Про історію гурту “Брати Блюзу” не раз ішлося у калуській пресі. Про творчий шлях гурту розповідається у фотографіях, розміщених у форматі колажу. Серед них є знімки, присвячені всім визначним подіям життєпису “Братів Блюзу”: від раннього дитинства учасників гурту — до їхнього професійного становлення. Із цих моментів починається фотовиставка, яка проводить історією гурту аж дотепер.
— Ось 1993 рік. “Червона рута”, де гурт узяв Гран-прі. Це Париж, 1994 рік… Ми туди їздили на гастролі. Виступали у концерт-холі “ЮНЕСКО”. Ось ми біля Собору Паризької Богоматері, — розповідає Мирослав Левицький, з яким зустрічаємося у суботу у кав’ярні “Сако”. — 1995 рік — це перший концерт із Ані Лорак в Івано-Франківському драмтеатрі. Ми з нею познайомилися у Чернівцях. Вона звідти родом, як і мої батьки.
1995. Париж. Другий концертний тур Європою
Мирослав народився на Буковині, а малим хлопчиком переїхав до Калуша, де отримав перші уроки гри на фортепіано у музичній школі.
— Це 2000 рік. Посол США Стівен Пфайфер зустрічає Біла Клінтона, коли він приїхав у Україну, разом із Лорак та Повалій, — веде Мирослав до фотографії, вивішеної ближче до барної стійки. — Це 2012 рік, Івано-Франківськ. Це Київ, Крістал-хол. А це запис останнього альбому, у 2012-му. Цю фотографію зробив Сергій Михальчук, який знімає фільми, зокрема, з режисером Олесем Саніним.
“Брати Блюзу” розповідають свою історію у світлинах, що їх професійні дизайнери підібрали рівно сотню. Переглядаючи фото, натикаєшся на знайомі обличчя — Ані Лорак, Асія Ахат, Кирило Стеценко. Деяких музикантів важко впізнати не обізнаній у світі музики людині. На одній світлині привертає увагу високий чоловік із широкою усмішкою разом із знайомими музикантами.
— Це Ерік Серра, який пише музику для Люка Бессона, режисера відомого фільму “Таксі”, — каже Мирослав. — То поряд бас-гітарист групи Genesis. Це вокаліст ісландського гурту “Sucarcubes”, який був чоловіком Бйорк. А то внизу — музикант із команди Moby.
Еріка Серра можна впізнати, тільки якщо спеціально захотіти. Отож, відомі люди — не фетиш виставки. Крім того, виставка розміщена у вільному порядку, який дає великий простір для уяви справжнього цінителя фотографії, що не обмежений ні анотаціями, ні біографіями, ні хронологією.
Не можна пройти повз світлину, на якій музиканти невимушено позують людині за кадром. Це концерт в Угорщині, на фестивалі “Pepsi-Sziget”.
— Добродушна атмосфера встановлюється, коли вже концерт відіграли, — твердить Мирослав Левицький. — Тоді одразу після нас на сцену вийшли музиканти американського гурту “Green day”, а наступного дня — “Rammstein”. Тут є всі наші. А дівчина, що кусає ніготь — це Олександра з Парижу, вона представник французького музичного телеканалу “MCN” Внизу з вусами — скрипаль Кирило Стеценко.
Звичайно, “героями” більшості робіт є брати Левицькі — Мирослав та Олег. Мирослав — незмінний клавішник “ББ”, Олег — саксофоніст. Хлопці навчалися у Калуші, після того, як сім’я переїхала у 1970 році. Тут закінчили музичну школу. Олег — живе в Івано-Франківську, тривалий час жив у США, Мирослав — у Києві, Калуші, Канаді, Австрії — усе залежить від контрактів. Гітарист Степан Кузів живе у Нью-Йорку. Там же були і саксофоніст гурту Олег Левицький та Андрій Вінцерський, гітарист Сергій Тафтай довгий час працював у Монреалі.
Музиканти все ще не грали в Україні жодного концерту після того, як помер у Нью-Йорку басист Андрій Мельник.
Фотографії належать “перу” більше десяти фотографів, які співпрацювали із гуртом у ті чи інші роки, тому їх вирішили не підписувати.
На виставці представлені 100 фотографій з творчого життя групи “Брати Блюзу”. Це професійні роботи відомих українських фотографів і митців: Сергія Михальчука, Романа Малка, Валерія Мілосєрдова, Геннадія Покотила, Юрія Іздрика, Любові Скирко, Оленки Марченко, Андрія Вінцерського та інших.
На виставці також представлені роботи міжнародних фотоагенцій й арт-студій: “EVENTJOURNAL”, фонду культури “Pro-Helvetia” (Швейцарія), “Banff Centre For The Arts” (Канада) та фото з особистого архіву друзів музикантів
Привертають увагу чорно-білі фото, що їх робив один із калуських фотографів, який працював в ательє “Галичанка”. На одній із них брати Левицькі зображені ще дошкільнятами. Олег уважно дивиться на фотографа, що їх знімає, Мирослав — задуманий. Таким він залишається і на більшості “дорослих” фотографій, доводячи теорію, що характер людини визначається у дитинстві.
— Ще у школі знав, що стану музикантом, — пригадує. — Музика — це важка робота, можливо найбільш важка зі всіх, вимагає поєднання працездатності і таланту. Шоу-бізнес і музика не є тотожні речі. Музика самодостатня і не залежить від того, є шоу-бізнес чи ні. Шоу — бізнес — це заробляння грошей на музиці і музикантах. Кліп — це всього лиш візуальна реклама музики, і залежить від таланту режиссера, операторів і акторів, — каже Мирослав Левицький.
— Тоді, музиканти стають жертвою шоу-бізнесу?
— Тебе всі хочуть бачити. Ти мусиш бути завжди у центрі. У нас були спільні концерти із різними співачками. Наприклад, спільний концерт — Ерік Серра, ми, і Камалія. До неї вибудувалася черга із сотні людей із великими оберемками квітів. Купа журналістів, купа камер… Її всі хочуть бачити на телебаченні. Це інтенсивне публічне життя. Якщо є талановитий продюсер, то це стає можливо. Мені ж цікава музика. А не те, де зараз є музикант, крутять його чи не крутять — яке це має значення?
— Музиці можна навчитися?
— Так. Але вчителю знати потрібно дуже багато. У світі є одиниці музикантів, які можуть грати різні стилі музики. Їх можна порахувати на пальцях. Для класики — одна постановка. Для джазу — інша. Для року — третя. Вчитель повинен зробити так, щоб музикант грав максимально близько до того, як він хоче грати, і тоді розкриється його стиль. Потрібно грати харизму музиканта, його енергетику. Потрібно знати, як звучить той чи інший інструмент. Потрібно чути, де ваша помилка… Я ніколи не змушую музиканта грати те, що він не хоче грати.
Постійними і незмінними учасниками гурту “Брати блюзу” є Мирослав Левицький (клавішні, композитор, продюсер), Андрій Вінцерський (барабани), Сергій Тафтай (гітара), Олег Левицький (саксофон, вокал), Віталій Савенко (бас-гітара), Ренс Ньюленд (гітара), Олександр Джуган (скрипка), Захар Валага (скрипка). А також із гуртом регулярно грає український композитор, культуролог Кирило Стеценко.
2012. Івано-Франківськ. Обласна філармонія
Щоправда, гуртом грати “Братам блюзу” вдається не часто. Музиканти живуть у різних частинах світу. Крім цього колективу, задіяні і в інших проектах.
— У нас немає на меті дуже часто збиратися. Ми хочемо грати разом, але в нас не завжди виходить. Ми не граємо на весіллі чи на корпоративі, коли говорять, що потрібно грати завтра. Останній концерт був у Києві у “Крістал-холі”. Збираємося тоді, коли всім грати — у задоволення. Нам не цікава публічність. Нам цікава музика..
— Бас-гітарист групи “Genesis” сфотографований поряд із Андрієм Мельником, який помер минулого року у США. Вони разом брали участь у шоу бас–гітаристів у Сполучених Штатах, — згадує Мирослав.
Деякі фото, що представлені на цій виставці, зроблені на концерті групи у Києві у 2007-2008 роках, кореспондентом “Українського Тижня” Романом Малко, який у січні був поранений, коли працював кореспондентом на вулицях Києва. Мирослав не міг не згадати Романа, який любить відвідувати концерти гурту в Києві.
Відкриття виставки тому і відбулося без музики, що 24 січня було оголошено в Україні днем жалоби. Відтак, у тиші зібралися друзі “Братів Блюзу”, які були ще місяць заздалегідь запрошені на виставку. Вшанували загиблих у Києві на вулицях під час штурму вулиці Грушевського “Беркутом” громадянами України.
— Звичайно, музиканти є аполітичними. Як правило, підтримують громадянське суспільство і не підтримують насильство. Однак політики, що не вміють домовлятися, це як музиканти, які не вміють грати, — каже Мирослав. — Це — про вміння щось робити добре. А як він це робить — відомо тільки йому. В цьому і полягає талант і професіоналізм політика. Робота політика — це вміти домовлятися. Приміром, у Європі, людина, яка є, скажімо, медиком, може і не знати імені прем’єр-міністра чи президента.
2011. Донецьк. Міжнародний джазовий фестиваль DoDj
Минулого року гурт відсвяткував своє 20-річчя. Його було відзначено концертом у київському “Крістал-холі”. Це було свято для шанувальників музики гурту, оскільки концерт відбувся вперше за кілька років. У підбірці є кілька фотографій із цього концерту. Як і знімки із запису студійного альбому “Місто, яке ніколи не спить”. Щодо цієї фотографії, то йдеться про диск, виданий у 2011 році, що його було записано з концерту у музичному залі “Porgy & Bess” у Відні, Австрія. Знімки та афіша присвячені диску — поряд із вікном у залі кав’ярні. Тут затишно, що притягує відвідувачів, яким зручно роздивлятися фото.
Серед побажань відвідувачів у книзі відгуків кав’ярні — поєднати приємне із приємним: слухати музику, переглядаючи фотографії. За словами адміністрації, вони прислухалися до побажань відвідувачів. Наступного дня після відкриття Мирослав Левицький надав у кав’ярню записи. Тепер у кафе звучить музика “Братів Блюзу”.
Мирослав Левицький обіцяє, що цьогорічна виставка-ретроспектива не є останньою.
— У нашому архіві — ще є над чим працювати, — обіцяє він. — Фотографій ще на кілька виставок вистачить.
