— Що я можу ще додати до того, що вони висловити своїм громадянським Чином? Висловити повагу і підтримку їхнім діям. Головне — не боятися…
— Ви очолюєте обласну організацію Національної Спілки письменників України. Хто з цікавих поетів та прозаїків поповнив ряди Спілки в останній рік?
— Зараз, у зв’язку з непростою ситуацією в самій Спілці, центральному її офісі в Києві, якось зупинилися процеси співпраці з обласними організаціями. У нашій Івано-Франківській Спілці сьогодні 59 письменників. У жовтні було прийнято талановиту поетесу Анну Космач із Білоберезівки на Верховинщині. До Дня незалежності пані Анна пройшла маршрутом від Говерли до Шевченківської Гори у Каневі. Це вартий поваги громадянський Чин цієї Людини.
— Колись НСПУ була своєрідним оплотом для українських письменників, де можна було знайти підтримку та нерідко фінансову допомогу. Натомість зараз молоді літератори здебільшого шукають щастя поза Спілкою, гуртуючись у різноманітні об’єднання та просуваючи свою творчість майже самостійно. Яка причина такої ситуації на літературному фронті?
— Не можна іти в Спілку із запитанням-вимогою “Що мені дасть Спілка?”. Треба йти з бажанням самому привнести у Спілку нові ідеї, нове життя, нові плани. Окрім того, криза управлінська в Києві і скандали навколо спілчанського майна, створили їй не зовсім привабливий вигляд. Гадаю, цю “хворобу” Спілка перебуде і оновиться до життя. Тоді й вплив її у суспільстві й авторитет серед молодих авторів збільшиться.
— Порекомендуйте читачам “Вікон” книгу, яку варто прочитати?
— Якщо одна книга, то це, звичайно, “Біблія”. А якщо твори української літератури, то їх багато, головне, аби вибрали те, що найближче лежить їм за рівнем естетичної готовності і світоглядної перспективи. Найголовніше — читати книги, вони змушують нас думати і змінюватися.
Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, засновник літературної студії “Ка-Ма-Лі-Я”
Довідка.Євген Михайлович Баран народився 23 травня 1961 в селі Джурин Чортківського району Тернопільської області. Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.
У літературно-критичному й науковому доробку Євгена Барана більше десятка збірників літературно-критичних текстів, монографій та книг есеїстики. Серед них “Читацький щоденник-2005”, монографія “Українська історична проза другої половини ХІХ – початку ХХ століття і Орест Левицький”, книги есеїстики “Порнографічна сутність правди”, “У полоні стереотипів”; книга щоденникових нотаток та есеїстики “Наодинці з літературою” (2007). 2008 року у Львові вийшли книги Божени Боби-Диги “Писане дощем”, “Поезія єднання: вірші з Кракова”, де Євген Баран виступив перекладачем цілого ряду віршів польських поетів (разом із Олександром Гордоном).
Лауреат багатьох премій, зокрема премії імені Олександра Білецького в галузі літературної критики (1999), міжнародної літературної премії “Тріумф” (2003), міжнародної літературної премії імені Богдана-Нестора Лепкого (2007), літературної премії ім. Валер’яна Підмогильного (2012). Член редакційної ради журналів “Перевал”, “Дзвіночок”; заступник головного редактора журналу “Золота ПЕКТОРАЛЬ”. Одружений, виховує сина та доньку.
