На момент заснування Майданек було розраховано на 50 000 в’язнів, на початку 1942 року розширено, вмістимість табору зро Але ні, це якесь підсвідоме тримання себе у руках, бо це знову дуже страшно. Усе збудовано рівно і перпендикулярно — досконале нацистське пекло. У книзі пам’яті цього разу писала дружина, тихо і спокійно.
Так, ми вже схоже бачили, але як тоді ми майже не розмовляли між собою, просто йшли метрами концентраційного табору і дивилися. Може, думали; може, було холодно, а може, і страшно, бо ми були о 8.30 тільки одні і перші відвідувачі. А ще — багато одиноких круків чи то ворон на колючому дроті.
Я знову знімаю шапку та схиляю голову перед поляками. Просто треба бачити, як усе збережено, і я не знаю, чи можна назвати невеличкий музей із експозиціями на території розкішним у даній ситуації чи місці, але він — справді розкішний…
А ще мені запам’яталася працівниця музею, за віком, можливо, як моя мама, — така ж світла, як сонце, і очі такі… Може, вони щось бачили, як очі моє мами бачили величний Сибір. Пам’я таймо, аби такого більше ніколи не повторилося. Пам’ятаймо, аби у нас все таки залишились емоції, як і цього разу мене. Вічна пам’ять!
Для інформації мандрівникам: Майданек є безкоштовним державним музеєм, оплата тільки за паркування авто — 5 злотих за легкове. Розташований у межах міста Люблін.
Майда́нек (пол. Majdanek, нім. Konzentrationslager Majdanek) — в часи Другої світової війни німецький концентраційний табір та табір смерті на території Польщі, приблизно 4 км від центру міста Люблін — близько 86 км від українського кордону в Ягодині (близько 116 км від Рави Руської). Тут і далі — інформація із Вікіпедії.
Через Майданек пройшло близько 300 000 в’язнів з 26 держав, з них багато євреїв, поляків, значну кількість також складали українці, росіяни і білоруси (головним чином радянські військовополонені). Вважають, що у таборі було вбито 80 000 осіб. Радянська історіографія подає інші цифри — 1 500 000 в’язнів, з них 360 000 жертв.
У момент заснування Майданек було розраховано на 50 000 в’язнів, на початку 1942 року розширено, вмістимість табору зросла в п’ять разів. Табір мав десять філіалів і декілька власних виробництв. Винищення людей проводилося з квітня 1942 року з використанням газу Циклон Б. Майданек — один із двох таборів Третього рейху, де використовувався цей газ (інший — Аушвіц). Крематорій було запущено у вересні 1943 року.
Про Майданек існує велика кількість літератури. Одною з таких книг є книга Йосефа Ґідеона Бурґа — Майданек у всій Вічності (нім. Majdanek in alle Ewigkeit).
Останнім директором Майданека з травня по липень 1944 року був Артур Лібегеншель (нім. уродженець Познаня і колишній комендант табору смерті в Аушвіц). Після війни Лібегеншеля було заарештовано американською армією і видано Польщі. Його судили на Аушвіцькому Суді в Кракові і приговорили до смерті. Вирок було виконано 28 січня 1948 року.
В 1948 одна з німецьких СС наглядачок концтабору Ельза Еріх, була засуджена польським судом в Любліні до повішення. Вирок було виконано негайно. Інша наглядачка СС, австрійка Герміне Браунстейнер, відома своїми жорстокими вбивствами і тортурами, була віднайдена проживаючою в США і у 1980 році засуджена до довічного ув’язнення, але після 16 років тюрми, звільнена з-за ускладнень діабету, від чого й померла через 3 роки.
25 березня 1944 р. в Майданеку у крематорії був спалений український греко-католицький священик (храму Святого Миколая в м. Перемишляни) Омелян Ковч (уродженець села Космач на Косівщині), згодом возведений Папою Іваном Павлом ІІ до лику блаженних. У Майданеку отець отримав номер 2399. Отець Омелян до останнього дня життя сповідав та причащав в’язнів концтабору, про що було знято новітній польський фільм «Парох Майданека». У його честь було теж недавно названо одне з перехресть Любліна.
