Сьогодні репетиції театру Любарт — це спосіб життя, а не обов’язок. Актори збираються чотири рази в тиждень у районному Детальніше про театр «Любарт», його плани та потреби, про трагічних і комічних персонажів у світі культури — в інтерв’ю із режисером театру ЛюбАрт Любов’ю Липовською.
— Хто був Вашим авторитетом у театрі?
— Я починала із античної літератури. У мене були дуже мудрі вчителі, які, незважаючи на радянську систему, вміли націлити на дуже мудру літературу. Я маю добрі знання в історії світового театру, починаючи від Софокла, Аристофана та Евріпіда. Кілька разів перевчалася, і досі її не зрозуміла, але це той зразок, до якого потрібно прагнути.
— Багато хто пам’ятає Вас у ролі Кассандри…
— Кассандра мені запала у душу із дитинства. П’єса Лесі Українки відома усім? Я дивилася по телебаченню спектаклі, де демонструвалися вистави дуже значимих театрів. Була постановка Кассандри у театрі імені Івана Франка. Я її майже вивчила напам’ять. Там грала актриса Анна Орочко. Я запам’ятала її манеру подачі. Вона звучить мені по житті.
— Які плани на 2014 рік?
— Цей рік у нас багатий на ювілеї. По-перше, готуємо композицію до 200-річчя Тараса Шевченка. Це має бути вистава, побудована на поемі «І мертвим, і живим, і ненародженим». Актори виступлять, як читці. Ми вирішили, що буде і музичний супровід. Звучатиме бандура.
— Це буде жива музика?
— Ні, музика у запису. Бандуриста знайти складно, а учасники театру хочуть, щоб це був саме чоловік. В Україні кобзарів цілком знищили. Звичайно, є нові артисти. Скажімо, школа кобзарів у Києві. Добре, якщо ця школа розвиватиметься…
— Над чим у театрі працюєте зараз?
— Ставимо експериментально-авангардну постановку «Скоч-мен». Автор сценарію —т В.Страліт. За жанром — це буфонада, сатира. Ця п’єса про людину, яка у жорстокому сучасному світі хоче зі свого життя зробити шоу. Вона розповідає, як легко люди купуються. П’єса має мало спільного із реалізмом, адже персонажі тут — схематичні, позбавлені навіть імен. Реалізм навчив нас спрощувати. «Народ — не поймет!». А народ — поймет. Якщо це народ. Погляньте, скільки багато абсурду у народній творчості.
— Які форми народного мистецтва маєте на увазі?
— Я радо вивчаю українські казки, приповідки, примовки. Починали ми наш театр ще у 1996 році із вертепу. Вертеп — це не те, що ми бачимо по телевізору. Це цілий цикл життя, перетворений у форму мистецтва.
— Які ще теми цікавлять акторів?
— Все. Як ми живемо. Що нам дає жити. Що нам не дає жити. І молодь це хоче підіймати. Тому що їй важливо обговорити, що сталося. І чому це сталося. Так було у давньому Римі. Люди виходили на площі, агори, і говорили про те.
— Чи бачите паралелі із тим, що відбувається в Україні цієї зими?
— Так, люди вийшли із тим, що їх болить. Але що болить — кожного. А театр — це універсальне явище. Воно узагальнює. Виводить ці окремі почуття і формує… Театр — це форма колективної свідомості, до якої ми ще не дійшли.
— Чому у Греції став можливим такий театр?
— У них було розвинене суспільство.
— Які умови цього розвитку?
— Я не ідеалізую Грецію. Це інший рівень цивілізації. Ми повинні проживати свою. Але на сьогоднішній день у нас які оцінки? Як формується «свідомість» у театрі, з якої ми хочемо створити маленьке життя? Ми шукаємо значиму подію. Навколо значимої події будуються персонажі, які мають відношення до цієї події. І дають тій події оцінку, з різних боків. Коли оцінка дана, є автор, який має ідею. Важливу ідею. Мораль. У Греції була громада, яка давала до кінця опрацювання тій події. Ведеться дискусія, що це за подія. Глядач разом із акторами переживає подію, проходить очищення-«катарсис» і також дає оцінку цій події як явищу. Це вже категорія, яка переходить на вищу форму свідомості. А не: «Мене Іван Іванович копнув, і я його не люблю». Це не є поняття суспільної свідомості. Це первісна, рефлекторна свідомість. Поки ми будемо на рівні: «Мене болить, і я кричу», ми не матимемо поняття про важливе — для загалу.
— Яким бачите український театр?
— Розкажу про виставу «Бойків світ». П’єса у період повоєнний, після Першої світової війни, передає шматочок життя одного бойківського села. Коли я запропонувала її нашому театру, то думала, що така тема може бути зрозумілою тільки старшому поколінню. Але, виявилося навпаки. Спочатку їм було цікаво бавитися тим текстом (діалекти. — Авт.). Ми намагалися відтворити. Я не кажу, що ми відтворили точно, але наскільки ми змогли, передали його у п’єсі. Вона — дуже життєрадісна. Вже четвертий рік вона у нас жива. Ми тільки замінили кілька акторів, які грали у п’єсі малих дітей.
На репетиції любовного перформенсу напередодні Дня закоханих
— Чи берете участь у театральних конкурсах?
— Зараз — ні, адже ми — аматорський театр. Але ми співпрацюємо із багатьма театральними школами. Зокрема, через наших випускників. Я намагаюся тримати учнів у курсі подій. Два роки тому ми їздили на «Золотий лев». Мене цікавила документальна вистава, поставлена шведським режисером. Його батько до Другої світової війни жив у Тернопільській області. І режисер використав у виставі його старі фотографії. Щось схоже і ми робили, коли презентували виставу за результатами проекту «Місце пам’яті». Йшлося про оцінку жінками-калушанками, які пережили події Другої світової війни, тих подій…
— Ви активно підтримуєте зв’язок із різними театральними школами. Їздите у гості до київського театру «Міст». Наприклад, у кінці січня відбулася прем’єра п’єси Неди Нежданої «Самогубство самоти». Про що вона?
— П’єса розглядає одну з найболючіших проблем сучасності — самогубство як наслідок і втрати сенсу життя, але в особливій, іронічній формі. Бо місце дії — дах, де зустрілася пара людей на межі самогубства, і пара котів-спостерігачів.
— Цю виставу буде ще показано?
— Так, плануємо показати її до дня театру, 27 березня.
— Калушани гордяться Юрієм Іздриком, як найвідомішим серед земляків прозаїком. Кого мають знати калушани із місцевих драматургів?
— Мій наставник — це світлої пам’яті Анатолій Онишко. Він мені дуже багато давав читати, і був раціональним, мудрим, і я дуже багато до нього дослухалася. Його не вистачає у нашому місті. Чим далі віддаляється історія із цією людиною, тим більше відчуваєш, якою була його роль.
— Хто допомагає у Вашій роботі?
— По житті ми двоє із чоловіком, Ігорем, дуже любимо театр і віримо в його важливу і у суспільстві функцію. Він — більше працює, як письменник, і не є публічною людиною. Він — лауреат конкурсу «Коронація слова». Працює і над кіносценаріями. Востаннє ми писали сценарії для київського режисера Тараса Томенка — це лауреат Берлінського кінофестивалю. Ці сценарії на злободенну тему, що її приніс Чорнобиль, ми писали разом. Їх два: «Гіркота» та «Зона». Тарас Томенко шукає кошти для їх втілення у Міністерстві культури.
— Які плани на найближчі місяці?
— Готуємося до дня театру.
— Хто є лідером у молодіжному театрі ЛюбАрт?
— У нас усе побудовано на засадах демократії. У нас є різні люди. Є школярі, а є учасники, яким уже за 30 років. Я не ділю, де міська, а де сільська молодь, як написали у Вікіпедії. Хіба це має значення? Не усі актори хочуть афішувати свою участь у театрі. Одному актору 25 років. Він хоче пов’язати свою долю із театром. Однак його мама — ще не знає про це. А можливо, вдає, що не знає. Я дуже ціную цього актора. Я дуже довго шукала і знайшла! Це актор, який втілює образ справжнього мужнього чоловіка. Вони можуть сильно і чітко втілювати це чоловіче начало…
— Хто відповідає образу мужнього чоловіка? Можливо, згадайєте образи із кіно та літератури?
— Рассел Кроу із фільму «Гладіатор». Сильвестр Сталлоне, особливо у першому фільмі «Рембо». Здається, що то щось на рівні смішного. Але варто послухати фінальний монолог героя. Це сильна людина, яка потрапила у малодушний пристосуванський світ.
— Ви часто зустрічали мужніх чоловіків у житті?
— Хай мені пробачать чоловіки, але таких героїв — мало. Найстрашніше для суспільства — це коли люди без моралі. Завдання театру — проголошувати мораль. А малодушність — це коли сьогодні так, а завтра — інакше. Це стосується і чоловіків, і жінок. Відколи людське суспільство з’явилося, суспільство ніколи не було без моралі. Це й етичний, і естетичний бік…
— Театр формує й уявлення про зовнішній вигляд чоловіка та жінки?
— У нас є поняття краси, яке насаджують. Телебачення нам пропагує споживацькі цінності: гарно вбрався, купив фірмові речі, красиво виглядає зовні — вважається, що вже досягнув чогось. У мистецтві — це не одяг, а вміння очистити душу. Ми про душу говоримо дуже багато… Зовні себе зробити красивим значно легше. Людина честі, яка відповідає за свої вчинки — таку виховували у класичному театрі. Принаймні, для мене. Я виховувалася на античному театрі, і думаю, що із нього потрібно починати, і ним завершувати.
— Як складається доля акторів у дорослому житті?
— Кожен актор у дорослому житті вирішує по-своєму, чи залишатися йому із театром, але я намагаюся залишити талановитих. Наприклад, Василь Сидорко і Юра Сулик. Цих хлопців не розуміли у школі. Вони знайшли себе у театрі. Їм вдалося стати студентами на курсі актора Олега Стефана у театрі імені Леся Курбаса.
У репертуарі молодіжного театру ЛюбАрт більше десяти вистав, серед яких «Три джерела», «Квартиранти свободи», «Площа», «Бойків світ», «Антігона», а також твори сучасного драматурга Ежена Йонеско «Вулиці ім. Шафи Леонардо» та «Маняки» Володимира Страліта.
Розмовляла Марта ГАЛКІНА, журналіст
