Тетяна Белімова і не сподівалася на таку високу оцінку її роману — Тетяно, тогоріч ти отримала третю премію у рамках всеукраїнського конкурсу “Коронація слова” за роман “Київ. ua”. Думаю, що багато ще було достойних претендентів, але твій твір виявився найбільш достойним.
— Спробую розкрити всі секрети, пов’язані із романом “Київ.юа”, але таких, якщо чесно, — немає. Для мене писати не важко. Я сприймаю творчий процес як гру, сублімацію, самовираження. Писання художньої прози зовсім мене не обтяжує, радше — навпаки: аби був час і спокійне місце. Коли дізналася, що зайняла одне із призових місць минулорічної “Коронації…” у номінації “Романи”, була здивована, бо, чесно кажучи, на нагороду не розраховувала. І не тому, що не вірила у власні сили, а, скоріше, тому, що думала, що є цікавіші твори за мій.
— Для кожного письменника його твір — це наче дитина., яка спочатку виношується, а потім народжується на світ. Хотілося би почути історію написання твого роману.
— Я пишу зазвичай малу прозу. Люблю новели (надаю перевагу саме цьому літературному гатунку), оповідання, етюди. У межах невеличкого твору почуваюся комфортно. Спершу і свій роман замислювала як новелу, але вона сама під час написання почала пручатися і переросла у великий сюжетний твір! Розділи нанизувалися один на одного: те, що не увійшло до одного, переходило до наступного, і так аж доти, поки історія не розказалася до кінця. У основі роману “Київ.юа” — життєвий матеріал: тут переплелися життєписи декількох жінок, котрих об’єднувало одне і те ж — комунікативний розрив у стосунках.
— Цього року країна святкує 200-річчя від дня народження Кобзаря. Ким для тебе є Тарас Шевченко? На твою думку, чи є його творчість і досі актуальною, і чому?
— Значення і роль Тараса Шевченка для України важко переоцінити. Його постать і творчість є позачасовим явищем. Поет окреслив усі шляхи розвитку нашого народу: від історичного минулого (момент національної ідентифікації) — до перспективи майбутнього (”Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава! І воля святая!”). Він геніально осягнув і передав усі наріжні моменти нашого ментального єства: колоніальний підневільний статус, продажність еліти, темність і убогість простого народу, відвертання від свого, питомо українського, нездатність консолідуватися у момент остаточного вибору і ривка до перемоги.
Від першого видання “Кобзаря” у 1840 році і до сьогодні ми не маємо книги, однаково близької і зрозумілої всім, цікавої, доступної і, водночас, пророчої, слова якої є і полум’яною зброєю проти недруга, і духовним заповітом нам, нащадкам, на всі віки. Життєвий шлях поета є прикладом подвижницького служіння Батьківщині: адже свідомий він був того, якими можуть бути наслідки поширення його сатиричних творів, участі у Кирило-Мефодіївському братстві, численних промов… Знав, але свідомо зробив свій вибір. Сьогодні неможливо уявити Україну без Тараса Шевченка і його пророчого слова, адже його вустами озивається душа нашого народу!
Довідка. Тетяна Валеріївна Белімова — українська письменниця та викладач з Києва. Автор численних наукових праць. Народилася у Києві 11 грудня 1976 року. У 1999 році закінчила філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (”україністика”). Вступила до аспірантури Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. По завершенні захистила дисертацію на тему “Інтертекстуальна основа художньої прози В.Домонтовича” (2005). Із 2004 і по сьогодні працює викладачем української літератури в Університеті “Україна”. Автор підручника “Проза українського модернізму 20-х років ХХ ст.”, ряду наукових статей, рецензій. Лауреат премії Коронація слова (2013) за роман “Київ.ua”, який вийшов друком після конкурсу у видавництві “Клуб сімейного дозвілля”.
— У своєму есе “Навколішки перед великим батьком” письменник і франківчанин Степан Процюк гостро критикує шаблонність святкування Шевченківських днів, яка в душах присутніх не залишає жодного сліду. Наскільки ти згідна з його словами, і що треба зробити, на твою думку, щоби українці насправді зрозуміли і сприйняли меседжі, закладені у творах Тараса Григоровича? Щоб це не було просто програмою у школах, яку треба вивчити і забути, а заходи не перетворювались на такі, які треба “відбути”?
— Власне, Степан Процюк не перший і, певно, не останній з тих науковців і культурних діячів, які виступають проти іконізації Тараса Шевченка, возведення його до рангу певного ідола чи божка. Але треба також розуміти і те, що у нашого народу вже існує усталена традиція вшанування пам’яті поета. Традиційний портрет Тараса Шевченка у смушевій шапці (намальований, вишитий, сфотографований) у рушнику — то вже ніби символ української ідентифікації. Я не бачу тут нічого поганого, і боротися проти такого народного обожнення, на мій погляд, — марна справа.
Тарас Шевченко вже давно у свідомості простого народу пройшов процес міфологізації і не сприймається як проста людина із плоті і крові, а радше як Батько нації, духовний отець всіх українців. Тобто, процес позбавлення людського і набуття ореолу святості вже відбувся, і, як на мене, зворотного відліку вже бути не може. Треба це сприймати як вияв любові усієї України до одного із великих її синів. Кожен має право вшановувати пам’ять Тараса Шевченка на свій розсуд, якщо це не суперечить загальноприйнятим моральним настановам і не ображає честі та гідності інших (на жаль, трапляються і такі прикрі випадки).
Засуджувати за любов? За такий її прояв? Не думаю, що інтелігенція має рухатися таким шляхом. На мій погляд, дуже гарною є традиція поїздок до рідних місць поета, а також на Чернечу гору. Це має своє значення, оскільки дає можливість скласти власне уявлення про ту частинку України, яка формувала майбутнього генія, і де він, зрештою, знайшов свій останній прихисток. Мені подобаються конкурси декламаторів “Кобзаря”: тоді поетове слово оживає, набуває нового сучасного наповнення. Не менш важливими є щорічні наукові конференції. Хоча, здавалося б, уже все написано і досліджено, але кожен має право на прочитання і оприлюднення власного кута бачення на творчість Тараса Шевченка.
— Ти викладаєш українську літературу в Університеті “Україна”. Як викладач, дай оцінку сучасному стану української освіти. Чого їй бракує? Що би ти, як викладач, який знає освітянську кухню зсередини, порадила у першу чергу зробити новій владі на цій ниві?
— Не володію інформацією щодо всіх напрямків, але про гуманітарну сферу можу сказати, що, на жаль, погано функціонують форми самостійної роботи студентів: елементарно не вистачає текстів, обов’язкових до прочитання, а інтернет ще є не в усіх. Також необхідно посилити патріотичну складову в усіх без винятку напрямках освіти! Молодь, як ніхто інший, є чутливою і піддатливою до формування, тому патріотичний посил має обов’язково проговорюватися — до безкінечності, допоки не відкладеться на рівні підсвідомого.
Як на мене, освіта має бути безкоштовною. Наша країна зараз переживає не легкі часи і не в усіх є кошти оплатити навчання, а в умовах постійного згортання державних місць у вишах економічна складова стає тією перепоною, яку багато хто не здатен подолати. Державні виші фінансуються з бюджету, тому жодних контрактів там не має бути! Повірте, що контракти не впливають на зарплату викладачів бюджетних установ! Це суто корупційна схема, яка має бути подоланою, як і хабарництво у межах вищої школи.
— У тебе багато друзів серед молодих українських письменників та поетів. Зокрема, ти тісно підтримуєш стосунки із літературним клубом з Івано-Франківська “Об’єднані словом”, приймаєш активну участь у обговоренні поезій на літпорталі “Проба пера”, і навіть пишеш рецензії, як от на книжку Романа Бойчука “Шал у стані ейфорії”. Чию творчість ти б відзначила серед тих, кого знаєш і читала?
— Чесно кажучи, більше цікавлюся прозою, але, звісно, читаю і багато поезій. Якщо говорити про авторів “Проби пера”, то тут би відзначила поетичну творчість таких молодих авторів, як Оля Стасюк, Наталя Святокум, Оленка Зелена, Світлана Рачинська. Найновішим відкриттям для мене стала поезія Ірини Червінської-Мандич. Мені особисто дуже імпонує поетичний доробок Олени Герасим’юк. Серед молодих прозаїків можу відзначити Ольгу Деркачову, Вікторію Гранецьку, Марину Соколян, Богдана Коломийчука. Зараз дуже багато талановитих авторів, щодня з’являються все нові й нові імена на мистецькому обрії. Не хотілося б когось образити, не згадавши чи оминувши.
— Які теми та проблеми піднімають молоді поети у своїх творах? Чи є у них потяг до нових тем, нестандартних форм та образів у творчості?
— Так, звісно, що є. Сучасна література саме і прикметна тим, що вона передає дух доби, навіть коли автори звертаються до давно відомих тем. Тут важко зробити якесь узагальнення чи намітити одну тенденцію. Хоча останнім часом у всіх майже без винятку поетів і прозаїків з’явилися тексти, присвячені подіям в Україні, Майдану, героям “Небесної сотні”. І це теж є природним і зрозумілим.
— Я знаю, що ти, як небайдужа киянка, і твої студенти були безпосередніми та активними учасниками подій на Майдані.
— Спостерігали і співпереживали разом із усією країною події Майдану. Були там із студентами з перших днів. Попри все було відчуття, що народ переможе! Бачили, як змінюється Майдан: від мирного і велелюдного перетворився на згарище і місце бойових дій. Ніколи не думала, що Україну чекає така сторінка у її новітній історії! Усю провину за людські жертви покладаю на минулу владу, яка була настільки загрузла у злочинах, що відмовилася почути народ, котрий її і обрав. Зараз Майдан нагадує велетенський живий меморіал під відкритим небом. Це місце скорботи і жалю.
— Що змінив Майдан у свідомості українців, як гадаєш?
— Народилося громадянське суспільство, постало усвідомлення свого національного єства, не залежно від мови спілкування. Відбулося примирення, і жодні бандити не здатні зрушити цього показника! Коли впали пам’ятники Леніну на сході і півдні країни, коли розвернули десятиметровий прапор України в Донецьку — стало зрозуміло, що ми — єдині, ми — один народ, попри всі політтехнології, покликані роз’єднати нас.
— Одним із перших кроків парламенту після повалення режиму Януковича було рішення про скасування скандального закону Колісніченка-Ківалова про мови, на яке потім в. о. президента Олександр Турчинов наклав вето. Але ж проблема нікуди не поділася. На твою думку як україномовної письменниці, що робити Україні з двомовністю? Адже саме це стало умовною причиною втручання іншої держави у внутрішні справи України.
— Не думаю, що саме мовна ситуація в Україні спровокувала зовнішнього агресора до військової інтервенції. Мова — лише привід. Хто й коли утискав російськомовних жителів Криму чи східних і південних регіонів України? До закону Колісніченка-Ківалова у Криму майже не було українських шкіл, ніхто не розмовляв українською, тому прийняття цього закону, цілком природно, нічого не змінило у мовній політиці цього регіону. Так само його відміна нічого б там не порушила. Мовна проблема є надуманою і штучною, як на мене.
Україна перебувала у колоніальному статусі не рік, і не два. Триста років — значний часовий проміжок, під час якого здійснювалася повальна русифікація. Наслідки цього явища подолати важко, але можливо. Якщо Україна буде Україною і матиме дійсно українську владу, мовний фактор, так чи інакше, перестане відігравати свою негативну роль. Питання престижу української мови — це цілеспрямована державна політика. Як тільки вона запрацює, ситуація відразу зміниться на краще. Оптимізму додає і той факт, що, попри численні і багаторічні утиски, українці зберегли свою мову і створили нею прекрасну літературу, нічим не гіршу за літератури державницьких народів.
— Усе, що не вбиває, робить нас сильнішими. Чи є небезпека того, що коли настане стабільність, українці стануть знову такими ж розчарованими та інертними, як і до подій на Майдані, і ми знову зробимо крок назад, як це вже було у 2005 році?
— Сподіваюся, що жертва “Небесної сотні” не мине намарне. Влада повинна це чітко розуміти. Майдан — серед нас. Майдан — у кожному українцеві. Активна позиція громадян повинна стати пересторогою для можновладців. Арешти Фірташа та інших злочинців ще раз доводять, що справедливість є і повинна залишатися ціннісним орієнтиром для всіх. Кожен злочинець повинен розуміти, що як би високо він не піднявся, кара за злочин однаково є можливою.
— Дякую, Тетяно, за розмову!
Розмовляла
Ірина ЧЕРВІНСЬКА, засновник літературної студії “Ка-Ма-Лі-Я”
